(no subject)

Навіть не знаю,чого б ще мені хотілося б. Не знаю. Життя останнім часом таке, то крайній мінус, то найплюсіший плюс. Я або серджуся, або зворушена, середина рідко коли трапляється.
Місто, як хатина Баби-Яги, крутиться навколо своєї осі, і я потрапляю або на смачні вафлі, або на нетямущих офіціантів , це якщо випадково опиняюсь там,де п"ють чай і каву.
Село. Село проблемне дуже і дуже через вужі та інших плазунів. Нічого я в них не тямлю, боюсь, постійно думаю, ага, майже щоночі, до знаходження філософського каменю вже близько, чи що там можна зробити якщо не думати про ведмедя ( або про вужів).
Зрозуміла, що з усіх людей на світі найбільше хочу бути з Мефодиком, бо у нього завжди, ну майже завжди, гарний настрій.
Зі всіх сил тримаю себе в руках, щоб не влазити в мамські обговорення на дитячому майданчику, проблеми: чомувониневзялиіграшокітеперхочутьгратисянашими в категорію важливих мною не зараховуються. До речі, знаю кілька мам, які не б"ють своїх дітей. Кілька, які НЕ... а всі інші лупашать просто на майданчику.
- Так жалко, просто до сліз,- ділиться зі мною своїми печалями молоденька добродійка, мама трирічного хлопчика. В чім печаль,запитаєте ви? А я поясню, печаль в тім, що син її новенькі туфлі зносив швидко, стер підошви, гасаючи на машинці, тій,що ногами відштовхуватись.Туфлі дорогі, от мама і шкода. До сліз.Я переконую,що на весну дитина так і так могла б вирости. -То можна було б комусь віддати, - продовжує сумувати мама. Щоб їй добро було, з такими печалями.:)