КІМНАТА З СВІТЛОЮ ФІРАНКОЮ НА ВІКНІ

Я не раз чула і читала про здатність кицьок до цілительства. «Вона лягає просто там, де болить», - захоплено розповідала приятелька . «Кішка лежала біля мого сина три дні, поки йому не полегшало. А потім сама захворіла» -  сусідка, розсудлива лікарка-ветеринар, рекламувала  свою кицю. Не те, щоб ці історії здавались перебільшенням, не те, щоб  я в них зовсім не вірила, я вірила, вірила, що десь з кимось таке могло й статися, але наша Йона – за чотири з гаком роки я не зловила її на цілительстві. Так, вона прибігала на плач Мефодика, і коли він вперше захворів, лежала поруч, але чи мало це який-небудь вплив на його здоров»я? Крім звичайного співчуття і додаткової грілки? Не знаю, не знаю.. Я люблю котячих, але ось це цілительство, я сумнівалась, справді. Але вчора…
Вчора у мене боліла голова. В мене час від часу вона болить, зліва, просто в скроні, наче туди цвях забили. Я розумію, що це називається «спазм». Я пам»ятаю, що коли займалась медитацією і релаксацією, голова в мене не боліла. Але що поробиш, ніяк не відновлю свої заняття. А голова болить час від часу, і завжди невчасно.
Вчора вона почала боліти вночі. Я прокинулась зі звичним відчуттям цвяха зліва, і лежала, намагаючись не рухатись. Від найменшого поруху цвях залазив глибше. Я пробувала розслабитись, звичайно, марно, цвях у скроні не означає, що розслабити треба скроню, затиснуло десь в іншому місці, а де, спробуй знати. І таблетки були дуже далеко, а шукати їх посеред ночі  означає побудити домочадців, ми три дні в селі, і я толком не знаю, де що лежить, і світло в передпокої не вмикається, словом, лежи собі і постерігай за цвяхом, бо як розбудиш Мефодю, клопотів стане більше.
Коли  прийшла Йона, навіть не пам»ятаю. Вона, здається, вилізла з-під ковдри і вклалась просто біля моєї голови. Зліва. Я її не впізнала. Може, це не моя киця? Нічна Йона була наче менша, і якась незвична, я погладила її і здивувалась, яка маленька в неї голова. Раптом це чужий кіт заліз у хату? Але мені  байдуже, якщо у скроні цвях, чужі чи свійські коти в хаті, яка різниця.  Я притулилась біля чужої-своєї Йони, і слухала її муркання. Йона муркала. Голосно і виразно. Не знаю, скільки ми так пролежали, я і Йона, але раптом в моїй правій нозі щось легенько клацнуло, слухайте, я майже чула цей звук, такий тихий «клац», потім «клац» повторився з лівого боку, і голова перестала боліти!
Майже одночасно і Йона припинила муркати, полежала ще трішки, а потім залізла під ковдру, десь в кінець ліжка. Досипати.І я заснула. А чом би мені й не заснути, голова ж не болить.

якраз у квітні робили Йоні стерилізацію. Спочатку ловили Йону, яка сховалась, потім пояснювали Мефоді, що киця повернеться, а він плакав і не вірив, потім знову пояснювали Мефоді, що оце страховище - насправді його киця, тільки в "курточці", а потім -  переконували Мефодю, що оце "без курточки" теж його киця Йона.
Цитата дня: заплаканий Мефодя втішається біля циці, а я пояснюю:"Бачиш,  взяли ми нашу кицю, заплатили двісті гривень і обміняли на оце страховисько. Така невдала фінансова операція."

( Read more... )

Пам»ятаєте минулорічну Чудю? Собаку, яку ми підгодовували у вересні минулого року ? Чудя мала господиню, бабу Веру, баба Вера ніяк не могла її виловити, а сама перебралась в інше село, Чудя гасала Лисогіркою з відчайдушністю приреченої на смерть. Вона і була приречена, дехто звинувачував Чудю у крадіжці курей, а це у селі смертний вирок.
Мама довго сумнівалась, чи варто нам Чудю підгодовати. Адже ми їхали в місто зимувати і до вагітної Йони ніяк не додавалась собака, ніяк. Але іншого виходу в Чуді теж не було і ми порадились і вирішили: погодуємо Чудю, то вона переживе цей місяць, а там може щось і вирішиться.
В останні дні вересня ми намагались познайомити Чудю з потенційними господарями. Чудя знайомитись відмовлялась, вона до рук взагалі не йшла, і до чужих садиб теж. Ото стояла на свому, буду у вас жити, і ніяких розмов. То ж я їхала з села з тяжким серцем, бо мала тваринка, яка вважала, що знайшла собі хату і роботу (чесно гавкала всеньку ніч, а спала під вікнами, на траві) знову залишалась сама.
Тоді я сказала сама собі все, ти не зодчий цих стін!
Ніяких собак-кицьок, ніякого волонтерства-благодійності, ніякої громадської активності. Ну не можу я змінити цей світ, не можу. Тут тварин і людей прирікають на голодну смерть, а я, з малою дитиною і вагітною кішкою, постійно в пошуках грошей і заробітку, і ще, наївна, опікуюсь Чудею. А попереду мене чекали четверо йоненят, між іншим.
В жовтні ще родичі навідувались в садибу, заставали там Чудю, залишали їй їжу. Жоден зі знайдених нами господарів не зміг знайти з Чудею спільну мову, то ж…

Зимові місяці призвели до певних змін у сусідах. В нашій Лисогірці сусідів небагато, та й ті постійно кудись діваються. Баба Галя померла, її внучка Ліда, та що «справи позичкові», виїхала в інше село, так і не зумівши повернути свої гроші, але хату Ліда продала бабі Тані. Я бабу Таню не знала зовсім, фігура вона колоритна навіть для лисогірських масштабів. Баба Таня такий собі місцевий філософ, майже вавілонський Фабіян, тільки без цапа, а з козою. Колоритність баби Тані в тому, що вона живе на пенсію. Тільки на пенсію! Ви таке можете уявити? Сільську жінку, яка не садить города, а купує в коперації картопляне пюре і розводить його водою.
Мама моя як про це взнала, кілька днів не могла отямитись.Від шоку. Як же можна так жити? Ні цибулі, ні огірків, правда, виявилось, що город у баби Тані все таки є, вона його здає в оренду за картоплю.
Ну і коза в неї є.
А ще у баби Тані знайшлася Чудя!
Я пригадала, що тоді, у вересні, розмовляла про Чудю з якоюсь жінкою, розказувала, що нема у неї господарів і не знаю, що з собакою буде. Так от, наша філософиня баба Таня і була тією незнайомою жінкою. Вона організувала свого онука, зловили вони Чудю, прив»язали в себе на подвір»ї і вона в них живе і гавкає. Правда, іноді Чудя вривалась, бігала до чужих собак і принесла в пелені результат своїх загулів: четверо цуценят.
А годувати чим?
Тепер уявіть собі, моя мама, зі зламаною рукою, хворим серцем і високим тиском, всеньке літо, щодня носить Чуді і цуценятам все, що у нас залишалось після сніданків-обідів-вечерей. Благодійна собача ідальня під горіхом цього літа зачинена, ми перейшли до цільового використання помийного відра, тільки для Чуді і чуденят.
Мефодя так полюбив носити Чуді їжу в бідончику, що сам мені нагадував, мама, ам, мовляв, давай нести собачкам їжу.
Крім Чуді, яку назвали Ладою, в баби Тані є ще схожа на Йону кішка.
– А звідки у вас ця кішка, - питала я, тихцем сподіваючись, що це котрась з йоненят, народжених того ж року, що й Мефодик.
– А дочка зимою принесла, біля «арки» знайшла ( місцева назва, поворот на трасу, там автобусів чекають, між іншим, дочка баби Тані несла кошеня сім кілометрів.).
- А оцей чорний кіт?
- Від Ліди залишився.
Кіт чорнющий і серйозний, видно розуміється в чарах. Баба Таня теж.
- Я, - каже, дитиною одну кицьку була підібрала, принесла додому, а вона вночі говорить, сука, каже, до меї матері, дай спідницю, бо нема в чому йти.І рано теї кицьки вже не було. А баба та, відьма, біля нас жила, вона таке вміла.

Ну , знаєте, після таких заяв я почуваюсь, наче мені баняк впав на голову, такий великий баняк, з тих, що в печі свиням варять, от бах – і впав на мене. А баба Таня вирішує добити мене остаточно, ще й кришкою гупнути:
- Я колись бачила, як та відьма сіно возить.Стою, дивлюсь, а копиця сама йде.Я ближче підійшла, а там курка з копиці вилазить, це та курка копицю везли. А на другий день та баба мене кличе і питає, що ти бачила? Я кажу, бачила, як курка копицю везла. А баба каже, то не курка,то я була.

На повнім серйозі баба Таня стверджує, що це все чистісінька правда.І вона сама бачила, а відьма та жила біля лісу, але не в Лисогірці, а в Тесах, бо баба Таня тесівська.

Моя мама, теж на повнім серйозі, пояснює, що баба Таня в школі не вчилась і навіть читати-писати не вміє.Бо…. має легку розумову відсталість.

Чудя-Лада з чуденятами, схожа на Йону кішка і чорний кіт, на повному серйозі кажуть, що їм до лампочки , вміє баба Таня читати чи ні.

Схоже я сиджу десь на підмурку піраміди Маслоу. Тішусь їжею і теплою хатою. Вже і в міській квартирі трохи мерзли, а в селі – хата геть вихолола, надворі тепліше. Я розпалила грубу і ніжимось з Мефодиком на ліжку, вилазити не хочеться. Йону ще не бачили, мама у четвер поїхала до нас у місто, залишила Йоні шість рибок і хату, сьогодні ми приїхали – ні рибок, ні Йони. Хата на місці. І у спальні залишки миші якраз біля нашого ліжка, мабуть, в подяку за рибку. Кликали кицю , кликали, хто як вміє, я - «киць-киць», Мефодик - «йди-йди», марно. Йона не відгукнулась.
Я її розумію. В хаті холодно, рибку з»їджено, бажаючих почухати за вушком – не видно, то нащо тут сидіти?
З іншого боку, кому доручили за хатою наглядати? За хатою, однією, а не за всіма сільськими хатами і лісосмугами . Всього-навсього, одна хата і один садок. Невже так важко посидіти на ганку як людська киця? З»їсти мишку. Там же, на ганку, а не в спальні. Потім подрімати на дивані, ну і що, що холодно, не мороз.

От де вона, де?

Коли Йона народила чотирьох котенят, дехто з наших знайомих сприйняв це як стихійне лихо.
- Що ж ви будете робити? Куди їх подіти? І в міській квартирі? - плескали в долоні і брались за голову різні "добрі люди".
Йона тихцем плакала.
- Відколи це діти стали стихійним лихом?Це ж радість!
- А хто їх годуватиме?Ти про це подумала? - випоминала їй бабуня
- Ми не дармоїди, - захищалась Йона, - ми відпрацюємо, всіх мишей переловимо.
Бабуня тільки зітхала, ясно, що в місті мишей не ловлять, а до літа - ще треба дожити.
А я не втомлювалась відповідати "добрим людям", що котенят ми понесемо на базар. От якраз навпроти нашого будинку котячий базар є, там котенят всіх беруть, треба тільки доплатити,а потім роздають "даром".
- А ти знаєш, що з ними там роблять? - моя приятелька Наталка була категорично проти котячих базарів, краще потопити, вважала вона, бо на базарі....- в цьому місці вона робила трагічну паузу, великі очі і приголомшувала слухачів страшним повідомленням:
- Вони продають котенят тим, хто тренує мисливських собак!
- Ага, ага, - підтвердила продавчиня цукру, в якої я брала ящик для Йониних пологів, - що вони з ними роблять, ніхто не знає.Я своїх не віддаю,нехай краще на подвір"ї бігають.( Read more... )

З гарних новин вчорашніх - Йонисько прибула у Вінницю. Потроху акліматизовується.:) Вилазить на руки і муркає. Я так за нею скучила.
А з протилежного кінця коридору випозває Мефодик. І я знову дивуюсь.
Присутність Йони у моєму житті мене анітрохи не дивує, а Мефодик - звідки він взявся, моя хіхікала з далекого села, знову дивуюсь.:)

Якщо витріпати доріжку, підмести і зібрати розкидані Мефодикові іграшки, а ще – напалити у грубі, ні в яке місто їхати не хочеться.
Ганка подзвонила, що приїдуть за нами у середу, а нам, ні мамі, ні мені – не хочеться їхати.
Лисогірка така хитра, в останні дні вміє повернутись найкращим боком: з найсинішим небом, цвіркунами і гарними людьми.
Тітка Голька має охоту опікуватись Чудею.
Шкода,що Чудя не має ніякого бажання спілкуватись з тіткою Голькою.

Хто така Чудя ?
Ви ж розумієте, що прилаштувавши Котю, ми одразу ж почали шукати новий клопіт на голову.
І клопіт знайшовся.
У вигляді руденькою собаці з умовним ім.»ям Чудя, яку мама вирішила погодувати, а Чудя – настільки стішилась, що в подяку за обід тепер живе у нас вже 5 день, чесно їсть все, що дають, і ще чесніше гавкає у відповідь на всілякі підозрілі звуки.
Ще вона любить супроводжувати нас з Мефодиком на прогулянці.
Тільки виїхали на долину, аж Марічка гукає:
- Зловіть цю собаку!
Я насторожилась. Навіщо Чудю ловити?
Виявилось, що Чудя має погану славу, ловить курей. Самі розумієте, в селі це майже вирок.
Правда, ми з мамою одразу ж заявили, що ми Чуді – не указ, це вона за нами бігає, а ми за нею – не будемо, не солідно.
-Ага, - сміється Марічка, - не вистачало вам ще по селі за собакою бігати.
Ми не бігаємо.
Чудя цілодобово стирчить на садибі, і , не схоже, щоб якась курка постраждала за ці дні.
Але позавчора шуляк ніс руду курку просто біля нашого садка.
Я всіх сусідів повідомила, що курку вкрав шуляк, не Чудя. Сусіди кивають, і в один голос переконують мене, що то не їхня курка, у них всі на місці, а от в Андрея, Ніни, Віти .. можливо і вкрали.:)
Мама дивиться на Чудю і журиться, вже обмірковує, чи не могли б ми її в місто взяти.
- Ага, в місто! Вільноблукаючу собаку – у квартиру!
Ясно, що до Мефодика нам і Йони забагато. Але Йона – своя, і вжилась, а Чудя – навіть гладити себе не дозволяє, куди її в місто везти.

Зате тітка Голька одразу зрозуміла, яка Чудя чудова собака. Вона голосно гавкає на всіх чужих! А їсть – мало, бо сама маленька. Така собі ідеальна сільська собака, проста в користуванні і економічно вигідна.
Тітка Голька радо б Чудю прийняла б до своєї садиби, на постійне місце роботи, та Чудя не згодна.
Чудя вирішила жити з нами.
У тітки Гольки троє собак різного віку і статі.
А у нас – одна киця Йона, собаче місце вакантне, їсти дають, чому це я маю звідси йти, - думає Чудя, і старанно гавкає всеньку ніч.

Отакий маємо клопіт.

Отже, у нас є Котя.
Йонуся вчора знову стала мамою. Народила одне котенятко, чорне з білим і страшенно тим переймається. Щогодини з криком збігає вниз, і вимагає, що усі ми йшли наверх, милувались Котею і примовляти: яка гарна Котя, яка ти молодець, Йонуся!
Котя спить на найвищому ліжку, в кубельці з старої синьої ковдри. На честь холодів інше населення мансарди (мама і Ганка) перекочувало у велику кімнату, і Йона з Котею отримали розкішні апартаменти для післяпологового життя.
Взагалі Йонуся хотіла народжувати на дивані з Ганкою, але Ганці ця ідея чомусь не припала до смаку. Вона запропонувала Йоні другий поверх в повне користування і Йонисько одразу ж рушило в апартаменти «За стіною», ага, дорий день , минулорічне літо, але я була насторожі і оголосила суворим голосом, що саме це пологове відділення зачинено на ремонт. Можна користуватись іншими місцями, тим паче, що мама з Ганкою приготували Йониську гарний затишний куточок у старому столі в Магічній кімнаті. Традиційно, Йонисько вважає будь-які наш приготування втручання у її особисте життя, тому поблукавши з криком по всіх кімнатах, киця залізла у старий, оббитий чорним дерматином, диван. Там і народилась Котя. Чи народився? Бо ми досі не знає його/її статі. Після народження Котя жалібно нявкав, а Йониська чомусь вирішила прибігти на перший поверх і теж голосно кричати. Досі не розумію, що її так схвилювало, те, що Котя один, чи що народився на тиждень раніше?
Якби там не було, киця наша вирішила Котю не ховати, а навпаки – зі всіма знайомити.
Бо вже через годину Ганка сповістила:
- Йона з котеням лежать на ліжку.
Ми побігли дивитись. Котя чудовий! Йона – то знервується, кричить, а коли її погладиш, розкажеш, який Котя чудовий, одразу ж починає муркати, розслабляється, протягує лапки, а Котя шукає вільну цицю. Тут йому пощастило – вісім з половиною циць (бо в Йонусі їх чомусь непарна кількість) до Котіних послуг. Ми вже чотири рази ходили з Мефодиком на Котю дивитись..
У Коті червоні лапки, і мордочка знизу червона, очки заплющені. Він прокидається, позіхає так, що видно маленький язичок і починає напомацки шукати цицю.
Я кажу Мефодику:
- Бач, яка дитина слухняна, сам цицю шукає, маму не будить.
Мефодик тільки сміється, радіє,що Йону побачив, а Котю – він ще не зауважив, дуже вже Котя мацюпусінький..

Ох, я вже не дивуюсь, я нічому не дивуюсь…
Грались з Мефодиком у кімнаті, а на килимі лежить… Хто б ви думали? Ні, не Йона.
Крокодил.
Маленький такий крокодил, лапками доверху. Традиційно – без усяких ознак життя.
Хвилина шокового стану – і я вже несу труп ящірки на город. У нас тепер вже і не город, а справжній скотомогильник! Цвинтар загиблих тварин. Коротка похоронна церемонія , і – спи спокійно, крокодильчику, … чим би тебе втішити на прощання? Ага, придумала. Може в наступному перевтіленні станеш кішкою?
- Уявляєш, - кажу мамі, - знайшли на килимі труп ящірки.
Мама пополотніла:
- Як ?! Як вона залізла в хату?
- Скористалась Йониною допомогою.
Мама полегшено зітхає, на щастя, дика природа не настільки знахабніла, щоб самостійно залізти і хату і там накласти на себе руки.
Досить з нас білок, які чомусь вирішили топитись в городній криниці!
Все інше можна пережити – зайців на вигоні, лелек на городі. Але топитись в криниці ,нехай і городній, тут я протестую. Між іншим, Йонисько на білок так уважненько поглядає, видно обмірковує, з чим їх їдять. З яким соусом.

Пишу, а біля мене пробігла білочка,зовсім близько.
Опишу ще одну пригоду з серії мишачих воєн.
Ми заселились в хату після довгої зимово-осінньої перерви, і давно ремонту там не було. А Мефодик почав активно ходити на чотирьох, то ж я мию-мию-мию. І це добре, вчора якраз зі шваброю відмиваю підлогу у великій кімнаті, аж тут влітає Йона . З чим би ви думали ? Правильно, з мишею. Я в протиральному азарті не розгубилась і зразу ж зайняла оборонну позицію , підсилену шваброю. Противник , тобто Йона , не чекав такої реакції, і спробував обхідний маневр, взявши мишу в зуби, рушив під вішалку. Але я була насторожі, тицяла в Йону шваброю, кричала і при цьому пильно стежила за мишею. Спробуйте вигнати з хати кицьку так, щоб вона мишу взяла з собою, і тоді ви мене зрозумієте. Для такої справи потрібна повна концентрація на процесі, як у східних бойових мистецтвах. Бачу, Йона таки навчить мене кунфу...
Врешті, з криком (моїм):-
- Ану геть звідси, щоб я тебе не бачила !
Йона з мишею вискочили на ганок, а звідти на город. Бабуся, що мала надію трохи подрімати по обіді, прокинулась від мого крику, і вийшла на балкон:
- - На кого це ти кричиш?
- Вгадай! На Йону, звичайно. Знову з мишею до хати лізла.
- А-а-а-а, ти ледащо! – бабуся просто майстер відтворювати прадавні українські інтонації спілкування з тваринами.
Я мусила втрутитись,бо назвати нашу кицю ледащою було б зовсім несправедливо. Киця теж образилась.
- Якби не я, - бурчала Йона, ліниво тицяючи мишу на городі,- вас би тут давно з»їли б!

Взагалі мої історії про Йону вже можна писати піж копірку:Наприклад: сидимо,стоїмо, лежимо, спимо, читаємо, граємось (потрібне підкреслити), аж тут вбігає Йона з мишею, кротом, ящіркою (потрібне підкреслити ).
Того ж дня, десь через годину, гойдаю я Мефодика на гойдалці, а бабуня собі порається у квітнику, аж тут….
Йона!
На цей раз вона вирішила влаштувати щось на зразок циркової вистави.
- Увага! Увага! Найкраща в світі приборкувачка мишей Йона продемонструє свій знаменитий номер «Мишко, де ти?» на траві перед старою хатою.

Чи то були гладіаторські бої? Такі,знаєте, односторонні гладіаторські бої, де один з бійців точно приречений на смерть. Але чомусь мусить битись.

- Люба мишко,- муркотіла Йона ,- тобі випала честь вмерти на арені під оплески захоплених глядачів!
- А може мене помилують? – пищала перелякана мишка.
- Ні, люба, шкода тебе розчаровувати, та ми не в Стародавньому Римі, у нас глядачі не мають втручатись у долю гладіаторів, - Йона промовисто поглянула у мій бік. «Якби не я…» говорив її погляд.
Я уявила собі хату, повну мишей: і в ліжку миші, і на столі миші, і в тумбочці миші…, і на підвіконні, і в на плиті, і в духовці, і в шафах для одягу, і на книжкових полицях, - від такої картини мені одразу стало моторошно, я зітхнула і залишилась біля гойдалки. Нагадувати мишам,що я їх попереджала ще три роки тому, було б надто жорстоко. Врешті-решт, хіба дон Хуан не пояснив Кастанеді , що людей теж чекає подібна доля? Хіба той орел, який з»їдав душі індіанців, не схожий на нашу Йону? Може, ця мишка теж мала свого духовного наставника і тепер практикується в поєдинку з дрібним тираном? Порятунок так близько – варто добігти до купи дров і там жодна киця її не дістане.

Так воно чи інакше – я вирішила не втручатись в котячо-мишачий поєдинок. Гойдала Мефодика, краєм око спостерігаючи за Йониними маневрами – мишка ховалась в траву, киця вдавала ,що не помічає, підкрадалась до дров і щось винюхувала, а потім одним стрибком поверталась до схованої мишки і змушувала гладіатора битись.

Хіба це не називається життям? Хтось полює, і на когось полюють, хтось гойдається на гойдалці, а хтось – ту гойдалку гойдає і примовляє»гойда-гойда, гойдаша», втім, я стаю банальною, про це давним-давно написали Еклезіаст , Сковорода і Шевченко.