Життя в бункері
Sep. 14th, 2009 05:40 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
rich_kaВ дитинстві мала кілька "чергових" сільських книжок. Без обкладинки, а отже - і без назви. Страждаючи на канікулах через книжковий голод я перечитала практично все, що могла читати. ("Короткий курс ВКП(б)" в початковій школі не пішов). А от мемуар Ковпака "Від Путивля до Карпат" дуже навіть читався. Напам"ять вивчився, можна сказати. Було це раритетне видання початку 50-х з "народними легендами " про Сталіна (жаль, місцеві аборигени ним грубку розпалили). А ще - була така маленька книжечка про бандерівці, "Луна Чорного лісу", чи як вона називалась. Причина моїх дитячих кошмарів. Теж згинула в невідомому напрямку.
Але сюжет я пам"ятаю: двоє геологів натрапили на бункер УПА.Одного закатували, а другий - мусив жити в бункері. Страхітливі сцени тортур не давали мені спати, а про все інше я й не думала. Були вороги, і ті вороги жили в бункерах, і були свої, свої були добрі і щирі. Свої були великодушні.
Великодушність - ознака героїв. Ознака праведності. В моїх дитячих мріях я хотіла, щоб переможці і переможені жили разом довго і щасливо, а у випадку трагічних подій (от прабабуся у когось померла), так от у випадку трагічних подій вони могли б разом готувати холодець для поминок. В моїх мріях свої завжди перемагали, а чужі - перевиховувались. Від "нашої добрості світ стає кращим ". І тільки так має закінчуватись справжня історія.
Бо насправді я не уявляю аж так багато причин для боротьби у цьому світі. Та ще й боротьби на смерть.
І я не розумію, за якою межею люди втрачають людськість. Не ті, хто загнаний у бункер, а ті, хто з ними воює.
Сьогодні читала спогади погади Марії Савчин.
Жінки, яка була в бункері. День у день, і ось облава. Вони готуються до смерті, деруть на дрібні шматки фото і записи, і перемовляються з чоловіком .
"- Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливе в нашій ситуації.
На столі вже лежали три набиті пістолі.
- Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. - спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.
- Як собі бажаєш, - відповів.
У моїй уяві до деталів виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункеру. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцького, ні, певно, до Львова. Там, на подвір'ї гебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно... Катерина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блюзку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є."
Читаю і шкода всіх неймовірно. Тих двох дівчат, яких оточили з архівом УПА. Вони спалили архів і застрелились. Загинула і господиня хати, яку послали до них на перемовини. Тих, хто переховувався в бункерах, і кожну хвилину чекав на облаву. Тих, кого взяли живим і катували, а потім - відправили в табори на довгі роки.
Я читаю спогади Марії Савчин. Знайомі з дитинства імена, ще з книги Ковпака. Генерал Строкач, керівник партизанського руху, виявляється, керував і боротьбою з партизанським рухом. Книга Ковпака була українською мовою, а Марія Савчин пише, що майже всі ,хто її допитував, той же Строкач, українською розмовляли погано, тільки з нею. А між собою - російською.
А я читаю, і все шукаю ... шукаю великодушність переможців. Є ж та межа, за якою люди, навіть смертельні вороги, знову стають людьми ? І навіть не великодушність, можливо, жалість? Мені так хочеться дізнатись, що хтось в цій жорстокій кагебешній системі її пожалів. Як людина людину.
"Эх, профессор, профессор!.. Ты никогда не поймешь тех, кто организует человечество."
Але сюжет я пам"ятаю: двоє геологів натрапили на бункер УПА.Одного закатували, а другий - мусив жити в бункері. Страхітливі сцени тортур не давали мені спати, а про все інше я й не думала. Були вороги, і ті вороги жили в бункерах, і були свої, свої були добрі і щирі. Свої були великодушні.
Великодушність - ознака героїв. Ознака праведності. В моїх дитячих мріях я хотіла, щоб переможці і переможені жили разом довго і щасливо, а у випадку трагічних подій (от прабабуся у когось померла), так от у випадку трагічних подій вони могли б разом готувати холодець для поминок. В моїх мріях свої завжди перемагали, а чужі - перевиховувались. Від "нашої добрості світ стає кращим ". І тільки так має закінчуватись справжня історія.
Бо насправді я не уявляю аж так багато причин для боротьби у цьому світі. Та ще й боротьби на смерть.
І я не розумію, за якою межею люди втрачають людськість. Не ті, хто загнаний у бункер, а ті, хто з ними воює.
Сьогодні читала спогади погади Марії Савчин.
Жінки, яка була в бункері. День у день, і ось облава. Вони готуються до смерті, деруть на дрібні шматки фото і записи, і перемовляються з чоловіком .
"- Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливе в нашій ситуації.
На столі вже лежали три набиті пістолі.
- Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. - спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.
- Як собі бажаєш, - відповів.
У моїй уяві до деталів виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункеру. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцького, ні, певно, до Львова. Там, на подвір'ї гебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно... Катерина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блюзку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є."
Читаю і шкода всіх неймовірно. Тих двох дівчат, яких оточили з архівом УПА. Вони спалили архів і застрелились. Загинула і господиня хати, яку послали до них на перемовини. Тих, хто переховувався в бункерах, і кожну хвилину чекав на облаву. Тих, кого взяли живим і катували, а потім - відправили в табори на довгі роки.
Я читаю спогади Марії Савчин. Знайомі з дитинства імена, ще з книги Ковпака. Генерал Строкач, керівник партизанського руху, виявляється, керував і боротьбою з партизанським рухом. Книга Ковпака була українською мовою, а Марія Савчин пише, що майже всі ,хто її допитував, той же Строкач, українською розмовляли погано, тільки з нею. А між собою - російською.
А я читаю, і все шукаю ... шукаю великодушність переможців. Є ж та межа, за якою люди, навіть смертельні вороги, знову стають людьми ? І навіть не великодушність, можливо, жалість? Мені так хочеться дізнатись, що хтось в цій жорстокій кагебешній системі її пожалів. Як людина людину.
"Эх, профессор, профессор!.. Ты никогда не поймешь тех, кто организует человечество."
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2009-09-14 06:27 pm (UTC)Знаєте, мене нині мій учень ввів в переддепресивний стан (дитина 6-го класу з захватом мені показувала відео, де б"ють людину з синдромом Дауна, а той навіть не розуміє, що відбувається). страшно так стало. Якось до себе не могла прийти. А згадала цю книжку, робиться якось легше ніби. Є в ній щось потужне.
no subject
Date: 2009-09-14 06:53 pm (UTC)Моя душа протестує проти світу , де люди мусять робити такий вибір. Ніколи, ніколи, ніколи. Ніколи більше я не хочу повторення такого світу.
Світла пам"ять нашим героям.
no subject
Date: 2009-09-15 08:21 am (UTC)no subject
Date: 2009-09-15 08:40 am (UTC)no subject
Date: 2009-09-15 08:52 am (UTC)Само собою не страшно і може бути навіть сходинкою на шляху до нормальної етики. Але можна застрягнути на стадії "ці чужаки все одно не люди".
А ще такий додатковий аргумент... з такими людьми, як ті, що Ви про них пишете, складно було відчути себе переможцем. Бо моральна перевага була таки на їхньому боці, а такі речі відчуває навіть найбільш самозасліплений.
no subject
Date: 2009-09-15 09:32 am (UTC)До речі, дізналась, що в соціології це пов"язано з " уникненням невизначеності", і чим нижчим є коефіцієнт уникнення невизначеності, тим більше пробачається своїм.
А ще про "своїх".В спогадах Марії Савчин, є епізод, коли вона вже переходить через кордон, і радянський супроводжуючий натякає їй ,що радянський резидент обуржуазнився.
"Петченко знов мене підштовхував і тихцем: "Замочить собі пан туфлі, ха-ха... Ти дивись яку він шляпу надів. От, що значить гнила буржуазія. Пора б його назад відіслати в Союз".
Той Петченко мене нераз дивував своєю дотепністю, в якій явно пробивалась зневага до гнилої буржуазії. Він вбачав, що на тій точці наші погляди сходяться. Протягом років і він, і я змочували в росах і багнах важкі незграбні "вітчизняні" чоботи в боротьбі... одні проти одних. Невже "спільна територія" мала на нього сильніший вплив, аніж мали його спільні з Баньками і Сашами переконання?"
Ще по моральну вищість переможених, розумієте, я думаю, що і серед переможців були люди ідеї, які не раз зазирали смерті в обличчя, які щиро вірили і були щиро відданими своїм переконанням. Які могли поважати переможеного ворога і співчувати йому. Щось таке мені хотілося б знайти .
no subject
Date: 2009-09-15 10:03 am (UTC)А от один епізод, може, не зовсім такий, як Ви шукаєте, але все-таки...
«В тюрьме ее заставляли работать в прачечной и выводили на работу несколько раньше, чем нашу столярную бригаду. И вот, когда, подталкиваемые охраной, мы выходили на асфальтированный двор перед третьим тюремным корпусом, все, как по команде, поднимали глаза. На окно прачечной. Там уже стояла она – полуседая высокая женщина, стояла, не улыбаясь, и приветствовала нас. И тогда все – украинцы и литовцы, евреи и русские, молдаване и армяне – отдавали ей честь. Одни снимали шапки, другие же отдавали салют по-военному, под козырек. И все молча. Конвоиры каждый раз видели этот безмолвный ритуал, но молчали, потому что никто не нарушал покоя. Я провел во Владимире шесть из десяти лет. Три года выходил на работу из этих дверей и на протяжении трех лет каждое утро, в весеннем сиянии и мрачном зимнем сумраке, в узком окне, как образ Несломленной, стояла женщина, провожая и встречая нас». Це Катерина Зарицька зі спогадів Анатолія Радигіна. А це - про її чоловіка (теж із Радигіна)
«Я никогда не сидел вместе с Михаилом Михаиловичем Сорокой. Я только слышал о нем и его жизни от соседей по камере, имевших возможность с ним общаться. Среди них были разные люди: одни любили Украину, другие были к ней равнодушны, третьи – ненавидели, но я не помню никого, кто бы отважился сказать что-то плохое о Михаиле Сороке. Все отзывались о нем только с уважением, набожно. В его присутствии нельзя было выдумать подлость, высказать какую-то гадость, проявить слабость. Этот человек жил и ушел из жизни мужественно – как рыцарь, спокойно – как ученый, светло – как святой, достойно – как государственный деятель Он мог бы украсить любое государство и основать любую государственность. Я верю, что настанет время, когда при воспоминании его имени украинцы будут вставать и стоять молча и торжественно, как американцы при имени Вашингтона, венгры при имени Кошута и евреи при имени Герцля.»
no subject
Date: 2009-09-22 12:22 pm (UTC)