rich_ka | Jun. 15th, 2013

Jun. 15th, 2013

Ті, хто читає мене давно, знають, що з народженням Мефодика я попала " у тугу, як в тогу чи в робу, моя ніч наче голка у сіні вічна", і причина в цьому - не кохання, як у Андруховича, а інші, незрозумілі мені процеси, щось міфічне, називається - гормони. Щоб вилізти з песимізму шукаю позитив, книжки, фільми, позитивні блоги.... і що ж я помітіла? Мій поганий настрій - не наслідок читання про концтабіри і антиутопії майбутнього, ні. Все навпаки. Це моя внутрішня потреба - читати оті жахи. Вчора боліло горло, Мефодя пішов гуляти з бабунею, а я вирішила щось почитати. В результаті закачала собі фільм позитивний, книжку - милу казку про єдинорогів, а читала що? "Біологічний матеріал" - антиутопію шведську, там бездітних людей після 50-ти використовують як донорський матеріал для сімейних.
І воно мені треба?
Виходить, що треба.
Колись дивилась мило російське, про чорного ворона, там вагітна жінка вивчала історії тортур і катувань, а ще - постійно шукала сцени насильства. А лікар каже їй - гормони, пані, гормони.
Я от думаю, вагітність, годування грудне - зачіпають дуже і дуже підсвідомі процеси, це щось малоконтрольоване розумом, більше інстинктами.І кажу собі, мені цього не збагнути, просто треба пережити, перечекати. Або кілька років психотерапії...
Або проста відповідь - підсвідомо я відчуваю себе біологічним матеріалом. Замкненою в обмеженому просторі. Відданою у владу іншій людині. Треба просто прийняти цей факт, те, що такі відчуття у мене є. І це нормально. Я ж робот і не дерево. Я людина, сучасна жінка, яка звикла поєднувати кілька ролей там, де мої пращурки мали одну чи дві. Нормально, що нові ролі потребують часу для узгодження з давнішими. Трішки часу - і пазл складеться.

Мені хочеться. Мені часто такого хочеться. Повернутись назад. Ступити удруге.
Я все життя живу з бажання повернутись назад. Найкраще - позаду? Але чому?
От і зараз, хочеться бути такою, як до вагітності.
А чи можливо?
А чи варто?
Найкраще - попереду.

Знайшла оголошення про навчання та прес-тур. Зголошуйтесь і не кажіть, що не знали.
Проїзд і проживання компенсують організатори. Подати документи треба до 8 липня.
Детально :http://www.civicua.org/grants/view.html?q=2034526

В мене горло другий день болить, от і сиджу дома, пишу-читаю, на інше не годна. І що я собі надумала..
От українська література, читаю в Уляни Кравченко. що Куліш їй більш близький, ніж Шевченко. Я Куліша мало знаю, і не люблю. Розумію, що він непересічна особистість, культурний і громадський, і кирило-, і мефодіївський, ну і романів в нього було чимало. Але я його не люблю. А чому?
Моя версія: якби я Куліша начиталась в дитинстві, як от Марка Вовчка, в нас були б зовсім інші стосунки. Але в хаті нашій Куліша тоді не було. І багато чого не було, Костомарова, наприклад, чи Хвильового. Все це я читала в студентські роки і трішки розчарована була, не брало воно мене за душу, не хотілось перечитувати, от прочитала для інформації - і все.
Стус в душі залишився, та Стус - геній.
Але до чого я це веду. Подумала, що розвиток нації схожий на дитячий, дитина вчиться розмовляти, потім читати, потім писати... І нації створюють спочатку мову, потім літературу, державу. Так от, "дитячі" твори нації в дитинстві найкраще сприймаються, вік співпадає. І хоч зараз сперечаються, вивчати в школі літературу чи прищеплювати дітям любов до читання, в сенсі, що не варто їм основні твори рідного письменства знати, а нехай мають любов до книги, і як закортить, то прочитають.. А я думаю, навряд. Навряд чи вони їх читатимуть, вік не той. Зате як вивчать в школі, потім - хоч-не-хоч, а не забудеш.
Яка це насолода для мене, ось зараз, проживши кілька десятків років, поринати в роздуми над вивченими в дитинстві і юності рядками. Згадувати сюжети і діалоги, факти з біографій.
Як я шкодую, що пам"ять напхана соцреалізом і цитатами з класиків, а не віршами.
Вірші, вірші треба вчити в дитинстві, щоб у старості, сидячи на ганку свого будинку, згадати Стусове "Так явно світ мені належать став, що вражений дарованим багатством оцього дня", і відчути багатство свого дня ... бо часу на святотатство залишилось мало, і гріховні вправи - тільки згадка, а ти сидиш і згадуєш вірші, і думаєш, добре, що Василина Петрівна нас примусила це вивчити напам"ять.

Продовжуємо пряму трансляцію з хати, де завершено грудне годування і прогресує ангіна у мами. Наступним номером нашої програми - роздуми про фольклор український часів другої світової.
А де ж той фольклор, шановні друзі і подруги? Знаєте ви щось народне про боротьбу з фашизмом? Чули? Співали? Може, в книжці читали?
Я! Я! Я читала!
Я сьогодні в ЖЖ читала, що буде 21\22 червня така зустріч в нашім краї, зі співанням воєнних пісень і спогадами про початок війни. І задумалась, загалом, я сьогодні цілий день думаю, бо мене горло болить, і більше ні на що не здатна. Так от, думаю, а що ж вони співатимуть? Ночь коротка? Чи тьомная ночь? А чом же наш народ нічого не склав про цю подію трагічну? Про війну народну священну?
І в мене є кілька версій.
Але в мене є ще і пам"ять.
І пам"ять моя видає мені шедевр: "налетіли чорні круки стали ягоду клювать, налетіли поліцаї, стали дівчину в"язать". От тільки беруть мене сумніви щодо народності. Ви скажіть чесно, ви такий текст співати будете? І де, на свадьбі чи на випроваженії?
Ну і я про це ж подумала.
І тут згадала ще один текст. І засоромилась. Бо цей текст можна співати, ну не на свадьбі, але в дружньому колі точно можна.
Я цей текст з партизанських мемуарів пам"ятаю, з тих, що в "лєсах под Ровно" стрибали "в лєгенду". І ,здається мені, Оксана Іваненко її згадувала. Така сумна пісня, дівчину везуть в Німеччину, а вона співає: "Бувай здоров, коханий мій, пора мені в дорогу, розвіється китиця мрій без тебе молодого".
Гарний текст, а мелодії я не знаю, тому полізла в інтернет, думаю, може хто наспівав.
Так і є, текст без мелодії, рубрика "повстанські пісні".
http://nashe.com.ua/song/17013
"Автори пісні невідомі. З великим почуттям пісню співали повстанки у кременецькій тюрмі. Співаючи цю пісню, вони подумки звертались до свого минулого, до коханих, а хто не мав ще коханого, то звертались до вимріяного, передбачаючи, що може ніколи такого не будуть мати, бо йдуть на жорстоку каторгу. Життя їх гнало ворожою волею на Колиму, Воркуту, звідкіля рідко хто повертався. Тих, хто вижив, відбув строк, додому не відпускали. Вони "вільними" продовжували виконувати каторжні роботи."
Ну і сам текст:

Бувай здоров, коханий мій,
Бо я іду в дорогу.
Розвіється китиця мрій
Без тебе дорогого.

Надія, мов вишневий квіт,
Розвіється вітрами,
А я піду в далекий світ
Незнаними шляхами.

В повітрі котяться дими,
Машина вже готова.
Приїдь, коханий, пригорни
І поцілуй без слова.

Бо, певне, я не повернусь...
Ти не вдавайся в тугу.
Бувай здоров, коханий мій...
...Ти, може, знайдеш другу.

Дзвіночок дзвонить дзень-дзень,
Машина вже готова,
Не вчую більш твоїх пісень,
Не вчую ані слова.

Але мені здається, що не все тут просто. Куди везуть ту дівчину? Якщо на Колиму, то як вона з коханим може попрощатись? Хто що знає про цю пісню? Знайшла ще таке посилання:http://proridne.com/pisni/%D0%91%D0%A3%D0%92%D0%90%D0%99%20%D0%97%D0%94%D0%9E%D0%A0%D0%9E%D0%92,%20%D0%9A%D0%9E%D0%A5%D0%90%D0%9D%D0%98%D0%99%20%D0%9C%D0%86%D0%99.html Запис. В Зілінський в м. Чортків, Тернопільської обл., 1948. Мелодію розшифрував Л. Ященко. (Пісня була поширена під час масового вивозу молоді до Німеччини в 1941-42 рр.).
Хто мене просвітить? Хто з вас знає про цю пісню? Вона не у Чорткові написана, авторка тексту з цього боку Збруча росла, так мені видається.