Тепер я знаю, про що вони думають

Останній часом читала багато повідомлень про суботники, як позитивних, на зразок: «о, як гарно ми прибрали», так і негативних :« чому ми маємо прибирати, якщо не смітимо». Я людна відверта, і чесно зізнаюсь, досі я не розуміла мотивацію тих,  хто смітить. В сенсі, що я не вірила, що люди це роблять свідомо. Випадково, не подумали, не було сміттярки поблизу, - в це я можу повірити, але щоб доросла людина свідомо смітила, ні, це неможливо. В моїй системі координат.
Але вчора ввечері дехто змінив мій погляд на світ.
Гойдаю Мефодю на гойдалці. Краєм ока помічаю молодого добродія з цигаркою. Так, на лавочці на дитячому майданчику. В руках у добродія пляшка з невідомим напоєм. Сутніє. Біля добродія сидить молода пара, мама з татком, а дитина їхня – поряд з Мефодем гойдається. Татко встає, і йде до доньки, розгойдати дужче. Добродій витягає цигарку з рота і звичним рухом втоптує в пісок. Я чемно, в цьому місяці я вже вичерпала ліміт скандалів, тому чемно звертаюсь до татка:
-         Перепрошую, отой чоловік на лавочці, то ваш знайомий ?
-         Ну да, а що?
-         А ви не могли б йому казати, що на дитячому майданчику курити не можна?
Татко дивиться на мене як на ненормальну, він би сказав щось, але стримується, я таки старша за нього, чималенько, і до того ж, обурливо чемна. Татко пояснює.
-         Там же немає дітей!
А я чемна, я чемна, я в цьому місяці ліміт скандалів вичерпала, тому я відповідаю. Чемно.
- Але він кинув недопалок під ноги!
- Ну і що, - татко остаточно вирішив, що я збожеволіла, з божевільними треба бути терплячими,-  понімаєте, він такий.
-  То ви б йому сказали, бо мені незручно йому робити зауваження, я з ним незнайома, а він все-таки ваш приятель.
Я стаю підлеслива. Я хочу результату. Але татко непробивний.
 - Всі так роблять. Понімаєте, жизнь така сложна.
Тут я б мала б замовкнути, бо я вперше таких зустріла. Зазвичай, мені кажуть, що не знали, що тут курити не можна, чи ще щось, але аргумент про жизнь… Тому я продовжую. Чемно.
- Жизнь настільки сложна, що він не може пройти два метри до урни?
- Та яка різниця, -  татко втрачає терпець, - всі так роблять, одним окурком більше, одним менше, що це змінить.
- Ну не кажіть, - я все ще роблю вигляд, що у нас розмова двох інтелігентних людей, я хочу навести аргументи, про купи сміття, що складаються з окремих недопалків, про місто, в якому ми всі живемо, про майданчик для наших дітей, але  просто замовкаю. Бо татко дістає зернята з кишені і починає лузгати. Ну і шкаралупи летять просто під гойдалку. Що тут говорити? Що? Люди смітять, люди вважають це нормою, і що я їм скажу ? Моя мовчання надто красномовне, і татко каже своє останнє слово.:
- Добре, я з ним поговорю.
Далі ми мовчки гойдаємо наших дітей, аж поки його дочка не зіскакує з гойдалки, а за нею і Мефодя. Ми з Мефодею йдемо додому, а компанія залишається на майданчику і жваво щось обговорює.А що? Не хочу навіть думати. Невже я перша людина в їхньому житті, яка сказала, що смітити негарно?

Ніхто не сприймає Чорнобиль всерйоз. Три сторінки з дитячого щоденника за 1986 рік

"Ніхто не сприймає Чорнобиль всерйоз" -  це фраза з мого щоденника за 1986 рік. Недавно я згадала, що в 1986 році вела щоденник. Я почала записувати десь в середині травня, тобто це не зовсім поденні записи, а швидше записи з пам»яті.Такі дуже наївні записи, з посиланням на чутки, слова друзів, вчителів і знайомих. Я тоді закінчувала школу, і чомусь вирішила, що ці дні – особливі для історії, тому й записала перебіг подій.
День  26 квітня  1986 року я пам»ятаю погано. Здається, це була п»ятниця. А наступного дня , в суботу,  я мала йти на важливу шкільну зустріч, Клубу інтернаціональної дружби. Ми тоді налагоджували дружбу зі студентами політехнічного з інших країн. Переважно з афганцями. Така іронія долі, в сусідньому класі вчилась дівчинка, не пам»ятаю імені, ходила вона у всьому чорному. Її хлопець згорів десь там, в тій невідомій країні,  а інші ці хлопці – вчились у нашому місті, і приходили до нас  в школу, розповідали про політичну ситуацію, партійні справи і т.д. Зараз згадую, що на тих зустрічах про афганські звичаї чи історію не говорилось, вся історія починалась з Бабрака Кармаля і  радянських військ.
Так от, 26 квітня воно бабахнуло, вночі,  а наступного дня,  здається так, я мала йти на зустріч в КІД. І ось яка сталась ситуація, батьки примудрились поїхати в село, і не залишили мені ключів. Я прийшла зі школи, дзвонила-дзвонила, ніхто не відкрив. Я  з жахом усвідомила, що вони поїхали і я на свій клуб не піду. А я мала там вірш декламувати, щось про «поджигатєлів войн». А перед тим – помити голову і причесатись. Словом, клуб довелоь відмінити, я пішла до діда , поскаржилась на життя, він дав мені кілька рублів і відправив у парк. І до вечора я гуляла в парку, їла морозиво, сиділа на лавочках. Потім мені було так дивно, що саме в цей день ходили радіоактивні хмари туди-сюди, і навіть йшов дощ. Я благополучно змокла. Згодом я частенько згадувала свою прогулянку під дощем і гадала, був той дощ радіоактивним чи ні.
Коли вже всім повідомили про вибух, я про це дізналась тридцятого квітня, але це було на рівні чуток, любителям «єто моя страна» раджу подумати про страну, в якій людей навіть не повідомили про небезпеку, і вивели на демонстрацію першотравневу так, наче нічого не сталося. Перші застереження і рекомендації ми почули аж 4 травня. А до цього – ми вичитували підручник з військової підготовки, там так гарно було описано, що рівень радіації падає щогодини після вибуху, і ми розповідали дорослим про це, мовляв, боятись нічого, все буде добре. Ми ж не знали, що витік продовжується.
.( Ви спробуйте прочитати мої записи. Почерк у мене розбірливий тоді був )