rich_ka | Тепер я знаю, про що вони думають

Останній часом читала багато повідомлень про суботники, як позитивних, на зразок: «о, як гарно ми прибрали», так і негативних :« чому ми маємо прибирати, якщо не смітимо». Я людна відверта, і чесно зізнаюсь, досі я не розуміла мотивацію тих, хто смітить. В сенсі, що я не вірила, що люди це роблять свідомо. Випадково, не подумали, не було сміттярки поблизу, - в це я можу повірити, але щоб доросла людина свідомо смітила, ні, це неможливо. В моїй системі координат.
Але вчора ввечері дехто змінив мій погляд на світ.
Гойдаю Мефодю на гойдалці. Краєм ока помічаю молодого добродія з цигаркою. Так, на лавочці на дитячому майданчику. В руках у добродія пляшка з невідомим напоєм. Сутніє. Біля добродія сидить молода пара, мама з татком, а дитина їхня – поряд з Мефодем гойдається. Татко встає, і йде до доньки, розгойдати дужче. Добродій витягає цигарку з рота і звичним рухом втоптує в пісок. Я чемно, в цьому місяці я вже вичерпала ліміт скандалів, тому чемно звертаюсь до татка:
-         Перепрошую, отой чоловік на лавочці, то ваш знайомий ?
-         Ну да, а що?
-         А ви не могли б йому казати, що на дитячому майданчику курити не можна?
Татко дивиться на мене як на ненормальну, він би сказав щось, але стримується, я таки старша за нього, чималенько, і до того ж, обурливо чемна. Татко пояснює.
-         Там же немає дітей!
А я чемна, я чемна, я в цьому місяці ліміт скандалів вичерпала, тому я відповідаю. Чемно.
- Але він кинув недопалок під ноги!
- Ну і що, - татко остаточно вирішив, що я збожеволіла, з божевільними треба бути терплячими,- понімаєте, він такий.
- То ви б йому сказали, бо мені незручно йому робити зауваження, я з ним незнайома, а він все-таки ваш приятель.
Я стаю підлеслива. Я хочу результату. Але татко непробивний.
- Всі так роблять. Понімаєте, жизнь така сложна.
Тут я б мала б замовкнути, бо я вперше таких зустріла. Зазвичай, мені кажуть, що не знали, що тут курити не можна, чи ще щось, але аргумент про жизнь… Тому я продовжую. Чемно.
- Жизнь настільки сложна, що він не може пройти два метри до урни?
- Та яка різниця, - татко втрачає терпець, - всі так роблять, одним окурком більше, одним менше, що це змінить.
- Ну не кажіть, - я все ще роблю вигляд, що у нас розмова двох інтелігентних людей, я хочу навести аргументи, про купи сміття, що складаються з окремих недопалків, про місто, в якому ми всі живемо, про майданчик для наших дітей, але просто замовкаю. Бо татко дістає зернята з кишені і починає лузгати. Ну і шкаралупи летять просто під гойдалку. Що тут говорити? Що? Люди смітять, люди вважають це нормою, і що я їм скажу ? Моя мовчання надто красномовне, і татко каже своє останнє слово.:
- Добре, я з ним поговорю.
Далі ми мовчки гойдаємо наших дітей, аж поки його дочка не зіскакує з гойдалки, а за нею і Мефодя. Ми з Мефодею йдемо додому, а компанія залишається на майданчику і жваво щось обговорює.А що? Не хочу навіть думати. Невже я перша людина в їхньому житті, яка сказала, що смітити негарно?