Холодно

Мефодик гуляв хвилин сорок, і зараз температура знизилась ще, і не знаю, чи завтра вийде погуляти. На майданчику нікого не було, тільки ми і сонце.
У Мефодика нова гра - навчання. Він полюбив картки для тих,хто вчиться читати. Тільки встає -одразу ж показує на полку, вимагає "читати". Я показую картку з фото і підписом, і читаю "вишні", чи "кішка". Найкумедніше Мефодик реагує на "собаку", морщить носика і кривиться, собак він не любить . Чому? Я не знаю, просто не любить і все.
Цікаво, чи перегляд щодня сорока карток здатен навчити дитину читати? Щось я сумніваюсь.
В інструкції пишуть,що треба показувати кілька карток і починати з найпростіших. Ми почали з тих,що мали - про природу.Мефодик вчив "каньйон" і "вулкан", і цим неябик тішив свою бабуню.
А тепер я купила основний комплект і Мефодик вчить "собаку" і "кішку".
Бабуня знову сміється, і називає це "Грицева шкільна наука".

Про...

Любити так, як любить мене Мефодик.
Причесана я чи ні, вбрана у гарний светр чи у старий халат, і ,головне, навіть якщо я не дозволяю йому відкривати двері у шафі, - він все одно мене любить.

Бджоли

Давно.
Давно було, у дитинстві.
Тато дивився до бджіл і приніс мені матку.
Каже:
- Ось , можеш гратися з нею, вона не кусається.
А мені було так цікаво, як це,- бджола не кусається, я навмисне її придавила і вона мене вкусила.
Обурена , я прибігла до тата, а він сам здивувався:
- Може це бджола залізла у маточник?

Малою я не боялась бджолиних укусів. Ходила по вигоні боса, і мене чи не щодня кусала якась бідолашна бджола-самовбивця. Просто кидалась під ноги. А я ходила по молоко через вигін і завжди забувала, що треба взутись. Виходила і тоді згадувала. Намагалась йти стежкою, а бджіл було багато, бо вигін тоді був квітучий, в радгоспі тримали овець і вони постійно спасали траву, от і росли маленькі квіточки конюшини, все, що встигало вирости, і одразу ж квітло.
Я не боялась бджіл. Часто допомагала татові біля вуликів, і навіть рої струшувала. Тато тримав відро біля роїного клубка, а я вилазила на дерево і трусила. Єдиний недолік моєї допомоги - в мене було мало сили, і не вміла я за раз струсити весь рій. Все одно, бджоли падали у відро, тато обв"язував його хусткою і ніс у льох, а наступного дня - випускав у вулик, нахиляв відро, розстеляв хустину, і змерзлі бджоли слухняно повзли до льотка.
Дивно, але я ніколи не вважала свої пасічникове дитинство якимось надзвичайним, в лисогірських садибах стояло чимало пасік, і мої подруги так само струшували рої , варили ситу і топили віск.
А коли помер татів товариш-пасічник, недавно, років десять тому, його родина вирішили вбити всіх бджіл. Вони відкривали вулики і поливали їх окропом.
І мені досі моторошно від цього.

Хоча дитиною я легко вбила бджолу, з цікавості, і тоді я не боялась бджолиних укусів.

Запахи

Пам"ятаю запахи нашого буфету. Того, що в селі стоїть, у великій кімнаті.
Пам"ятаю, як роками розшифровувала, чим пахне.
Віск, прополіс, старі папери, серветки з вишитими рішельє кутиками, і ще щось, оце "щось" я упізнала тільки коли почала сама писати писанки, і у мене оселилась перша зіпсована писанка, - запах тухлих яєць, тих,що залишались після Провід на згадку.
Стільки яєць фарбувалось - вони ніколи не з"їдались усі, і одне чи два обов"язково клалось на буфет, як прикраса, відгомін давнього звичаю? колись було оберегом? стало прикрасою?
Пам"ятаю, як тішилась баба Надя моїми писанками, обов"язково брали собі одну-дві, і дивувалась, що кілька кольорів на яйці, розпитувала, як це у мене виходить.
А ще у буфеті були старі дідові папери, і між ними - грамоти часів Джулинської школи-інтернату, десь у третьмоу класі я їх знайшла, і мене дозволили робити з ними все,що хочу. І я робила.
Грамоти були декоровані вишивками учениць, дуже якісні роботи, бездоганна гладь, овальні і круглі серветки,які я припасовувала на постелі для своїх ляльок, обрізаючи краї з фестонами, щоб було рівненько.
Потім, вже старшою, я впізнавали візерунки зі старої книжки, саме вони були на тих серветках.
Зараз берегла б ті вишивки, вже не рвала б.
Але що за дивна ідея, берегти все? Час все одно не зупиниться, як не старайся .

Пошуки енергії

Ото ще дон Хуан казав Кастанеді, що життя людини залежить від кількості енергії , якою вона володіє.

Певні дії додають енергії, а інші - відбирають.

До речі, мій універсальний спосіб поповнити енергетичний запас - записування власних думок. Просто так. Ні для чого. Сидіти і записувати свої думки.
Дивно, це додає сили, хоча мало б виснажувати.

Іноді мені здається, що могла б так цілодобово сидіти і писати, писати, писати.
Тільки Мефодик не згоден.
Він так гарно навчився закривати кришку нетбуки, - хлоп, - і вже мама нічого не пише.