![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Нарешті-нарешті, я перейшла в четвертий клас і у нас, замість лобзиків і аплікацій ,почалось домоводство. Ми вчились готувати, шити, і ще щось. Традиційно, вчителі , а правильніше, вчительки з цього предмету змінювались з такою ж швидкістю як вчителі музики.
Спочатку нас вчила спокійна і врівноважена добродійка середнього віку, з нею ми робили бутерброди і освоювали швейну машинку. Тут на мене чекала несподівана перешкода,батьки, геть захоплені перспективами шити все самим, купили електричну машинку, до якої я довгі роки не наважувалась підступитись. А шкільні завдання мусила десь виконувати, бігала по сусідах і подружках. Словом, мала купу проблем.
Врівноважена добродійка провчила нас аж до викрійка хвартуха, а потім виявилось, що вона у мирному житті вчителька біології. Як тільки звільнилось біолого-ботанічне місце, ми залишились без вчительки. І це було не в останнє.
Наступну кандидатку я пам»ятаю погано. Хіба що, оглянувши мій хвартух, розміром як для ляльки, пошитий з сірого льону , з фіолетовою аплікацією, з сплетеними косичкою зав»язками з фіолетового муліне в тон, вона з гумором відмітила:
- Твій хвартух можна дивитись тільки з лицьової сторони !
Чиста правда, як творча людина я знехтувала такими умовностями, як обробка країв і акуратність швів. І на вчительку не образилась, бо на правду не ображаються.:)
У 5-ому класі ми отримали справжнє диво. Тим самим вітром, мабуть, що привів у школу дивакуватого вчителя музики, принесло і нову вчительку домоводства. Чому я думаю про той самий вітер? Вона була російськомовна, а школа – українська, але в ті часи на такі «дрібниці» не зважали. Відрізнялась вона від решти вчителів нашої школи чимось невловимим, якоюсь розкутістю у поведінці, і позитивним мислення. Диво-вчителька провела кілька радикальних реформ. По-перше, вона придумала не просто готувати страви на уроці, а запрошувати інших вчителів, кого знаходила в учительській, на дегустацію. По-друге, у повній відповідності до шкільної програми, вона провела уроки ознайомлення з електричними приладами. В мирному житті вона була фізичкою і дякуючи тим урокам я й досі вмію полагодити вилку і розетку, якщо треба. А по-третє, вона навчила нас колекціонувати листівки. Звичайні поштові листівки, до свят і просто гарненькі. У неї була хвора мама, прикута до ліжка, і листівки вона колекціонувала для мами. Мама любила їх розглядати. Диво-вчителька привчила не просто милуватись листівкою, а ще звертати увагу на рік випуску і навіть на прізвище художника. Я довго потім пам»ятала радянських авторів листівкових малюнків, а стоси поштових листівок, переважно вживаних, зараз використовує Ганнуська для рольових ігор з ляльками і подружками.
Ми щиро любили нашу диво-вчительку, але несподівано вона теж зникла. Мабуть, мама захворіла, і на заміну з»явилась нова особа, ім»я якої я пам»ятаю, але називати не хочу, найменую її просто – Мегера Петрівна. Це був справжній дідько у спідниці. Чи то у неї клімакс почався, чи щитовидна розбалансувалась, чи що в житті не склалось – не знаю точно. Володіла вона неперевершеним вмінням – перетворити звичайний урок домоводства на пекло. Верещала, рвала наші невмілі вироби, муштрувала, вимагаючи напам»ять назвати основні деталі швейної машинки , влаштовувала допити і розслідування – словом, тих уроків крою і шиття мені вистачило надовго. Прийшла вона якраз посередині теми про пошиття «нічної сорочки». Ми вже викроїли з нашою любою вчителькою сорочки, змітали їх, і мали зістрочувати, і обробити рукави і горловини.
Моя сорочка, в половину розміру, була тільки змітана, за що намітку мені порвали, а от подружці пощастило – вона свою вже прострочила, і Мегера Петрівна саме на її сорочці показала, як треба обробити горловину. Для цього мали ми викроїти спеціальну деталь, пристрочити її, а потім відпрасувати , словом, зробити те, що у бурді називають – «чисто витачать». Після вереску, розірваних виробів і завчання деталей швейної машинки, я ні на що не була здатна. Не наважувалась навіть попросити батьків чи бабусю про допомогу.
Натомість побігла до своєї подружки, тієї самої, що на її сорочці робили показову обшивку і вблагала Олю прострочити мою. А що вона не вміла викроїти ту деталь для обробки горловини правильно, то взяла і вирізала щось на око, приблизно. Деталь лежала криво і косо, але в Мегери Петрівни у той день був гарний настрій.
- Что ж ти дєвочка, мисік на бок прішила, - майже лагідно докоряла вона мені. Злощасний «мисік» став для мене страшним сном, Оля не вміла його викроїти, а час здачі готового виробу невблаганно наближався. І я наважилась. Взяла лінійку, шпильки, і – викроїла ненависну детальку. Відпорола Олін шедевр, і пришила свій «мисік» правильно . Тобто примітала, бо пристрочувала все знову ж таки добра Оля. На моє щастя, в день остаточної здачі «мисіків» прийшла наша люба вчителька і поставила мені за наше спільне з Олею творіння п»ятірку.
Та свинській Мегері Петрівні таки вдалося мене допекти. Вона стала моєю персональною кармою . І де ж? В шкільному городі. Наша школа, хоч і була міською, мала свій чималенький садок і поділений на ділянки город. На ньому кожної весни щось садили і сіяла, а що виростало – залишалось таємнице. За два роки мого навчання я жодного разу не бачила, щоб збирали врожай, городні роботи розпочинались навесні і закінчувались під час літньої практики. Підозрюю, що з таким доглядом, до осені мало що доживало.
Так от, обов»язковим компонентом уроків домоводства, на думку Мегери Петрівни, мали стати городні роботи. І прийшовши черговий раз на заміну, вона повела нас у город.
- Ось тут копайте! – наказала вчителька, показавши чималеньку ділянку.
Ми слухняно взялись за лопати, а Мегера Петрівна що робила? Спостерігала, хто як копає. Під її пильним оком ми старались зі всіх сил, і виявилось – не просто так. Двох кращих копачок вона відібрала для більш професійної праці – сіянки буряків. Я мала нещастя потрапити їй на очі .
Мегера відвела нас на скопану територію і взялась показувати як треба робити рівчачок для буряків. Взагалі – нічого складного, береш сапку і проводиш борозенку в землі. Але тільки-но я взялась за сапку, як Мегера заверещала, без перебільшення, диким голосом. Не вгодила. Занадто глибоко. Перелякана, я віддала сапку Наташі, другій кандидатці на рівчачкороблення. Знову вереск. Врешті-решт сердита Мегера Петрівна взялась власноруч робити рівчачки і сіяти буряки. Покрутившись біля неї, Наташа прилаштувалась загортати посіяне, а я, залишившись зовсім без роботи, почала збирати брили з бур»янами і зносити їх на купу. Так тривало до кінця уроку. За кілька хвилин до дзвінка, організована Мегера вирішила поставити дівчатам оцінки за роботу. Всі отримали п»ятірки. Крім мене. Мегера оглянула мене з ніг до голови, витримала паузу і оголосила:
- А ти – нічого то ти у меня нє дєлаєш. Ставлю тєбє четирє.
В цій ситуація четвірка була все одно, що двійка. Всі отримали п»ять, а я виявилась найлінивішою. Я була приголомшена результатами уроку. Довго не могла заспокоїтись, все обмірковувала, в чому ж моя провина? Я ретельно копала, аж поки мене не покликала вчителька. Вона не дала мені ніякої роботи після фіаско з рівчачком,і я взялась роботи те, що вважала за потрібне. Вчителька бачила чим я займаюсь, і не давала мені інших доручень. Чому ж в кінці кінців виявилось, що я нічого не роблю? І єдина зі всіх дівчаток у класі маю нижчу оцінку ?
Тоді я змовчала. Наступний навчальний рік я зустрічала в іншій школі, батьки отримали квартиру, та перспектива більше ніколи не здибатись з Мегерою Петрівною була серйозним додатковим аргументом до зміни школи.
Спочатку нас вчила спокійна і врівноважена добродійка середнього віку, з нею ми робили бутерброди і освоювали швейну машинку. Тут на мене чекала несподівана перешкода,батьки, геть захоплені перспективами шити все самим, купили електричну машинку, до якої я довгі роки не наважувалась підступитись. А шкільні завдання мусила десь виконувати, бігала по сусідах і подружках. Словом, мала купу проблем.
Врівноважена добродійка провчила нас аж до викрійка хвартуха, а потім виявилось, що вона у мирному житті вчителька біології. Як тільки звільнилось біолого-ботанічне місце, ми залишились без вчительки. І це було не в останнє.
Наступну кандидатку я пам»ятаю погано. Хіба що, оглянувши мій хвартух, розміром як для ляльки, пошитий з сірого льону , з фіолетовою аплікацією, з сплетеними косичкою зав»язками з фіолетового муліне в тон, вона з гумором відмітила:
- Твій хвартух можна дивитись тільки з лицьової сторони !
Чиста правда, як творча людина я знехтувала такими умовностями, як обробка країв і акуратність швів. І на вчительку не образилась, бо на правду не ображаються.:)
У 5-ому класі ми отримали справжнє диво. Тим самим вітром, мабуть, що привів у школу дивакуватого вчителя музики, принесло і нову вчительку домоводства. Чому я думаю про той самий вітер? Вона була російськомовна, а школа – українська, але в ті часи на такі «дрібниці» не зважали. Відрізнялась вона від решти вчителів нашої школи чимось невловимим, якоюсь розкутістю у поведінці, і позитивним мислення. Диво-вчителька провела кілька радикальних реформ. По-перше, вона придумала не просто готувати страви на уроці, а запрошувати інших вчителів, кого знаходила в учительській, на дегустацію. По-друге, у повній відповідності до шкільної програми, вона провела уроки ознайомлення з електричними приладами. В мирному житті вона була фізичкою і дякуючи тим урокам я й досі вмію полагодити вилку і розетку, якщо треба. А по-третє, вона навчила нас колекціонувати листівки. Звичайні поштові листівки, до свят і просто гарненькі. У неї була хвора мама, прикута до ліжка, і листівки вона колекціонувала для мами. Мама любила їх розглядати. Диво-вчителька привчила не просто милуватись листівкою, а ще звертати увагу на рік випуску і навіть на прізвище художника. Я довго потім пам»ятала радянських авторів листівкових малюнків, а стоси поштових листівок, переважно вживаних, зараз використовує Ганнуська для рольових ігор з ляльками і подружками.
Ми щиро любили нашу диво-вчительку, але несподівано вона теж зникла. Мабуть, мама захворіла, і на заміну з»явилась нова особа, ім»я якої я пам»ятаю, але називати не хочу, найменую її просто – Мегера Петрівна. Це був справжній дідько у спідниці. Чи то у неї клімакс почався, чи щитовидна розбалансувалась, чи що в житті не склалось – не знаю точно. Володіла вона неперевершеним вмінням – перетворити звичайний урок домоводства на пекло. Верещала, рвала наші невмілі вироби, муштрувала, вимагаючи напам»ять назвати основні деталі швейної машинки , влаштовувала допити і розслідування – словом, тих уроків крою і шиття мені вистачило надовго. Прийшла вона якраз посередині теми про пошиття «нічної сорочки». Ми вже викроїли з нашою любою вчителькою сорочки, змітали їх, і мали зістрочувати, і обробити рукави і горловини.
Моя сорочка, в половину розміру, була тільки змітана, за що намітку мені порвали, а от подружці пощастило – вона свою вже прострочила, і Мегера Петрівна саме на її сорочці показала, як треба обробити горловину. Для цього мали ми викроїти спеціальну деталь, пристрочити її, а потім відпрасувати , словом, зробити те, що у бурді називають – «чисто витачать». Після вереску, розірваних виробів і завчання деталей швейної машинки, я ні на що не була здатна. Не наважувалась навіть попросити батьків чи бабусю про допомогу.
Натомість побігла до своєї подружки, тієї самої, що на її сорочці робили показову обшивку і вблагала Олю прострочити мою. А що вона не вміла викроїти ту деталь для обробки горловини правильно, то взяла і вирізала щось на око, приблизно. Деталь лежала криво і косо, але в Мегери Петрівни у той день був гарний настрій.
- Что ж ти дєвочка, мисік на бок прішила, - майже лагідно докоряла вона мені. Злощасний «мисік» став для мене страшним сном, Оля не вміла його викроїти, а час здачі готового виробу невблаганно наближався. І я наважилась. Взяла лінійку, шпильки, і – викроїла ненависну детальку. Відпорола Олін шедевр, і пришила свій «мисік» правильно . Тобто примітала, бо пристрочувала все знову ж таки добра Оля. На моє щастя, в день остаточної здачі «мисіків» прийшла наша люба вчителька і поставила мені за наше спільне з Олею творіння п»ятірку.
Та свинській Мегері Петрівні таки вдалося мене допекти. Вона стала моєю персональною кармою . І де ж? В шкільному городі. Наша школа, хоч і була міською, мала свій чималенький садок і поділений на ділянки город. На ньому кожної весни щось садили і сіяла, а що виростало – залишалось таємнице. За два роки мого навчання я жодного разу не бачила, щоб збирали врожай, городні роботи розпочинались навесні і закінчувались під час літньої практики. Підозрюю, що з таким доглядом, до осені мало що доживало.
Так от, обов»язковим компонентом уроків домоводства, на думку Мегери Петрівни, мали стати городні роботи. І прийшовши черговий раз на заміну, вона повела нас у город.
- Ось тут копайте! – наказала вчителька, показавши чималеньку ділянку.
Ми слухняно взялись за лопати, а Мегера Петрівна що робила? Спостерігала, хто як копає. Під її пильним оком ми старались зі всіх сил, і виявилось – не просто так. Двох кращих копачок вона відібрала для більш професійної праці – сіянки буряків. Я мала нещастя потрапити їй на очі .
Мегера відвела нас на скопану територію і взялась показувати як треба робити рівчачок для буряків. Взагалі – нічого складного, береш сапку і проводиш борозенку в землі. Але тільки-но я взялась за сапку, як Мегера заверещала, без перебільшення, диким голосом. Не вгодила. Занадто глибоко. Перелякана, я віддала сапку Наташі, другій кандидатці на рівчачкороблення. Знову вереск. Врешті-решт сердита Мегера Петрівна взялась власноруч робити рівчачки і сіяти буряки. Покрутившись біля неї, Наташа прилаштувалась загортати посіяне, а я, залишившись зовсім без роботи, почала збирати брили з бур»янами і зносити їх на купу. Так тривало до кінця уроку. За кілька хвилин до дзвінка, організована Мегера вирішила поставити дівчатам оцінки за роботу. Всі отримали п»ятірки. Крім мене. Мегера оглянула мене з ніг до голови, витримала паузу і оголосила:
- А ти – нічого то ти у меня нє дєлаєш. Ставлю тєбє четирє.
В цій ситуація четвірка була все одно, що двійка. Всі отримали п»ять, а я виявилась найлінивішою. Я була приголомшена результатами уроку. Довго не могла заспокоїтись, все обмірковувала, в чому ж моя провина? Я ретельно копала, аж поки мене не покликала вчителька. Вона не дала мені ніякої роботи після фіаско з рівчачком,і я взялась роботи те, що вважала за потрібне. Вчителька бачила чим я займаюсь, і не давала мені інших доручень. Чому ж в кінці кінців виявилось, що я нічого не роблю? І єдина зі всіх дівчаток у класі маю нижчу оцінку ?
Тоді я змовчала. Наступний навчальний рік я зустрічала в іншій школі, батьки отримали квартиру, та перспектива більше ніколи не здибатись з Мегерою Петрівною була серйозним додатковим аргументом до зміни школи.
