rich_ka | Entries tagged with мамське

Ті, хто читає мене давно, знають, що з народженням Мефодика я попала " у тугу, як в тогу чи в робу, моя ніч наче голка у сіні вічна", і причина в цьому - не кохання, як у Андруховича, а інші, незрозумілі мені процеси, щось міфічне, називається - гормони. Щоб вилізти з песимізму шукаю позитив, книжки, фільми, позитивні блоги.... і що ж я помітіла? Мій поганий настрій - не наслідок читання про концтабіри і антиутопії майбутнього, ні. Все навпаки. Це моя внутрішня потреба - читати оті жахи. Вчора боліло горло, Мефодя пішов гуляти з бабунею, а я вирішила щось почитати. В результаті закачала собі фільм позитивний, книжку - милу казку про єдинорогів, а читала що? "Біологічний матеріал" - антиутопію шведську, там бездітних людей після 50-ти використовують як донорський матеріал для сімейних.
І воно мені треба?
Виходить, що треба.
Колись дивилась мило російське, про чорного ворона, там вагітна жінка вивчала історії тортур і катувань, а ще - постійно шукала сцени насильства. А лікар каже їй - гормони, пані, гормони.
Я от думаю, вагітність, годування грудне - зачіпають дуже і дуже підсвідомі процеси, це щось малоконтрольоване розумом, більше інстинктами.І кажу собі, мені цього не збагнути, просто треба пережити, перечекати. Або кілька років психотерапії...
Або проста відповідь - підсвідомо я відчуваю себе біологічним матеріалом. Замкненою в обмеженому просторі. Відданою у владу іншій людині. Треба просто прийняти цей факт, те, що такі відчуття у мене є. І це нормально. Я ж робот і не дерево. Я людина, сучасна жінка, яка звикла поєднувати кілька ролей там, де мої пращурки мали одну чи дві. Нормально, що нові ролі потребують часу для узгодження з давнішими. Трішки часу - і пазл складеться.

Вчора бачила на дитячому майданчику. Дівчинка, років 2-3, впала на кучугуру снігу і гукає до батька: "Папа! Помогі!"
Тато, здоровенний дядько, стоїть поряд з нею, руки в кишенях, і поважно командує: "Вставай сама! Сама!"
От мені цікаво, якби доросла тьотя впала і покликала цього дядька: "Помогі!", дядько сказав би їй :"Сама вставай!" чи подав би чемно руку і допоміг встати?
А чому тоді прохання дитини можна ігнорувати?
Власної дитини?
Звідки ця дивна ілюзія, що дитини в два роки має вміти сама вирішувати свої проблеми?

Поки я граюсь з Мефодем, чи прибираю, чи купую різні потрібні і не дуже речі, так от, весь цей час я собі уявляю, щоб я написала! Ой, які розумні думки, аж самій подобається.
Нарешті добралась до клавіатури? І про що я хотіла написати? А ніц не пам"ятаю. Але ж це несправедливо. І, між іншим, Йона вилізла мені на коліна, є в неї совість? Я й так не знаю про що писати, то ще й кицька заважає друкувати.
А, давненько хотіла записати одну свою метафору, здається, це так називається. Зараз, тільки Йону спихну з колін. Часу в мене для писання - 5 хвилин, поки "Баранчик Шон" не закінчиться. Якщо ви не знаєте цього баранчика, то ви темні люди, майже такі, як я, два роки тому.
Ну от я придумала, як пояснити дорослим, що відчувають діти в їхньому світі. Навіть не так, вийшло дуже категорично. Краще написати: як я думаю, що відчувають маленькі діти в нашому світі
От уявіть собі, що ви потрапили, не зовсім зі своєї волі, але так сталося, з різних причин, наприклад, стан здоров"я чи ще щось..навіть одразу не придумаю, якісь катаклізми, і ви потрапляєте в невідому досі цивілізацію, назвемо її Іхтіандрія. Всі розумні істоти там живуть у воді . Ясно, що для пересування з кінця в кінець, вони плавають. А ви - не вмієте плавати, ви ходите по дні морському, і вам дуже важко, ледь-ледь можете пройти кілька кроків. Тому іхтіандрці вас іноді возять, чи на собі, на спину свою вас чіпляють, чи у спеціальних човниках катають. Хочете ви, чи ні, вони вас в певний час тягнуть у човника і кудить везуть.

Вам уже подобається, правда?
Якщо чесно, то не все?
Зовсім не подобається?
А що робити, ви змінити нічого не можете.

От буває, що ви хочете посидіти спокійно, помилуватись морськими краєвидами, а вас - раз і в човника, і поплили.
Ви давай пояснювати, що хочете трішки побути на цьому місці, ну ви втомились від цих пересувань.. Упс! А ви мови іхтіаднрської не знаєте. І в цій країні ніхто, підкреслюю, ніхто, не знає мови вашої.
Та що там мова! Ви нічого тут не тямите, ні як сказати "добрий день-дякую-видужедобрі", о, я знову про мову, мови ви не знаєте, точно, але ви і жестів їхніх не знаєте, ви киваєте "так" на знак згоди, а вони думають, що ви образились, або ще гірше, образили їх. Отаке суцільне непорозуміння.
Від початку іхтіандрці до вас дуже добрі, посміхаються, допомагають. Але минає кілька місяців, і вони втрачають терпець. Посмішок стає все менше, і одного дня, коли ви захотіли взяти собі ось цю смачну морську фрукту, і тільки протягли до неї руку, як "лясь", чемна іхтіандрка не витримала і вдарила вас по руці. Набрило їй пояснювати, що фрукту їдять тільки по обіді, а не до.
З цього часу вам уже менше пояснюють, а більше "ляскають". Ви протестуєте, як так можна поводитись з людиною! Але іхтіандрці не розуміють суті ваших протестів, вони знають одне, ви порушили їхнє правило, а вони тисячу разів вам казали, що не можна, не можна, не можна голосно розмовляти. То фігня, що ви нічого не зрозуміли з іхніх пояснень. Тепер вони просто "ляскають" щоразу, як тільки ви підвищуєте голос, і ви поступово вчитесь мовчати. Говорити тихо ви не вчитесь, бо який сенс говорити, якщо вас ніхто не розуміє.
Поступово ви засвоєюте мову "лясів" і більш- менш - звичаї іхтіандрців. О, вони вже менше "ляскають"! Вони задоволені.
А ви?
Як вам ?
Є хороша новина. Ви вже навчились сяк-так плавати. Ви вже зрозуміли кілька слів з їхньої мови. О, ще трохи, і ви зможете пояснити-запитати, і ці жяхливі "лясі" припиняться.
Але одного ранку вас садять у "човник", ви не простестуєте, і не цікавитесь, навіщо, і куди везуть.
Щастя! Щастя! Тут є люди! Такі ж істоти, як і ви. Перелякані, затуркані, але люди. Ви кидаєтесь до них, ви слово людське хочете почути, а тут..Знову упс! На морській галявинці 10 людей. І всі вони з різних куточків нашої планети. Африка, Тібет, Афганістан, Мексика. Ви не розумієте жодного з присутніх тут людей. Жодного.
Але іхтіандрці задоволені.
Вони думають, що вам приємно спілкуватись з людьми. Вони впевнені, що вам це на користь.
Ну і їм, іхтіандрцям, це теж на користь. Вони добряче втомились від вас.

Іноді Мефодя чогось боїться. Боїться собак. Боїться білку сільску. Боїться незнайомих машин. Боїться людей, одягнених ляльками, отих всіх Мікі Маусів, ведмедиків, і кого там ще зустрічаємо в супермаркетах.
Потім страхи минаються, або зменшуються в розмірі.
Мефодя боїться машин, але не всіх, наприклад, тільки тих, які несподівано рушили з місця.
І вже не боїться їхати в машині.
Зовсім не боїться.
Я Мефодю не лякаю. Ніколи. Раз було бабуня, вона в нас головний педагогічний новатор, вигадала, що прийде дядьо, який буде дивитись, чи діти сплять. Мефодя так рознервувався через того дядю, що ледве заснув. Ото виховний ефект був! Наступного дня я Мефоді розказала, що то бабуня помилилась, і ніякі дяді не ходять перевіряти.
Я дійсно не розумію, чому дитина має робити будь-що через страх примарних санкцій з боку не знати кого. "Надінь рукавички, бо собачка забере!" От яке діло собачці до рукавичок? Чому дитина має боятись ту собачку ( а Мефодя і так боїться собачок)? Пишу про рукавички, бо одного разу чула, як знайома мама так виховувала свого синочка, Мефодіного ровесника.
Мені здається, що треба будувати для дитини логічний ланцюжок наслідків поведінки, базуючись на потребах дитини." Надінь рукавички, бо змерзнеш, ручки будуть боліти" - це теж своєрідне залякування, але тут дитина вчиться розуміти, що наслідки будуть відчутні для її здоров"я, і хвилюватимуть її, стосуватимуться її, і це її інтерес, а не міфічного дяді-собачки.

іноді буває щось таке надумаю, як откровення. Щойно годувала Мефодю і думала про прогнозоване глобальне потепління вже через 20 років.Стало страшно. Через 20 років мій син матиме клопіт з глобальною катастрофою.Я думала, що якби моє життя могло допомогти йому, я б... Але це була б не допомога, а радше, втеча. Моя. Щоб не бачити його страждань.
А потім я згадала Лесю Українку, о, не журися за тіло, як їй було написати це, не журися за тіло, кому ж як не їй знати "тугу за тілом", втрачаючи рік за роком те, що інші вважали данністю. Не журися за тіло.

Вперше відчула свого сина не як свою дитину, а як душу, яка прийшла в цей світ. Прийшла зі своєю місією. Просто інша душа. І ми житимемо разом в наших тілах, а якщо й втратимемо їх, що ж, не журімося, стане початком тоді наш кінець.
І від того я заспокоїлась. Не додалось мені оптимізму, а тільки спокою і тверезого погляду на своє життя. Отак би навчитись жити, тверезо, без метушні.

Хтось з тих класиків, Бабель чи Бебель, чи як його звали, так от він колись написав, що при соціалізмі кожна жінка-мати буде одночасно матір"ю всім дітям. Я думаю, у нас в Україні соціалізм таки наступив, в цьому окремому питанні.
Бо за час мого материнства я регулярно чую поради на вулиці від "кожної жінки" щодо холодно-жарко-сонце-вітер-вушка зверху. А недавно з"явилась нова тема, чому він у вас в колясі їздить? Отак просто на вулиці запитують. Я чемно пояснюю, що це не він їздить, це я вожу, бо мені так зручніше на базарі все купити , в кошик скласти, і ще й на майданчик заїхати. А сама думаю, а якщо б таке сказали мамі, дитина якої мусить їздити вколясі , бо з якихось причин не може ходити?

Але взагалі, як я думаю, ці питання мають якусь причину, і набагато глибшу. ніж просто цікавість. Ну і бажання залізти в чуже життя зі своїм уставом. Я думаю, що у нас не налагоджена система передачі мамського досвіду. По-перше, за останні сто років цей досвід постійно критикувався, кожне наступне покоління робило інакше, то годували за вимогою, то за розкладом, і те, що казала бабуся - нехтувалось, воно не бралось до уваги, а іноді ще й таврувалось як пережиток.По-друге, у нас немає чи дуже мало таких речей як групи взаємодопомоги/підтримки, де якраз такий досвід можуть передавати, і де поради "кожної жінки" могли б бути до речі, і вона теж відчувала б, що її унікальний досвід мами, а кожен досвід унікальний і неповторний, так от, цей досвід вкладався б у спільну скарбницю. А по-третє, суспільство українське загалом нехтує мамським досвідом, у нас видаються збірки на кштал "письменники про футбол, про секс, і тт.д", а от збірка "письменники про вагітність, материнство, дітей" - такої нема ( відсоток за ідею мій:).
І що залишається - чіплятись на вулиці до мам з порадами.
Але іноді - іноді просто хочуть люди поспілкуватись.І знову - не знають як, не мають де, і не навчені як це зробити аби не образити співрозмовницю.

Сьогодні вперше віддали Мефодикові речі іншій дитині. Ця маленька дівчинка ще у мами в животику. Але ж ми збираємось на далекі села, то,щоб не наврочити і встигнути, передали на зберігання її бабусі купу сорочечок, бодів і штанців різних. Відбулось все так швидко, Іра заїхала несподівано і мала всього 20 хвилин, тож ми швиденько все зібрала і побажали їм щастя.
А коли вони вже поїхала, я засумувала.
Згадала, що не попрощалась з деякими речами . Хотілось ще потримати їх в руках і згадати, як все починалось.
Перші два місяці я дуже погано себе почувала, а зараз, коли мені краще, іноді хочеться, щоб Мефодик знову став маленьким, а я - з ним була б і здоровою. Щоб він спав, склавши ручки в царапалках в позі маленького янгола, щоб носив смішні шапи з логотипом "нашої ряби", одягав зелені сорочечки з кнопочками, а я мала б сили взяти його на руки і ,заколисуючи, носити по кімнаті.Залишилось відчуття чогось непрожитого до кінця, а, можливо, я просто чекала іншого, і це, моє непрожите, і є найсправжнісіньким щастям.

Тішитись тим ,що маю, і ні про що не шкодувати.