КІМНАТА З СВІТЛОЮ ФІРАНКОЮ НА ВІКНІ

Десь з двох років з усіх боків мені радили логопеда для Мефоді. І педіатр в поліклініці, і родичі-друзі, і бабуня . Вже в чотири Мефодіних роки поради мене таки дойняли, і я почала пошуки логопеда. Логопед - штука, мабуть, корисна, але трохи дорога. В державних поліклініках, де мені так наполегливо радили логопеда, його нема. А є в приватних центрах. Або в центрах для інвалідів, де послуги надаються тим, хто перебуває в центрі. Я трохи покрутилась, зателефонувала знайомим і напросилась на консультацію до знайомої моєї знайомої, яка раніше працювала логопедом, але вже кілька років не практикує. І що я там почула: дитячий садок дуже корисний для мовлення, а якщо в нас не всі звуки вимовляються, то треба йти в логопедичний садок, а для цього пройти комісію психолого-педагогічну, і я не повинна дитину ізольовувати від дитячого колективу, бо "діти кілька разів посміються на його вмовою і це стимулюватиме". Отакого багато було. Врешті, я попросила показати кілька вправ, які ми могли б самі робити вдома.Бо оті мої пояснення, що в дитини сильний стрес від лікарів, і що додаткова комісія йому тільки стрес поглибить, оці мої пояснення йшли в одне вухо, не далі. Одна порада, на мій погляд,була справді корисна, педагог сказала, що стрес долається позитивним емоціями, і от ці емоції треба дитині шукати.
Минув місяць з того нашого візиту. Навіть трішки більше місяця. Вправи ми так і не освоїли, емоцій мали небагато, вели звичне життя. І раптом друзі-знайомі одноголосно ухвалили: Дитина стала краще розмовляти. Що ви робили? Нарешті пішли до логопеда? А ми нічого не робили.Просто прийшов час розмовляти краще, і син заговорив. Отакий рецепт.

От ми і в місті.
Мефодя наче адаптувався, Йона – так собі, вночі нявкала, мабуть, намагалась з»ясувати, де вона, а вдень – звично спала.
В міському житті Йона час від часу вирушає по мишку, тобто сідає біля дверей і вимагає відкрити їй шлях на волю, але я не піддаюся. Зазвичай, такі демонстрації влаштовуються ближче до весни. А тут – ще й снігу не було.
Мефодик вивів мене в «дяді-тьоті» і випросив собі китайського кораблика. Я купила, пояснюючи сама собі, що кораблів у нього небагато. Всього два. Та якщо скласти докупи всі Мефодчині іграшки, в місті і в селі, можна сміливо відкривати іграшкову крамницю, торгувати буде чим.
Якась у мене з іграшками «криза жанру». Минулого року я точно знала, що хочу купити для Мефоді, і з іграшок, і з книжок. Зараз – в мене таке враження, що в дитини все є, а дитина – переконана, що їй конче потрібно «трошки» джипа, тобто двадцятого представника родини джипових .Джипові множаться і множаться, а чим їх замінити?  Вибір у крамницях – невеликий, іграшок багато, але всі однотипні, комбайн ледве знайшли, а тепер Мефодя оголосив про ракету і батискаф, оце я б купила б, але не бачила ніде. Самій зробити – не проблема, ми і робили, проблема в іншому, є певний ритуал, мама йде «на роботу», а Мефодя, після «роботи» отримує від мами іграшку, от що має бути цією іграшкою? Бо восени у мами буде трохи «роботніх» виходів, вже кручу голову, щоб дитині принести.
Конструктори. От на мій селянський розум, три конструктори (залізниця, дороги, вітчизняна імітація лего) + машинки  з викрутками, дуже мені подобаються, так от, як на мене, цього досить. Можна гратись, комбінувати, будувати різні споруди, і навіть якщо ще щось докупити, то не уявляю, що. Сьогодні дивились на «тачки  з дорогами», ну я Мефоді пояснюю, тачки-машинки в нас є,  і дороги-конструктор теж є, навіщо ще один?
Пазли. Дійшли до критичної точки. Тобто почали окладати 80 шматочків. М’які – вже не цікаво, картонні -  одна проблема, однотипні. У нас їх близько двох десятків. Двадцять маленьких коробочок, це тільки на 24. Куди далі? Ще двадцять на 80?
Книжки. З книжками теж цікава ситуація. Я минулого року купувала Петсонів-Фіндусів-кроликів, а Мефодик – обирає картонки з машинками. 5 книжечок перед сном – ось наша читальна норма, і, скажу я вам, нам є що читати. Бо родичі і друзі передали нам цілу купу маленьких книжечок.
Я б хотіла б оту круту «Рукавичку» чи «Ріпку», але  знову ж таки, на мій селянський розум, якщо дитина вже знає  казочку, чула її безліч разів, навіщо їй з «перламутровими ґудзиками»? Краще щось незнайоме купити. То я й не знаю, на кого ті видання розраховані. На закордонного читача?  Або на тих, хто не має в хаті «Ріпки». Книжки мені дуже подобаються, особливо «Рукавичка» в теплій «шубці», але за такі гроші я б її не купувала.  Взагалі, помічаю, що в українському дитячому книговиданні два полюси, або Марія Морозенко з її шедеврами в стилі безсмертної пародії на Тичину «трактор в полі дир-дир-дир», або Малкович і «Рукавичка» в «шубці». Щось мало б бути посередині. Бо я часом задумуюсь, чи справді моєму синові потрібні народні казки в такій кількості? І саме ці казки? Яка мораль «Рукавички», хтось може пояснити? Кілька бомжів захопили чужу хату, і господар врешті їх вигнав. Незаможники в куркульській садибі, а прийшли німці, і  з ними господар, то мусили тікати. Чи це про комунальну квартиру?
За моїми спостереженнями Мефоді були б цікаві книжки про маленького хлопчика і його буденне життя, щось схоже на Кайю. От таке я б йому купила б охоче.

Мастила грубу глиною, давно збиралась це зробити, груба наша тримається на чесному слові, а ще й Мефодя з Йоною полюбили на неї вилазити, якраз на плиту, тобто Йона вкладається спати на припічку, а Мефодя – теж хоче як киця, та на припічку не поміститься, тому я стелю йому теплу ковдру, подаю маленьку подушечку, і він вкладається поряд з «сестрою по розуму». Кажуть, що в киць інтелект трирічної дитини, в деякі дні це особливо помітно в нашому домі.
Найсмішніше, що моя приятелька думала, що Мефодя там і спить. На плиті. Ну, не спить, а засинає, а потім я його переношу, думала вона. Такого прецеденту в нас не було, бо висота і ширина грубка здаються мені не зовсім підходящими для дитячого спання. Хіба що вигадати бортики безпеки…
Так от, ці двоє човпуться на грубці ледь не щодня, і грубка постраждала. Трошки, як каже Мефодя. Правий кут відвалився, так, трошки, якщо продовжуватиме в тому напрямку, то плита провалиться в один прекрасний день. Разом з тими, хто на неї всівся.
Я, звичайно, знала, що святі горшки не ліплять, вони гречку молотять.. Я ж українка, читала Руданського, і я знала, що грубу підмастити нескладно. А тепер – ви не повірите, я досі ніколи цього не робила. І навіть знаючи, що в льоху торба вимішаної з піком глини, я ледь не ціле літо чесно збиралась мастити грубу. Ключове слово тут – збиралась. Майже кожного тижня. Але спочатку було багато іншої роботи, потім ми всі грипували, потім йшли дощі, а в дощ ми палили, ну як тут помастиш, потім спека, в спеку дах ремонтували, хіба ж тут до груби, словом, я вже майже погодилась, що у вересні грубу теж не мастять, бо на зиму хіба вона потрібна в дачній садибі, майже погодилась, але ж… мені сезонна прив»язка набридла в цьому році, ну майже як гірка редька. Я тут знову покривлю душею, бо не розумію, що таке та гірка редька, в житті я гіркої редьки не пробувала, редька на смак буває різна, але от щоб гірка – я не зустрічала редьки з такою характеристикою. Гірким може бути настій полину, чи кровавника…То правильна приказка – набридла як настій полину?
Так от, був у мене інсайт, і змусив мене махнути рукою на сезонний цикл, наскільки можливо… Яблука у квітні я не зберу, це точно, а от перше сьогодні вересня чи тридцяте серпня – мені, на щастя, байдуже. Літо у мене триває доти, доки я в селі. Потім зима починається, тобто опалювальний сезон. Отже, якщо я запланувала цього літа помастити грубу – я її і помащу. Навіть якщо в той день ми з усіма чемоданами пакуватимемось на зимування в «город».
Сама не знаю, як наважилась. Витягла торбу з глиною з льоху, ще й на вигоні накопала, тобто сапою набрала, бо глиняники у нас – просто під воротами, і після дощів глина набирається без жодних зусиль. От замішую ту глину і думаю, скільки я подумки це робила, і все думала, що дуже складна робота. Ну не складна, просто я не вправна в ній. І я морально готова до того, що вранці все моє мащіння потріскається, і що куток підмащений послужить недовго, я готова знову переробляти, головне – я знаю, як мастити грубу. Мефодик - теж зеає, він так захопився глиняними роботами, ходив зі мною у глиняники, носив лопаткою пісок, потім, тією ж лопаткою, мастив дверцята у грубі, зовсім непотрібна операція, та якби він взявся допомагати мені з кутком, боюсь, я його не скоро відмила б. Мефодю, не куток.
Так от, помастила я грубу, глина ще й лишилась, тому я запхала щілини біля віконних рам, теж давно мене дратували. Стою на драбині, замащую ту щілину, і раптом згадую свій давній вірш, колись був у мене рік писання віршів, як прийшло так і пішло те віршування, деякі тексти іноді виринають… Той вірш був про пошуки свого покликання, я тоді морочила собі голову цією темою, і починався так :»Ти архітектор і муляр…» Точно не згадаю, що там далі, тільки початок залишився в пам’яті: архітектор і муляр, я думаю, що сама до кінця не розуміла цієї метафори. А, між іншим, будь-які мрії, бажання, і все те, що веде нас до нашого покликання, потребують цих двох ролей, архітектора –планувальника, і муляра - виконавця. Так от, думаю я, що проблеми з життєвим покликанням починаються не тоді, коли ти робиш не те, чого прагнеш, проблеми - тоді, коли ти не робиш того, що хотілося б. На перший погляд, наче однаково, але різниця є. Наче з грубою, планую-планую, але не роблю. І воно загубилось десь на займиську в моїх думках, і хочу я грубу мастити, а натомість, наприклад, пишу в ЖЖ. Хіба проблема в тому, що пишу в ЖЖ? Та на здоров’я, пиши – але помасти грубу, бо ж кличе, і все класно буде.
А слово «покликання» мені дуже подобається, це коли кличуть, це краще ніж призначено, тобто «предназначение».
Все це написано під впливом посту з френд-стрічки, http://hloflo.livejournal.com/427326.html

У Мефоді є цікаве реакція на всякі «каки», тобто комашок і тварин, які йому не подобаються чи лякають. Всі вони мають йти «до мами», звичайно, кожен до своєї. Щойно з-під дивану виповз жучук, найменований «какою», і Мефодя виголосив  бажання: «Хоцу, щоб він йшов до мами!»
Чужі собачки  теж посилаються «до мами». «Еть, еть, до мами « - так в нашій садибі зустрічають небажаних гостей.
Не знаю, звідки у Мефоді ця ідея, чи він собі вигадав, що всі ці самотні персонажі загубились, заблукали, і найкраще, що може з ними статись, це опинитись біля мами.
І тут в мене виникає ще одна думка, ви вже вловили, оті всі посилання «до матері», чи не звідси вони пішли?

Екскурсійне літо продовжується. За городами підозріло гуло, але ми ввечері вибрались в протилежний бік – в старий садок по гриби. Садок носить горде ім»я колгоспного, але краще до нього підходить друга частина приказки, тієї, про все колгоспне, все моє. В розумінні – нічиє. Через це садок нечищений і некошений, а дикі тваринки почуваються в ньому набагато комфортніше ніж люди.  Правда, ми нікого не зустріли. З тварин. На щастя. Бо я б удруге не наважилася б туди йти. А, і людей теж не було. Крім нашого гурту.
Поки бабуня збирала гриби, Мефодя бавився з подружкою на галявинці, а я знайшла трохи чебрецю.
Три торби грибів вполювали хвилин за сорок, майже всі в одному місці. Мефоді подарували маленьку червиву бабку, я її залишила на сосні, феям.:)Тепер маємо проблему, ні, не перемовини з феями через червиву бабку, у них тих бабок…. І без нашої вистачає. Проблема в іншому, як грибника вкласти спати. Грибник Мефодя сидять в кріслі, переглядаючи мультик про поросятко Піглі, і відмовляються спати, бо «нічки тошки», тобто нічки трошки, а коли трошки – вони не сплять.

Вчу з Мефодею віршики. Чомусь мене потягло на «Білі мухи налетіли». Методика вивчення у нас проста: я проказую  весь рядок, а Мефодя додає останнє  слово .
А тепер слухайте, що вийшло:
Я: Білі мухи налетіли, все подвір»я стало…
Мефодя: Біле!
Я: Не злічити білих мух, що летять неначе
Мефодя: Пух!
Я: Галю, Петрику, Кіндрате! Годі, ледарі, вам ..
Мефодя: Спати!
Я: Вмить побігли до санчат Галя, Петрик….
Мефодя: і Кіндрат!
Я: Всі з гори летять щодуху, щоб зловити білу…
Мефодя: Джипу!

І так вісім раз, і вчора і сьогодні. Дійсно, навіщо ловити білу муху, якщо можна зловити «білу джипу»?

У френд-стрічці стільки привітань, що вода освятиться і без мене. Чи то забагато робочої писанини було останнім часом, моніторинг, яке чудове слово, я завжди буду з тобою, втім цього року я не встигла\не мала настрою на листівки\прикраси\подарунки. Унікально! Навіть в Мефодикові три місяці я клеїла жахливі саморобні листівки, чесно зізнаюся, вони були потворні, але ж клеїла, а зараз - руки не стоять. Правда, ми купили ялинку, і якби ви бачили реакцію Мефоді, коли я внесла її з балкону, о, заради цього варто було тягти її через калюжі. Мій син сміявся, танцював і одночасно співав незрозумілою мовою щось святкове. Потім ми разом її прикрашали. До речі, не пам"ятаю своєї першої ялинки, ну , щоб я прикрашала. Пам"ятаю лише діда Мороза, який прийшов до мене в два роки. А до Мефоді - досі ніхто не приходив.  Я вирішила не влаштовувати йому діда Мороза, бо якось воно неправильно, мама купує подарунок, а дитина має дякувати незнайомому дідусеві. Так що ми живемо без. Зате з ялинкою.  
Я дістала з антресолів коробки . Мефодя почав з того, що перевернув  коробку  з іграшками на щойно пропилосошений килим, і я вже віником змітала скалки і торішні ялинкові голки (чого тільки не було на дні коробки). Потім він брав іграшки і клав на гілки, просто викладав одну біля одної, я розказала, що іграшки не кладуть, і чіпляють  на гілку за нитку. Мефодя почав процес чіпляння і дуже гостро реагував на мої спроби перечепити, у нього була своя дизайнерська концепція. Тому я нічого не змінювала, і тільки підсувала далі, щоб не попадали.  Правда, іграшок було більше ніж Мефодіного інтересу, він вирішив, що на сьогодні досить, коробки ми накрили кришками, поскладали у куточку, Мефодя причепив з одного боку ялинки шматок жовтого дощику, і сів на свою машинку, сповнений почуття виконаного новорічного обов"язку. А поросяка Г. так і не прийшла нам допомагати.:)
Мабуть, завтра вранці ми продовжимо ялинкову забаву. Хочете знати мою думку? Це крутіше за будь-які діди Морози з переповненими торбами.:)