піду пофарбуюсь, чи що?

Міська мряка. Я так звикла до дерев за вікнами… В першу ніч по приїзді прокинулась і не могла повірити, що вранці не виду в садок. В житті на «два доми» є  безліч переваг, та мене пригнічує неможливість бути довго в одному місці. Цілком можливо, що я нудьгувала  б від одноманітності і браку спілкування, і мені ці швидко набридло, але от смішна, пишу і уявляю, як в селі горіхи падають. Йона скрутилась клубочком на дивані, мама її запитує:»Ну як тобі в місті ?». Як-як, вона в і в селі в таку погоду скрутилась би клубочком на дивані.
Я щось знову поринула в спогади і роздуми. Думаю, що багато моїх життєвих реакцій якісь неглибокі,наперед визначені. Навіть найменші роздуми і запитання:»А чому так?» можуть змінити ставлення.  І настрій теж. Я дуже багато перейняла від батьків і дідів, багато ярликів і упереджень. Наприклад, зовнішність. Для моєї мами «красивий-некрасивий» є однією з основних характеристик людини. Я ж, якщо подумати, не помічаю зовнішності людей, тих, хто найближче, хто в моєму колі, а от при першому знайомстві використовую мамин ярлик. Не свідомо, десь на автоматі.
Дивилась на фото своєї знайомої, вона рідко використовує косметику, як і я, і от подумала, на перший погляд обличчя здається втомленим. Але ж це – природне обличчя! Людина виглядає саме так, жінка, якій під сорок, виглядає ось так. Просто ми звикли повсюди бачити обличчя з макіяжем, і фотошопом, а насправді ми ж бачимо не живих людей, лише фарби. І тут почуваєш себе – наче не собою, бо треба фарбувати волосся, брови-вії, мастити губи, і все це для того, щоб у когось не викликати шоку природною сивиною чи зморшками.
Та з іншого боку, буває, що одягну гарне вбрання, і зачіску зроблю, і почуваю себе такою... розкутою, чи що. Якщо чогось нема всередині, ненадовго компенсується зовнішніми прикрасами.

Сумна казочка про одноманітне

 Жила собі  дівчинка і одного разу стало їй сумно, і вирішила вона піти в ліс. На прогулянку. А ліс був густий і темний, дівчинка йшла-йшла і заблукала.
- Що робити, - подумала вона, в який бік йти?
Вона дивилась в різні сторони, направо і наліво, і прямо, і назад, але всюди бачила одне – темний ліс. І дівчинці стало по-справжньому страшно, бо вона зовсім не знала куди йти, і через не могла зрушити з місця.
- Якщо я піду направо, а насправді – треба йти наліво,  або прямо, або назад, або навскоси , так теж може бути, - міркувала вона, - то можу заблукати ще більше. Я ж не знаю, в який бік мені йти…
І так вона стояла і не рухалась, аж поки не почалась ніч, і тоді дівчинка залізла на дерево і спробувала заснути, але сон не йшов, бо вона не звикла спати в страшному лісі.  Вранці стало трохи світліше, і дівчинка злізла з дерева. Вона хотіла їсти і пити, а найдужче – вибратись зі страшного лісу, але не знала куди йти.
- Я залишусь біля дерева, я його знаю, - вирішила вона, і постановила відходити від свого дерева не далі ніж на 5 кроків. Інакше вона заблукає ще більше. Дівчинка пройшла 5 кроків вправо,  і побачила кущик суниць, зірвала ягідки і знову повернулась до дерева, а потім зробила 5 кроків вліво – і знайшла маленьке джерело, з якого витікала вода.
- Може мені піти за водою, - подумала дівчинка, - раптом я знайду вихід з лісу. Та струмок біг туди, де було темно і страшно, і дівчинка завагалась,  йти - не йти, вона не знала, чи цей шлях правильний.
- Я залишусь тут, біля дерева, - знову вирішила дівчинка, - тут можна переночувати, є вода і ягоди, а завтра вирішу, що робити.
І вона залишилась біля дерева на завтра, і післязавтра, і ще післязавтра. Минув тиждень, місяць і рік, а дівчинка все ще жила в лісі. Вона спала на дереві, пила воду і їла ягоди. І думала, в який бік їй йти. Врешті-решт вона вирішила, що в лісі не так вже й погано, іноді між дерев пробивалось сонце, а вночі гарно спалось під шелест листя.
- Звичайно, ліс десь закінчується, - думала дівчинка, - і в який бік я б не пішла,  колись то я з нього вийду. Або не вийду. Я можу збитись з дороги і блукатиму по колу. І повертатимусь на це місце знову і знову. Або потраплю в незнайомі хащі, і, можливо, шукатиму виходу  звідти все життя.
Так вона думала, і знову їла суниці, а вночі вилазила на дерево спати.
Та одного дня до неї прийшов мудрий заєць.
-         Слухай, йшла б ти кудись, а то зовсім здичавієш!
-         А куди? – запитала дівчинка, -  ліс всюди.
-         Та хоч туди, - і заєць зробив кілька стрибків вбік.
-         А ти впевнений, що так я вийду з лісу? –  допитувалась дівчинка.
-         От дурепа, - розсердився заєць, - якщо зайшла, то зможеш і вийти.
Але він, напевно, був не дуже мудрий заєць, бо ставив їй не ті запитання, а вона відповідала, як вміла, і навіть не здивувалась, що заєць вміє розмовляти.
Ви, мабуть, думаєте, що настала зима і дівчинка замерзла від холоду чи померла з голоду. Не з її щастям. В неї просто були добре розвинена здатність до адаптації. Вона б вижила б де завгодно, хоч в хаті, хоч в палаці, але чомусь вибрала ліс. Ну бо сумно їй стало, ви ж пам»ятаєте початок, сумно. От вона й пішла в ліс. А потім стало ще сумніше, і вона вирішила більше ніколи нікуди не йти.