Бессарабські хроніки. Для тих, хто ще не читав

Майже всі, від кого я чула цю історію,  вже вмерли.

Вмер дід Михтод,  а ми все збирались поїхати  на станцію Березино, подивитись, де вони тоді жили. Звідти його взяли в армію, в перші дні війни. Потім був полон, втеча, і – дорога додому, в рідну Лисогірку.
Вмерла баба Тетяна,  розповідала, що хати там були великі, гарні, «такі, як наша тепер», і все в тих хатах було, а як повертались назад, то багато людей вздовж дороги лежало. Я, дитина, слухала , і малювала в уяві літній сонячний день, дорогу серед полів, цикорій і кровавник на узбіччях, і людей, які чомусь лежать у травах.
-         А чому вони там лежали, відпочивали? – запитувала, бо дійсно не розуміла.
-         Мертві були. Вбиті, - відказувала баба.
Вмерла баба Надя, скільки  я від неї наслухалась, заплітаючи цибулю у вінки, як «їхали туди одна сім»я на шести возах, а назад – шестеро сімей на одному возі», як , добираючись додому, перейшли вони лінію фронту і  зустріли німців, німецькі солдати щось « гелготіли по своєму» до  молодих українок і пригощали «чоколядою».
( Read more... )