Справи позичкові

Ранок.
У нас на садибі – Ліда з дітьми.
- Дайте подзвонити по телефону, бо завтра сьоме число.
Лідин телефон гавкнув після однієї з дитячих ігор, от вона і ходить щодня до нас, дзвонити. У мами акція київстарівська, і Ліда допомагає витратити акційні хвилини.
- Ну що,- запитую, - як там справи?
- Сказали, що завтра будуть гроші. На карточці.
Місяць тому, після чергової пиятики Ліда почала спродуватись. Продала меблі, телевізор, той , що за 4 тисячі (продала вона його за дві, і знайшлися покупці), коня вона продала ще взимку. Тепер Ліда потрібен кредит. Вона отямилась і збирається купувати коня, корову, меблі(!), і, мабуть, знову телевізор.
- Нащо мені старе, - пояснює, - я нове все куплю.
Кредит їй дають на 5 років у сумі 25 тисяч гривень, без довідки про доходи.
Гроші мають надійти завтра на її картку, ту, на яку соціальна допомога надходить.
За оформлення вона вже заплатила 600 гривень.
Я не можу в таке повірити.
Жінка з трьома дітьми, наймолодша дитина – рік і шість місяців, офіційно самотня, без роботи і без майна, який банк надасть їй кредит? Чи у нас вже американська система – беріть і витрачайте, потім будете віддавати
Відсотки – Ліда каже, що 5 відсотків річних. Знову неймовірно.
Перерахують на картку соціальну – банки зазвичай люблять, щоб гроші перераховувались на їх картки.
Назву банку не можу дізнатись, Ліда не називає, боїться, що переб»ю їй угоду. Натомість щодня дзвонить з маминого телефону і запитує, коли будуть гроші.
- Понімаєте, - пояснює вона мені,- там в угоді написано, єслі шо – вирішувати в судовому порядку. Значить не обмануть.

Подарували велосипед

Дякую всім за вітання і поради. В результаті Мефодику подарували велосипедик з ручкою. Санки нам перейдуть від сестри Ганнусі.
Вчора він вже їдив по селі на велосипедику. Бабуня каже, що такий поважний сидить, майже бундючний.

Кольорові сни

Смішний сон снився десь під ранок. Наче я у якомусь цирку/не цирку, чи тренінговому центрі, зі всіма своїми родичами, і маю там чогось навчитись. Кожному виділяють такий наметик з ліжечком, і там ми маємо чи то спати, чи медитувати, щось таке чудесне робити ( бо я ж прокинулась і багато деталей забула одразу).
Жінка, яка веде тренінг з нами, каже всім лягти і заплющити очі. Я лягаю, а сама тихцем думаю, гей-гей, я ж трішки ці методики знаю, зараз я покажу клас, і в цей момент починаю піднімаюсь над землею і раптом різко лечу вниз, вниз маю побачити якісь проблеми, щось мені там говорять, про конфлікт з якоюсь людиною, і я смутнію, не розумію, чи це минуле, чи майбутнє, але тут навколо з»являється купа котів, і всі нявкають, я знову смутнію, і раптом усвідомлюю, що сплю. А коти – чесно нявкають у мене під вікнами.
- Ага,- думаю собі, - раз я сплю, то треба ще трішки політати.
Лечу собі до найближчої сікори, але замість неї – починаю стрімко підніматись вверх, під зорі, і над головою – різнокольорові зірочки, якісь букви і символи мерехтять .Гарно так!
- Ага, - знову думаю, - зараз я пізнаю глибинну таємницю Всесвіту, досі ніким незнану.
Тільки-но я почала в ті символи вдивлятись, аж раптом Мефодик «заговорив», не плаче, але щось собі лепече.
- Нічого, - втішаю себе, знову перелітаючи у сон,- я ще трішки політаю, а родичі Мефодика побавлять.
І знову вибираю собі ціль для польоту, старезні ясени на Ригорковому городі, і так, і сяк кручусь, щоб до них долетіти. Згадую настанови дона Хуана, як же ж там, уявити собі об»єкт , не рухатись, мати намір туди дістатись…
А дзуськи!
Не виходить.
Знеможена, розплющую очі. Так і є. Моя найбільша таємниця Всесвіту крутиться на ліжку туди-сюди в пошуках циці.
- Мамусю, годі літати, я їсти хочу!