rich_ka | Сумна казочка про одноманітне

Жила собі дівчинка і одного разу стало їй сумно, і вирішила вона піти в ліс. На прогулянку. А ліс був густий і темний, дівчинка йшла-йшла і заблукала.
- Що робити, - подумала вона, в який бік йти?
Вона дивилась в різні сторони, направо і наліво, і прямо, і назад, але всюди бачила одне – темний ліс. І дівчинці стало по-справжньому страшно, бо вона зовсім не знала куди йти, і через не могла зрушити з місця.
- Якщо я піду направо, а насправді – треба йти наліво, або прямо, або назад, або навскоси , так теж може бути, - міркувала вона, - то можу заблукати ще більше. Я ж не знаю, в який бік мені йти…
І так вона стояла і не рухалась, аж поки не почалась ніч, і тоді дівчинка залізла на дерево і спробувала заснути, але сон не йшов, бо вона не звикла спати в страшному лісі. Вранці стало трохи світліше, і дівчинка злізла з дерева. Вона хотіла їсти і пити, а найдужче – вибратись зі страшного лісу, але не знала куди йти.
- Я залишусь біля дерева, я його знаю, - вирішила вона, і постановила відходити від свого дерева не далі ніж на 5 кроків. Інакше вона заблукає ще більше. Дівчинка пройшла 5 кроків вправо, і побачила кущик суниць, зірвала ягідки і знову повернулась до дерева, а потім зробила 5 кроків вліво – і знайшла маленьке джерело, з якого витікала вода.
- Може мені піти за водою, - подумала дівчинка, - раптом я знайду вихід з лісу. Та струмок біг туди, де було темно і страшно, і дівчинка завагалась, йти - не йти, вона не знала, чи цей шлях правильний.
- Я залишусь тут, біля дерева, - знову вирішила дівчинка, - тут можна переночувати, є вода і ягоди, а завтра вирішу, що робити.
І вона залишилась біля дерева на завтра, і післязавтра, і ще післязавтра. Минув тиждень, місяць і рік, а дівчинка все ще жила в лісі. Вона спала на дереві, пила воду і їла ягоди. І думала, в який бік їй йти. Врешті-решт вона вирішила, що в лісі не так вже й погано, іноді між дерев пробивалось сонце, а вночі гарно спалось під шелест листя.
- Звичайно, ліс десь закінчується, - думала дівчинка, - і в який бік я б не пішла, колись то я з нього вийду. Або не вийду. Я можу збитись з дороги і блукатиму по колу. І повертатимусь на це місце знову і знову. Або потраплю в незнайомі хащі, і, можливо, шукатиму виходу звідти все життя.
Так вона думала, і знову їла суниці, а вночі вилазила на дерево спати.
Та одного дня до неї прийшов мудрий заєць.
-         Слухай, йшла б ти кудись, а то зовсім здичавієш!
-         А куди? – запитала дівчинка, - ліс всюди.
-         Та хоч туди, - і заєць зробив кілька стрибків вбік.
-         А ти впевнений, що так я вийду з лісу? – допитувалась дівчинка.
-         От дурепа, - розсердився заєць, - якщо зайшла, то зможеш і вийти.
Але він, напевно, був не дуже мудрий заєць, бо ставив їй не ті запитання, а вона відповідала, як вміла, і навіть не здивувалась, що заєць вміє розмовляти.
Ви, мабуть, думаєте, що настала зима і дівчинка замерзла від холоду чи померла з голоду. Не з її щастям. В неї просто були добре розвинена здатність до адаптації. Вона б вижила б де завгодно, хоч в хаті, хоч в палаці, але чомусь вибрала ліс. Ну бо сумно їй стало, ви ж пам»ятаєте початок, сумно. От вона й пішла в ліс. А потім стало ще сумніше, і вона вирішила більше ніколи нікуди не йти.