Королева дощу

Я так рідко пишу про книжки, що можна подумати, наче я нічого не читаю. Воно й правда.  Я, як та героїня Валерія Шевчука, тепер не читаю,я живу. Але іноді мені трапляється якась книжка, ну так, що вже ніяк її не можна оминути.
Давненько я записана в Книжковий клуб. І останні роки щось мені те членство не подобається. Чи то азарт до нових книжок пропав, чи вони і справді перестали щось  нормальне видавати. Прибігаю раз на квартал в магазин і хапаю дамський роман для мами. А потім мама мені радить той же дамський роман прочитати.:)
Так от, цього разу взяла "Королеву дощу" Кетрін Скоулс. Я її книжку колись читала, і пам"ятала африканський колорит.Вже якась відміна на фоні загальної одноманітності.  Але читати не збиралась. Чесно віддала мамі, і забула.
Там я ще одну книжку взяла, на розпродажі, її мама одразу ж розкритикувала через переклад. А "Королеву дощу" кілька разів мені підсовувала. Аж поки одного вечора я здалась і взялась до читання.
Спочатку розчарувалась, простенька історія родини місіонерів, батьки загинули в Африці, а дочка намагається з'ясувати обставини їх смерті. Але коли вчиталась, і якщо не зважати на кострубатість тексту (списую на переклад) вийшла непогана жіноча література. Не з тих, що дамський роман, а з тих, що про пошуки жіночої суті. Тайша Абеляр і Тумани Авалона в тому ж списку, правда на вищих позиціях.
Іноді, щоб знайти себе, треба заїхати аж  у Африку.  Пізнати досвід чужої культури, намагатись збагнути чужі звичаї, прийняті їх усі, аж до ритуального татуювання.
Ну як я ще можу написати про цю книжку? Там є одна невловима нотка, ниточка, майже в тон тканини, ледь чутний шепіт...трави, чи що? Читаєш, і чуєш голос трави. І переходиш з цього буденно-канцелярського світу в інший. Туди, де все інакше. Де трава не втомлюється рости. І ти не втомлюєшся.