Чем я всю жизнь занимаюсь

Пацієнти психлікарень займаються трудотерапією. Ну це всім відомо. Та не всі, мабуть, знають, що конкретно вони роблять.
Однією з найпоширеніших робіт є щипання матрасів. Робиться це так: беруть старі матраси, часто в плямах і т.д., знімають верх, а від нутрощів відщипують невеликі шматки. Ці шматки наповнювача потім збирають і напихають ними нові матраси. Фактично міняється тільки чохол матраса, а середина використовується вживана. Такий собі чистий секонд-хенд.
Кажуть, що хворим дуже подобається щипати наповнювачі, воно їх заспокоює.

Так от, часом я граюсь з Мефодиком « в паровозики». Ми складаємо паровози і вагончики з конструктора а-ля лего, і можна безкінечно накладати, перекладати, докладати, прикладати, складати, підкладати, викладати, і ще всякі інші «кладати» робити з деталями того конструктора. Ми сидимо, і це не гра вдвох, це гра двох, які сидять поряд. Кожен кладе так як йому хочеться.
Сьогодні, викладаючи чергову платформу, я зрозуміла, що насправді щипаю матраси.

Напишу про відчуття

іноді буває щось таке надумаю, як откровення. Щойно годувала Мефодю і думала про прогнозоване глобальне потепління вже через 20 років.Стало страшно. Через 20 років мій син матиме клопіт з глобальною катастрофою.Я думала, що якби моє життя могло допомогти йому, я б... Але це була б не допомога, а радше, втеча. Моя. Щоб не бачити його страждань.
А потім я згадала Лесю Українку, о, не журися за тіло, як їй було написати це, не журися за тіло, кому ж як не їй знати "тугу за тілом", втрачаючи рік за роком те, що інші вважали данністю. Не журися за тіло.

Вперше відчула свого сина не як свою дитину, а як душу, яка прийшла в цей світ. Прийшла зі своєю місією. Просто інша душа. І ми житимемо разом в наших тілах, а якщо й втратимемо їх, що ж, не журімося, стане початком тоді наш кінець.
І від того я заспокоїлась. Не додалось мені оптимізму, а тільки спокою і тверезого погляду на своє життя. Отак би навчитись жити, тверезо, без метушні.