Трішки патетики

Давно-давно, коли я ще не знала про блоги, і не вміла сама нічого путнього написати, а натомість опікувалась одним громадським сайтом і штурхала знайомих і друзів, щоб писали туди, коментували, робила вруxну розсилку новин... і якби мене хтось тоді запитав, навіщо я це роблю, то я б відповіла б...
Я точно знала відповідь.
Бо робила я це з однією метою. Але якби мене запитали, а я відповіла б, то воно прозвучало б , як на мене, занадто пишно, занадто патетично, занадто самовпевнено. Було б багато "занадто", а я не люблю надмірної любові. Хоча сама люблю надмірно.
Та ніхто мене не питав.
І я так і не відповіла, що той сайт, і деякі мої інші проекти, такі, як блог про Аріадну Шум, і про Уляну Кравченко, і ще дещо, це... ну така проста відповідь.
Твойому генію мій скромний дар весільний.

Хто що може, той і дарує.

А тепер я пишу ... для себе? для френд-стрічки? звичка? Питання, що відповісти, якщо хтось про це запитає, більше мене не хвилює.
Не те, щоб я стала меншою патріоткою. Здається, тут справа в іншому. Я раніше ніяк не підтримувала тезу про зв"язок громадської активності з економікою, ну якщо більше грошей, то люди активніші . Бо сама я тих грошей завжди мала небагато, але в мене був інший ресурс, час . І я могла дозволити собі розкіш - думати про ймовірні відповіді на несподівані запитання. А після народження Мефодика я наче сплю постійно, може воно й правда, вночі я не сплю, то ж потроху розподіляю сонний стан на всю добу. Я не завжди пам"ятаю, що було вчора.Навіть що було сьогодні вранці. А деякі речі я довго згадую, цитати з віршів чи прізвища письменників.
Та коли я, сонна і замучена, дописую черговий підробітковий звіт, і раптом згадую, що Україна є на цьому світі, - енергія з"являється з нізвідки
.Висновок - частіше згадуй про Україну.