Лександра

За ідеями щодо заробляння грошей забула про творчість. От , прошу, чергова життєва історія.Про Лександру.

Її привезли ховати в село.
Ніхто й не сподівався, останні роки жила з родичами, вже й не знали, жива вона чи ні. Родичі в село не приїжджали, а її садиба – ще один покидьків брат, стояла пусткою, ні город не садили, ні траву не косили, але й хату не продавали. Кілька років тому село сколихнула звістка – отут, майже впритул за городами , будуватимуть санаторії. І не один,а цілих п»ять. Просто у нас за городами, - обговорювали люди, - і робота буде, і дорогу відремонтують,а найголовніше – хати подорожчають. Найближча фінансова криза з»їла санаторійний проект до крихти, але залишила надію. Спадкоємці бабунь Гапок, Женьок і Ганок тримались за напівзруйновані садиби, і все чекали примарного подорожчання. Хати стояли облуплені, хліви – потроху руйнувались, а в садках і городах - селились вужі. Найлюднішим місцем став цвинтар, ціни в місті на поховання росли, треба було не одну сотню заплатити, а тут – викопуй могилу і ховай. Та ще й бабусі просили, щоб її хоч після смерті в рідні місця привезли. То ж діти і внуки виконували останні бажання, і час від часу в селі з»являлись сумні похоронні процесії. Такі як ця, минулого тижня, коли привезли ховати Лександру.

Кілька найближчих родичів, півчі, священик - от, здається, і всі, хто йшов за її труною.
- Чуєш, мамо, - гукнула я, побачивши скорботну колону на вигоні, - там похорон йде. Вийдеш?
- Вийду, звичайно, - мама накинула хустку і стала на ганку. - Не мені її судити.

Я знала, чому мама говорить про осуд. Історія цієї жінки спочатку жахала мене, потім – дивувала, аж поки не стала звичним фрагментом сільських декорацій.
В селі люблять поговорити про моральність, наприклад, міських жінок, які ходять штанях, чи в надто коротких спідницях, але й за міцно зачиненими дверима сільських хат часом коїться таке, що не вкладається ні в моральні, ні в правові норми.
У Івана , мабуть, теж були свої уявлення про моральність. Дружину Любу він привіз після війни, була вона нетутешня, казали, що болгарка. Тримались осторонь, так ні з ким і не потоваришувала, виконувала свою сільську роботу. А потім – почала хворіти. Все частіше залишалась в хаті, лежала, намагаючись одужати. Чи від зміни клімату, чи від чужої сторони , чи мала ту хворобу з дитинства. Серце. Серце не витримувало.
А Іванові хотілось жити яскраво. З веселою гарною жінкою.
То ж одного дня він привів у хату Лександру. І стали вони жити утрьох.
Слухаю вкотре цю історію, і раптом не витримую , перебиваючи маму, одразу ж кажу свою думку.
- Але ж Люба була хвора, може й краще було, що Іван привів Лександру. Може вона Любу доглядала?
- Та де там, - озивається тітка Женька, ще одна учасниця дискусії. – Люба ж не була така хвора, щоб аж лежати. Вона ходила, до останнього.
- Тоді я не розумію, - починаю дратуватись, - чом же вона таке терпіла? Чом не сказала тій Лександрі – геть з моєї хати?
- Як же скажеш! – дивується тітка Женька моєму невігластву. – Іван чоловік був з характером, міг і вдарити.
- А хата – не її, - додає мама, - хата його. І родичів у неї тут не було, а чи десь залишились – не знаю.
- То хай би їхала в свою Болгарію! – я вже не осуджую Лександру, я дратуюсь через Любину терплячість і покірність долі.
- Яка Болгарія? – дивується тітка Женька, - вона болгарка була, але наша, з Одеської області. От не було їй куди їхати, а завербуватись на заробітки – з її здоров»ям багато не заробиш. Пам»ятаю, як я ще дитиною була, Іван прийшов на весілля до родичів, прийшов з Лександрою, а потім і Люба надійшла, така змарніла, смутна. От він з Лександрою танцює, а Люба – збоку стоїть сама.
Я розумію, що нічого не розумію. Ні в житті, ні в людях. За який гріх карала себе Люба? Навіщо дозволила так з собою поводитись?
За які чесноти полюбила Івана Лександра? Аж так, щоб прийти в його хату при живій дружині, другою, але найкоханішою жінкою?
Чому мовчали родичі і друзі? Якими аргументами заткнув їм Іван рота?
А найголовніше – я не можу собі уявити їхнього життя.
Як спалось Любі, поки чоловік лежав з іншою?
Як кохалось Лександрі з Іваном, знаючи, що за стіною спить перша і законна Іванова дружина?
Навіщо влаштували собі таке пекло?
А може – жилось їм добре? Весело і радісно? Жінки одна з поперед другої намагались догодити Іванові, а він – щиро любив і шанував обох.
Така собі любов утрьох.
І я може й повірила б у цей рай, якби Люба , по шести роках троїстого шлюбу, раптово не померла.
Я б повірила б, якби Іван з Лександрою жили довго і щасливо, а не десять років. По тому, Іван помер, а Лександра залишилась сама, дітей в них не було.
Я б повірила б у спільний рай утрьох, якби одного дня , вже по Івановій смерті, Лександра не полізла на горище в якихось термінових господарських справах. Якби не зламався щабель у драбині, якби вона не впала , та ще так невдало, що зламала хребет.
Я б повірила б у рай утрьох, якби не знала, що прожила Лександра після того випадку ще тридцять років. Вірніше, пролежала прикута до ліжка.
Аж до минулого тижня, коли її привезли ховати в рідне село.
А може, то все збіг обставин??