Ранкові роздуми

Давно хотіла про це написати. Подумки складаю свої тексти,  от би дійти до зошита і зразу написати,  та що поробиш, як доходжу до зошита, чекає мене інший твір, моя найкраща казка, і ніяк не вловлю часу для творчої праці.
А думки крутяться собі, крутяться, надто коли  я тут, на далеких селах, де все з дитинства знайоме, а втім – тепер інше. Немає вже тих людей, з якими жила, і тих хат, куди ходила. І навіть груша, посаджена моєї прабабою, вже нежива, спиляли її нові господарі, бо всохла.
І черешня на межі, посаджена моєю бабою, як прийшла сюди в невістки, теж доживає останні літа, всихає потроху, гілка велика взимку відчахнулась. Замість черешень маємо клопоти, як ту гілку відпиляти, та й черешню теж треба якось попорати, щоб не лежала в траві сухим деревом.
Трава. Трава залишилась.
Трава мене пам»ятає.
Трава відгукується на мої кроки, і на мить здається, що все так, як мало бути.
Я живу в своєму селі, в рідній хаті, а навколо – друзі й родичі. І чай з суницями.
Чай з суницями там, де була колись громада.

Бог каже: «І буде громада «.
Ан ніяк.
Не буде.
Десь поділись трипільці і скіфи, вчені гадають, що з ними стало. А те, що і з цим селом. Полинули, хати покинули, залишили нащадкам сміття для дослідження . Я набираю торбу черепків і мрію колись обкласти ними грубу. Оригінальний елемент хатнього дизайну, панно з трипільсько-скіфських черепків.В центрі я додам кілька крем»яних скалок, від ножів.Якщо ще знайду, звичайно. Вдячні нащадки вперто розорюють це поле, рік у рік, а я навіть не знаю, як його врятувати. І чи варто?

Історія йде собі далі, а я думала, що вона стоїть біля порогу.І дивиться, хто їде по соші. Я думала, є місця, в яких час зупинився. Смішна. Мабуть, залишаюсь дитиною досі.
Дорослі знають, що нічого сталого не має.
Я – дитина прадавніх народів. Ще не прийшли мудрі греки і не сповістили, що все тече, все змінюється.
Я все ще вірю в чай з суницями.
І в громаду.
І в село, де житиму з родичами і друзями. І в те, що не спротивіють вони мені як гірка редька, а будуть в радість. І я їм.
Втім, я багато про що мріяла в своєму житті. Але віра – це не мрія, правда ж?
Мені сняться лебеді на нашому вигоні. Чи гуси. Або гуси-лебеді, які прилетіли в наше село і вкрили собою весь вигін. А я дивлюсь на них, і , як правдива блогерка, гукаю Аню з фотоапаратом.
Диво-диво, ніколи ти не закінчишся...