Фрау Марта – гарна господиня, або що може зробити з людиною хвартух…

Я оце думаю, звідки в мене такий несподіваний напад господарності. Хі-хі, от пишу і сама себе запитую, а є таке слово - «господарність» ? Я ж людина з мовними проблемами, щоб розписатись, виконувала три місяці спеціальні вправи, і то, тільки між нами, мені й досі важко писати. Зате я ввійду в смак – одразу згадую всякі либонь-лишень. А як не ввійду – смакуйте господарності, і не кажіть, що я вас не попереджала.
Так от, про фрау Марту… Чи про хвартух? Навіть не знаю, з чого почати. Може з рушника? Ви, дорогі мої читачі, вже втямили, що я літній сезон живу в селі, в чудовому старому будиночку, з потрісканами стінами і перекошеною підлогою . Ну саме такий будиночок колись Сент-Екзюпері описав в «Планеті людей», отой, що розвалюється потроху. Мені французький будинок дуже подобався, просто зачаровував. Краще б я віллою в Швиловзеє зачарувалась , з берлінського спекотного літа. Бо тепер - що хотіла – те і маю, хатка розвалюється потроху. Але я мала про рушник написати, не знаю, як ви це читаєте, я от пишу, і вже забула, з чого почала. З рушника, звісно. А будиночок, який розвалюється потроху… І рушник…Все, згадала. Так от, в моєму будиночку, який, хвалити Бога, ще і правнукам послужить, якщо не читатимуть Екзюпері, а навіщо їм «Планета людей», зараз «Маленький принц» популярний, може Мефодику почитати? Бо я читала в одинадцять років і почувала себе трішки дивно. Читала і думала, і чим всі захоплюються? А от «Планета людей»… Все, все, все. Про рушник.
Так от, ні, я про будинок вже не пишу, я про дизайн з декором. Дизайну стільки ж років, скільки будинку, деякому дизайну, не всьому, але ж ви розумієте, якщо звикнеш з дитинства до квітчастої капи на дивані, хіба допетраєш, що її час змінити на картатий плед. О, які в нас були пледи… Не пледи навіть, а такі великі хустки! Сірі, картаті, ми ними старі дивани застеляли. Одну я ще недавно бачила, років п»ять тому. А рожева капа? Моїй мамі подарувала на день народження її бабця, між іншим, мама тоді ще в школі вчилась, а капа – навіть не витерлась ніде, і миші її не беруть, вона, певно, погано прокусюється… Я відчуваю, що вам стало нудно. Мені теж. Тому коротко про рушник. Рушник висів у нас у веренді. Багато років. Вживався переважно для витирання рук. А що у веранді у нас кухня, то руки були… всякі, якщо чесно. А рушник – світло-салатовий. Колись був, років тридцять тому.
А тепер скажіть мені, ну нащо тримати у веранді світлий рушник для витирання кухонних рук? Його пери-не пери, та хоч щодня, все одно світлішим не стане, бо старий і запраний, ну і руки витираються, кухонні.
І якось я на нього подивилась і згадала чарівне слово. Секонд-хенд. Ну можу ж піти в секонд-хенд і купити там червоний рушник для веранди, і від душі ним витирати все, що заманеться. І ми, з мамою і Мефодцем пішли в секонд-хенд. Там Мефодця перепрограмував ваги, одним доторком пальця, а ми з мамою набрали купу різних корисних речей, переважно для села. І рушники кольорові, і серветки, і простирадла, і наволочки для диванних подушок, ну і його взяли. Блакитний хвартух. Хазяйський, сказала б моя баба. Такий довгенький, і широкий, можна оперезатись з обох боків. Два кармани, акуратно шви прострочені, і кантики з шлярочками є. Я на нього подивилась і чомусь зразу подумала, належав шанованій німецькій фрау, з тих, що вже в шість ранку підлогу помили і пиріжків напекли, і сидять собі, гаптують серветки для різдвяних подарунків. На два роки вперед, бо на цьогорічне Різдво вони вже все приготували.
У нас в садибі хвартухова традиція давно згасла. Покійна баба тих хвартухів мала безліч, і баба Надя без них не обходилась ніколи, навіть на свято були в неї хвартухи.
Я собі подумала, що хвартух дуже зручно для села, бо з садово-городнім життям у будиночку, який… ще правнукам моїм служитиме, одяг швидко маститься, а пральна машинка в нас переважно фірми хендонлі.
От вчора я хвартух наділа, і що ж – тепер привид фрау Марти бродить по садибі. Грубу помастила глиною, а перед тим глини накопала, сьогодні побілила вапном, Мефодці штанці перепрала, два ящики антонівок нарвала, дірки біля віконних рам глиною замастила, бокову грубу напалила, підмела, прочитала синові шість книжечок, розказала дві казки, і ще посуду мила, і Йону з Мефодцем годувала, спати вкладала, а тепер в ЖЖ пишу. І хто ж ця жінка? Це не я, це фрау Марта. Мабуть, треба той хвартух зняти, бо вапна точно на всю хату не вистачить. Ці фрау, вони такі працьовиті… А я спати піду, мені ще з Йоно-мише-Мефодцем … спілкуватись до самого ранку.

P.S. У веранді висить червоний рушник.