rich_ka: (Default)
Згадала один випадок початку 90-х. Американці мали жити в українській родині.Зайшли в квартиру, побули трохи і відмовились.
Пані, яка їх супроводжувала, потім розповідала: " Уявляєш, господиня не провітрила хату після виварювання білизни, от їм запах не сподобався."

А зараз виварювання екзотика.
rich_ka: (Default)

Благослови Боже дітей і їх зайців
Жовтих червоних рожевих і в смужку
Всіх, хто кладе ласощі під подушку
І тих, хто шукає їх зранку
Як світанок фарбує фіранку
В невідомий відтінок червоного

Благослови Боже невидимого і невідомого
Всіх, хто вночі загортає любов у фольгу
Хто говорить собі: для цього на світу живу
Щоб приходили зайці
щойно ранок в червону смужку
І клали серце моє тобі під подушку.

rich_ka: (Default)
Ще одна життєва історія на блогспоті, про рятування кішки, похід у театр і найкращі способи мотивувати себе до життя.

http://rich-ka.blogspot.com/2015/08/blog-post_5.html

Одного разу у місто приїхав з гастролями польський театр, сенсація для радянської провінції, батьки взяли мені два квитки, з розрахунку на "подружку" і я чомусь пішла з однокурсницею Стасею. Стася була полькою на якусь частку  крові,  прізвище, і зовнішність, і вміння себе поводити, гідність і елегантість - все вказувало на шляхетних предків.

От ми прийшли до театру, елегантно вбрані, наскільки можна  було вбратись студенткам в СРСР, я була в чорній сукні з аплікацією, а з Стасиного образу пам"ятаю тільки маленьку сумочку, і щось чорне люрексове зі спідничкою. Моя сукня здавалась мені гарнішою, але Стася була надзвичайно органічна у своєму вбранні, вона вміла, як то кажуть, себе подати.

rich_ka: (Default)
Прилетіли лелеки. У нас лелеки якісь дивні, прилітають тоді, коли у людей давно вже у гнізді сидять. Я так і не втямлю, чи вони зимують десь дуже далеко, чи просто безтолкові і шалаються по світах, аби не сумно було потім дітей глядіти. Сімейне питання у них теж непросте, їх часом буває троє, і ми гадаємо, хто там зайвий.
Правда, ми думали, що цього року їх не буде. Мама думала, що не буде, а я – що вони гніздяться на горбку, біля баби Гашиного городу. Я там бачила пару ще у травні.У травні! Людські лелеки у травні прилітають до свого гнізда, а не в кінці червня, як наші дорогі роздолоби.



Читайте далі тут: http://rich-ka.blogspot.com/2015/06/blog-post_23.html
rich_ka: (Default)
Вчора збирала суниці і згадувала книжки з «суничними сюжетами». Згадала аж чотири, може ви ще підкажете.
Перша книжка  – звичайно, Стельмах, «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір».  Тому, що за нашими городами, і тому, що суничне. В Стельмаха глечиком суниць маленька Люба переконує Михайликових батьків не їхати в степи. Мене так зворушує ця поетична книжка, і той епізод, коли Люба заходить у хату з суницями, а тато Михайлика розуміє, що любов його родини до рідного краю переважує всі переваги степової дешевої землі.
Друга – Крапівін, «Зброєносець Кашка». Хлопчик Кашка вирішив підзаробити і збирав суниці для продажу. Виносив їх до потяга, коштував кульочок 15копійок. Але з першого разу комерція не вдалась.Бо в СРСР комерцію не любили, пасажир Кашку висміяв і хлопчик вирішив суниці не продавати, а дарувати «своїм пасажирам». Критерії «своїх» - мали бути молоді романтики, з тих, що «їхали за туманом». Отак дитина ходила до потяга і дарувала суниці. Потім хтось доніс бабці, бабця впіймала і почала голосити, ну справді, онук ходить торгувати, то значить бабця його погано доглядає…
А   далі читайте на моєму блогові на блогcпоті.:
http://rich-ka.blogspot.com/2015/06/blog-post_7.html
rich_ka: (Default)
В хаті діда Михаля тепер нові люди живуть, сім"я з трьома дітьми. Такі зміни в нашому яру.
Сусід допомагає розрівнювати кротовини на траві, і гукає мене:
- Оксано, та кидайте ті гілки, я потім заберу.

Я обрізаю яблуні.
Мені дивно, що хтось з того кутка каже мені "Оксано", і на Ви.
З того кутка мене ніхто так не називав.
Там все жили старші родичі.
А тепер - чужі люди, молодші за мене.

Наше сільське життя поволі налагоджується. Вперше за час Мефодіного життя обрізали дерева.
Аж смішно.
Але з Мефодею навесні в село не дуже рушиш, бо ночувати в холодній хаті. І бабуню саму в місті не залишиш, з її інфарктами. І мене саму в село не випустять, з тих же причин.
От нарешті Мефодя підріс. А бабуня одужала рівно настільки, щоб поїхати на два дні в село.

І ми обрізали яблуні.
А ще не взяли модем і я прожила два дні без інтернету.
Я пиляла, пиляла, пиляла.
Гілки, кущі,і трішки стобурів.
А потім прийшла Лара і сказала, що дерева виглядають як зовсім необрізані, і якби не купа гілок, то вона б не повірила б, що хтось їх обрізав.:)
Бо в них саме такий вигляд, щоб поговорити про корисність обрізки.
rich_ka: (Default)
Наташа сказала:" Ти дуже змінилась після народження Мефодика". Тобто, мої читальні смаки змінились.
Я думала-думала, і якось згадала своє дитинство, і як я мене мучили ті книжки, зі страшним і гірким, досі пам"ятаю епізод з книжки Осеєвої про Дінку, там про дідуся бідного, і він хотів випити склянку окропу з цукром, але чомусь той окріп у нього забрали... І я спати не могла, як тільк згадувала той окріп.
А потім - це пройшло. Я постійно читала про вбивства і страждання, і нічого не боліло, і засиналось легко, і це був такий дорослий відсторонений погляд, мовляв, в житті і таке трапляється.
Поки не завагітніла. І не народила сина.
Виявилось, що нікуди мої реакції на сумні епізоди не поділись. Вони утрамбувались десь в куточку, а після вагітності - гуртом випхались на волю. Всі - на волю! І я знову не могла заснути, бо хмільницьку єврейку вели розстрілювати, а вона несла немовля на руках...
Часом я ще й зустрічаю ідеї щодо дитячої літератури, от занадто вона в нас солодка, дітям потрібно читати про смерть і страждання. Але Мефодя такого не хоче. Він плаче, бо лелека полетів у теплі краї, а равлик за ним сумує. Ми читаємо "Улюблені вірші", і я вже знаю, що ось цей вірш - не сподобається, до сліз доведе.

Поки що для себе вирішила - мені таке не потрібно. Досить з мене смертей і страждань, начиталась і набачилась. Хочу сто відсотків позитиву. Або чай з суницями.
rich_ka: (Default)

Я вже писала, що цьогоріч моє новорічне читання - спогади Ірини Жиленко. Там стільки святкового! Ірина Жиленко все життя дуже любила новорічні свята. І багато записів - уривки з її щоденника, ще з юності.

Ось, наприклад, уривок з 1963 року, Володимира забирають в армію, а Ірина, щоб відволіктись від поганих думок, мріє про " як житимемо колись.."
" Помріяти, наприклад, про зустріч Нового року. Я б цілий тиждень прикрашала кімнату,щоб казковою була не лише ялинка, а й усе наше житло. Засиплю кімнату блискітками, зроблю дві срібні корони для нас. Ми одягнемось в біле. І коли наш старий годинник (ми колись обов"язково придбаємо такий годинник) проб'є дванадцяту - погасимо світло, і, запаливши свічки, влаштуємо "театр тіней". Ми будемо пити світло-золоте вино і їсти темно-золоті помаранчі. А ще слухатимемо з платівок чарівні дитячі казки.
Володю-Волою! Якщо нас розлучать, я зроблю все так само. Все - до останньої дрібниці. І вино твоє стоятиме в келихові, поки не випарується, і помаранча - поки не зогниє. "


Книжку купувала ось тут
book-ye.com.ua/shop/product_10557.html
rich_ka: (Default)
Зробила сама собі подарунок, купила давно бажані спогади Ірини Жиленко. Я цю книжку два роки тому потроху читала в книгарні"Є", так, по кілька сторінок.:) Нарешті купила. Почала читати, як всі порядні люди, з початку. Початок мене трохи розчарував, стиль авторки іноді занадто моралізаторський і безапеляційний, і краще не звертати уваги на її висновки, подані в формі "робіть саме так", бо дратує, і не те, щоб дратує, ріже слух. Але то дрібниці, можна пережити.:)
Призом стали чудові описи київських повоєнних дворів, родинні перекази, дитячий садок і шкільні роки. Для мене дивним було, що вже тоді в київських повоєнних школах збирали на подарунки для вчителів (директорці подарували чорнобурку на ці гроші!),і тоді ж вже була імітація дитячої творчості . Це коли для виконання домашньої роботи наймають художника, а вчителі роблять вигляд, що так має бути. І роботи, виконані самостійно дитиною, отримують низьку оцінку, а діти, за яких попрацювали батьки, мають "відмінно". Вдячна Ірині Жиленко за шкільні спогади, і за те, що не намагається вона ні прикрасити, ні виправдати вчителів, ото чорно-темно-гнітюче, і навіть дивно, що при такій невдалій шкільній обстановці дитина змогла творити! А ще виявилось, що Ірина всиновлена дитина. Насправді, її мати була її сестрою, а батьком - був той, кого вона вважала своїм дідусем. Ось так. Мати-сестра, коли дитина погано себе поводила, погрожувала віддати її назад в дитячий будинок, розігрувала телефонну розмову "алло, дєтдом, заберітє дєвочку!". А правду про свою справжню маму Ірина дізналась від своєї доньки, тій розказала бабуся, мовляв, Ірина думає, шо вона нам зовсім нерідна, а вона донька дідуся. Отаке. Піду ще почитаю. Бо, поки що, замість роздумів про творчість читаю про сімейні драми.
rich_ka: (Default)
Рік був такий, що читалось небагато, а те, що читала - погано пам"ятаю. Ну, то звичне для українских громадян, ПТСР, чи "український синдром", але зараз вирішила згадати, а що ж з читаного в цьому році було най-най-най.

Перше, що згадую - "Стара казка" Кейт Форсайт. Читала в електронному вигляді, а потім купила собі паперову книжку, так сподобалось. Дивуюсь, чому раніше на неї не звертала уваги в Книжковому клубі, можливо, через банальну обкладинку. Думала, що то дамське чтиво. І що ж? Книжка неймовірна. Три оповідачки, фрейліна і письменниця, відьма, і жертва відьми, дівчинка - праобраз Рапунцель. Багато цікавих подробиць з життя про дворі Людовика, того, який назвав себе сонцем, пишу з маленької букви, бо в першу чергу мали б його пам"ятали, як взірець релігійної нетолерантності.Один факт - волі короля достатньо, аби дворянку-протестантку відправили у католицький монастир, і от її везуть в ту ж мить, навіть не дозволивши зібрати речі в дорогу, бо "монашкам не потрібні особисті речі". Просто пращури Сталіна, але в того хоча б 15 хвилин було на збори. Магічна частина книжки - з дрібкою натуралізму, жорстокістю і смертями, але, як не банально звучить, з вірою в перемогу любові. В "Старій казці" немає чорно-білого сюжету, все настільки переплелось, друг стає ворогом, несподівано, авторка добре продумала сюжетну лінію, аби постійно інтригувати читачів. Словом, мої 10 балів з 10.

Друге місце - Трейсі Шевальє "Последний побег". Рік у мене був протестанським, точно, бо і ця книжка про нетрадиційну релігійну течію,про квакерів. І про клаптикові ковдри. І про рабство у США. Тут теж було багато нових слів, тобто історичних фактів, особливо про квакерів, і трішки про клаптики, але мені про клаптики хотілося б більше. Авторка недопрацювала цю лінію, хоча ідея засиляти одразу кілька голок, щоб не зупинятись під час шиття, для мене є справжньою інновацією. Ну от, хочеться більше. Зате роздуми про порядок на кухні - мотивували до прибирання, а я точно не фанат прибирання, це всі мої друзі знають. Мені б побільше таких книжок, то я б і прибирала б частіше.:) А, до речі, як збиретесь читати, то це книжка про вірність своїм переконанням, навіть якщо всі проти тебе, але і тут нема чорно-білого кольору.

Третє місце займає "Чарівний сад", розмальовка-антистрес, отримала в подарунок і тішусь. Малюю потроху щодня, підточила олівці,а, хвилиночку, вони не точились років шість; а перший тиждень всюди тягала книжку, бо сподівалась малювати у вільні хвилини. Дитяча радість, якої давно не відчувала.
rich_ka: (Default)
Десь з двох років з усіх боків мені радили логопеда для Мефоді. І педіатр в поліклініці, і родичі-друзі, і бабуня . Вже в чотири Мефодіних роки поради мене таки дойняли, і я почала пошуки логопеда. Логопед - штука, мабуть, корисна, але трохи дорога. В державних поліклініках, де мені так наполегливо радили логопеда, його нема. А є в приватних центрах. Або в центрах для інвалідів, де послуги надаються тим, хто перебуває в центрі. Я трохи покрутилась, зателефонувала знайомим і напросилась на консультацію до знайомої моєї знайомої, яка раніше працювала логопедом, але вже кілька років не практикує. І що я там почула: дитячий садок дуже корисний для мовлення, а якщо в нас не всі звуки вимовляються, то треба йти в логопедичний садок, а для цього пройти комісію психолого-педагогічну, і я не повинна дитину ізольовувати від дитячого колективу, бо "діти кілька разів посміються на його вмовою і це стимулюватиме". Отакого багато було. Врешті, я попросила показати кілька вправ, які ми могли б самі робити вдома.Бо оті мої пояснення, що в дитини сильний стрес від лікарів, і що додаткова комісія йому тільки стрес поглибить, оці мої пояснення йшли в одне вухо, не далі. Одна порада, на мій погляд,була справді корисна, педагог сказала, що стрес долається позитивним емоціями, і от ці емоції треба дитині шукати.
Минув місяць з того нашого візиту. Навіть трішки більше місяця. Вправи ми так і не освоїли, емоцій мали небагато, вели звичне життя. І раптом друзі-знайомі одноголосно ухвалили: Дитина стала краще розмовляти. Що ви робили? Нарешті пішли до логопеда? А ми нічого не робили.Просто прийшов час розмовляти краще, і син заговорив. Отакий рецепт.
rich_ka: (Default)
- Мамо, мої рочки ніколи не закінчаться, я ніколи не стану хмаркою. Це був просто жарт.

Місяць тому я пробувала розказати чотирирічній дитині щось про безсмертну душу....
rich_ka: (Default)
Дочитала до середини і така безнадія...
Згадується Стусове "Невже ти народився, чоловіче, щоб заглядати в келію мою..."
Ото читаю, як десятки, а то і сотні людей вважали роботою руйнування чиєїсь долі. Що це треба аж планувати спецоперацію і роками чекати, доки неписьменна жінка-знахарка зробить помилку, і потім - з тріумфом тягти її у психіатричну лікарню і там повільно добивати.
Відьомство має у фентазі романтичне забарвлення, така собі красуня з довгим волоссям, всемогутня красуня. Жінка, що йшла за своєю суттю, так? Можливо, в духовному аспекті так воно і є. Але авторка "Богинь" більше зосередилась на матеріальному світі, описала, як жилось тим відьмам поза їх відьомськими заняттями, і безрадісне життя у них було. Страдницьке, якщо правильно назвати. А в кінці смерть від рук ката, а перед тим - вигадливі муки. Чи не зависока ціна за право бути собою?
Зізнаюсь чесно, якби знала хоч на половину зміст книжки - не купувала б і не читала б. Безнадії вистачає у щоденному житті.

Cонне

Dec. 21st, 2014 09:18 am
rich_ka: (Default)
Неймовірний світлий і ніжний сон. Родичі, Лисогірка. Дядько і дід Іван, брат моєї баби.Чомусь ми вирішили орати город. І мишей в хаті не було, а мишача отрута - тепер обов"язковий атрибут всяких поїздок. І я тішилась, що ті миші згинули, нарешті.
Тепло на душі, так, наче я з дідом Іваном справді зустрілась, хоч він давно вже помер. Але скільки років нам би не було, тішимось від зустрічі з родичами, наче маленькі. Хоч ніхто не принесе нам цукерку.
Сьогодні прокинулась і довго складала всякі тексти. В голові. Думала, як це я перестала писати. Якби мені 5 років тому хтось таке сказав - не повірила б.
rich_ka: (Default)
От з цими змінами ЖЖ на Дрім я скоро зовсім писати перестану, бо в мене якийсь кретинізм розвинувся, не можу я втямити, як їх синхронізувати. І, мабуть, махну на те рукою, як пишеться, нехай так і пишеться. Може з часом збагну, як імпортувати той блог, а як ні, то буде він собі висіти в якості самотнього півника.
rich_ka: (Default)
Випав сніг. Мефодя оголосив про прихід діда Мороза ( сніг випав, мамо, то завтра прийде дід Мороз з подарунками?)
Мама заперечила. Дитина засумувала. Вчора цілий день ридали, бо хотіли купити ялинку.
А сьогодні тьотя Наташа обдарувала Мефодю двома томами "Улюблених віршів"  (на той факт, що Мефодя хотів купити "книжку про тачки" не зважаємо, бо її теж купили), і до двох томів мені дісталось подарункове мило у вигляді тістечка з малиною.Оце мило найбільше заінтригувало Мефодю, він і нюхав, і застали його за облизуванням, і запитань "як тьотя причепила малинку на мило" було без ліку. Вже двічі ходили мити ручки милом з малиною, і чемно маму перепитували, чи можна.:)
Мама й сама не знає, чи можна. Чи можна тішитись милом з малинкою, коли... Ви й самі знаєте, що там за трьома крапками.

Сьогодні згадала  стару пісню радянську " и живу я на земле... за себя и того парня". Думала над тим, над поколінням, що  жило за себе і за того  парня. Важко це. Вирішила, що в усі часи варто жити тільки за себе. Життя виявилось набагато коротшим, ніж ми думали. Не вийде в одне втулити кілька. Хіба супер тайм-менеджмент застосувати, але навіщо.
 Колидумаю про майбутнє, то сама собі дивуюсь, які прості мої мрії. Стіл з рожевою скатертиною, чай з пирогом, і ті, кого я люблю, поряд зі мною. Все надбуденно, і більшого не прагну. Кажу ж, що сама собі дивуюсь.
rich_ka: (Default)
Продовжую свою освіту.
В моєму дитинстві жанр "книжки для дівчаток" був мало популярний. Я згадую "Дінку",   Ясочку, "Дівчинку в бурхливому морі", ну і численні життєписи піонерок-героїв, бідолашних дітей, в яких війна забрала і дитинство, і життя.  Це були сумні оповідки, хоча в кожній траплялися "мирні" розділи про дівчаче життя до війни. Пам"ятаю Гулю Корольову, яка долала страх перед стрибком з вишки, а ще змагалсь з шкільними науками. Це була,  мабуть, найбільш життєва розповідь. Чомусь мій брат вважав, що я обов’язково мушу її прочитати. В нього в класі «Четверта висота» була в списку літератури для позакласного читання, і він годинами муштрував мене запитаннями з життя бідної Гулі. В якому віці Гуля почала зніматись в кіно? А як називався той фільм? Як бачите, минуло років з сорок, а я й досі все це пам»ятаю.:)  От згадала, як  Гуля витратила всі гроші, які мама дала на літній табір, і потім картала себе,  що не вміє економити. Але то все нівелювалось її подвигом. Оце, на мою думку, найбільше зло радянської літератури. В ній дуже мало розповідалось про буденне життя , про те, як налагодити спілкування в родині, чи стосунки з друзями. Бо буденне життя мало одну функцію  - підготовку до подвигу, до героїчної смерті в бою заради Вітчизни. Мало значення тільки те, що допомагає здійснити подвиг. Книжка про Гулю Корольову називалась «Четверта висота». Четверта висота – це висота її героїчної смерті, але авторка  побудувала розповідь  таким чином, що і здача екзамену, і стрибок з вишки, і що там ще  – називались висотами, першою, другою, третьою, які  Гуля долала, аби, нарешті, загинути, взявши четверту висоту.
А тепер  я  читаю  «Невгамовну Кейті» С’юзен Кулідж,  в перекладі  Володимира Чернишенка . Старша сестричка розповідає молодшій, які треба спілкуватись з дітьми:  «Ти повинна збагнути, що не можна напучувати дитину,  читаючи їй мораль. Ні, лише проживаючи  з нею життя і допомагаючи: трішки тут, трішки там, трішки ще десь, щоб зробити її життя і її саму кращими. «
Мені хочеться повернути час назад і записати цю цитату в свій дитячий щоденник, і саме її вивчити напам’ять, бо вона видається мені саме тією життєвою мудрістю, яку мала б знати дитина, дівчинка, хлопчик, всі ті, хто колись стане батьками і набиватиме собі гулі моралями.
Але в моєму дитячому щоденнику натомість переписана цитата з нотаток іншої дівчинки, «якби мені панцир і шолом дістати, я стала б Вітчизну свою захищати. Мій полк наступає, ми ворога б’єм, яке це блаженство буть мужнім бійцем».
Я  так тішилась, що сучасні діти не читають цих «мужніх бійців»! Що в них є серії про дівчаток, а там – там теж багато суму, але ніхто не переконує їх в «блаженстві» війни.  Сьогодні війна вже за городами. А в декого – на подвір’ї.   Ще трохи – і вона буде в дитячій літературі. Як мені не хочеться «четвертих висот» і канонізованих життєписів!
Коли бралась читати про Кейті, то чомусь думала, що вона буде занадто карамелізованою, такою собі солодкою оповідкою дівчачою. Так, це позитивна книжка, так вона має гарний кінець. Але це не  позитивність дива в один день, лейтмотив розповіді – неквапливість, уникання марних надій, проживання болю, примирення з життєвими негараздами. Біль, смерть, хвороба – і гарні вазочки та квіти. Бо  «гарні речі нічим не відрізняються , доки не роблять нас марнославними чи нечутливими до інших людей». А ще -   «коли в когось болить голова, спина і все на світі, то гарна нічна сорочка чи браслет вже точно не накоять багато лиха».

 
rich_ka: (Default)
Пошли мені, Господи.... Щоб яблуня на подвір"ї . Циганка чи ранет. І хата тепла. Щоб не жарко і не холодно. Щоб мама була здорова, а Україна - вільна і щаслива.
rich_ka: (Default)
Коли втікаю від буденної метушні хоч на трошки, починаю знову обмірковувати вічні теми. Те, про що говорила баба Надя перед смертю. Для чого людина  жиє? «Находитися, натрудитися, надуматися» - казала мені баба Надя. Чи не вперше в моєму житті реальна людина розмовляла зі мною про сенс цього життя. Не мудрець якийсь, і не священик, а моя сусідка…
І я знову і знову згадую її слова. Для чого людина жиє? Наперекладатись папірців? Настраждатись? Бігати з кінця в кінець? Пересипати з пустого в порожнє? Збудувати дім, посадити дерево, і потім – рік за роком фарбувати стіни і  обривати яблука? Переживати день, і ніч, і знову – дні і ночі, весни й осені, і чим довше живу на світі, тим  швидше вони біжать… Миготять, і не дні вже, а так – миті.
Для чого людина жиє? Хочу знайти відповідь. Ну не може ж бути, щоб це було просто так, експеримент розумніших чи помилка еволюції! Навіщось ми прийшли в цей світ! Господи, дай мені відповідь, поясни, навіщо це все, і моє життя, і життя інших  людей, навіщо ці муки і страждання, кров і смерть, для чого людина жиє?
Чи кожен і кожна має своє призначення? Тоді для чого? Навіщо нам виконувати саме це? Навіщо Ти нам це призначив? Комусь стріляти, а комусь – загинути від кулі?
….гула в ній гучно братовбивча чвара, вона покрила цілую країну, і обернула всю її в руїну, завмер мій дух і серце оніміло, і слово з уст озватися не сміло. Бо та країна – то була  моя.
 А от зверніть увагу, Леся Українка писала про «свою країну». Видно, вона не сумнівалась, ні на крихту, в існування цієї країни. І сто років тому не сумнівалась. І хто б міг подумати…. подумати, що мине сто років і трішки, а мешканці цієї країни все ще сумніватимуться, існує вона чи ні.

Господи, дай нам сили.
 
rich_ka: (Default)
У вікні - виноградні гілки. І шматок черешні. Між іншим, виноград треба було б обрізати. Поки що літо не радує теплом, а в наших краях це означає, що виноград достигне у вересні, коли ми вже будемо сидіти на валізах . Тут стільки всього треба робити. Треба прибирати, мастити стіни і стелі, переклеїти шпалери, вставити шибку у спальні і в дубовій кімнаті, треба попрати тюлі і заслонки, перебрати речі  у шафах, тумбочках і буфеті, треба, треба, треба…
На них і літа не вистачить, а цього року ми пізно відкрили сезон. Застали траву по шию, город в бур»янах і дощі, дощі, дощі…
Треба сапати, підгортати, кропити, підживлювати, обрізати. Треба, треба, треба…
Треба жити.
Збирати суниці і чебрець на вигоні, обривати цвіт бузини, шукати черешні і вишні у старих садках.
Радіти.
Читати вірші.
Писати казки.
Марити й мовчати. Але щоб – вранці роси. І материнка з конюшиною. І смутку не треба. Навіть  трошки.
 

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 19th, 2017 09:02 am
Powered by Dreamwidth Studios