Ми ще живі, коли нас хтось чекає... Ми ще живі... Ми

Вчора зловила своє неусвідомлене бажання. Та й навіть не скажу, що неусвідомлене, просто ніколи серйозно я до нього не ставилась, і навіть не розуміла до кінця. Просто коли я писала свій віш-лист, звичайно, я думала про Мефодика і про різні матеріальні речі, наприклад, про гроші, про ремонт лоджії , чи даху в селі. Але вчора ми йшли з Мефодем з прогулянки, я несла торбу з покупками, і ще одну торбу з Дружком, подарованим Мефоді іграшковим песиком.Ну і вела Мефодю за руку. І мені так захотілось, щоб хтось вийшов нам на зустріч. Не допомогти нести сумки, а просто вийшов на зустріч,  щоб  посміхнутись, порадіти нам. Просто так.
Я згадала, як раніше дуже любила їздити в село, якщо брат зустрічав мене з автобуса. Я виходила на повороті, а він чекав в машині, і Риндя сидів поряд.І брат бурчав, що от, песик захотів поїхати.:)
А ще якось було так смішно, я їхала в село, вискочила з маршрутки, і бігла до якоїсь попутки, а мені інша машина сигналить. Я розсердилась, думаю, от люди, почекати не можуть, на дорозі  ж порожньо. Озираюсь, а це наша сусідка їде на город і мені сигналить. Смішно, якби ми домовлялись, то й то навряд чи так точно здибались.Сумно, бо вони всі пересварились,і вже на город не їдуть. А тоді ми всю дорогу до села сміялись. А в хаті на мене чекав Риндя, він проходив чергове санаторне лікування свого переінфарктного стану.
В дитинстві я часто читала різні книжки, там друзі зустрічали друзів, з потягів і літаків.Там кохана писала: "Нехай мене зустріне хтось з друзів". І "хтось з друзів" зустрічав, і віз її в ресторан, де її чекав найдорожчий в її житті чоловік. Я читала і думала, невже той друг не має інших справ? Не ходить на роботу? І завжди вільний, щоб зустріти подругу свого друга? Бо я була напівсільська дівчинка, а батьки завжди на роботі, і я самостійна,  в дитсадок і школу ходила сама, ніхто нікого не зустрічав,  мала їхати в шкільний табір, попросила тата завезти, тато здивувався, тато обурився, мовляв, їдь сама. Не було в нас традицій зустрічей-прощань. Бо в тата тата не було.  І в його дитинство, в селі,  ніхто нікого не зустрічав з потяга чи з літака. Там ні потягів, ні літаків не було й близько. А що в книжках написано, то мало що в тих книжках понавигадують.
От я вже й немолода жінка. І чимало в житті бачила, і пережила. А будинок, в якому мене чекають, так і залишився таємною мрією.