(no subject)

Я бурчу, бо дощ, і третій день по смерті тітки Насті, тієї, що розповідала мені про Бессарабію, та інші історії з блоксівського блогу http://historiya.blox.ua/html.Від похоронних ритуалів у мене запаморочення,  родичі приїхали, і це радісно, а тітка померла, і значить, на тому подвір»ї ми вже не зберемось. Ходили переймати, мама запропонувала, щоб я теж просила прощення від імені тітка, як від бабуні своєї, бо вона ж рідна сестра моєї баби. Ну і Мефодю з собою взяли. Панотець простяг нам книгу для поцілунку, і Мефоді теж її – тиць . А дитина наша в релігійних обрядах нетямуща, зате читати любить,  пропонують йому книжку – він і взяв . Ледве назад випросили. Уявіть собі, йде похоронна хода, а переймаючі на чолі з панотцем починають сміятись.
Правда, це той випадок, про який Леся писала, сміялись, щоб не думати про те, що сталося.
А на обіді ми з»ясували, що сталося з тим вчителем, який все не женився, бо вирахував, що матиме в житті нещасний випадок. Я колись писала про нього, мої далекі прадіди наймали його, щоб вчити своїх дітей. Так от, втопився бідолаха, як напророчив собі, так і сталося.

Про медичні огляди

Цікаво, тут є ще люди, для яких медичний огляд – це початок жаху? Роздягатись перед незнайомою людиною, а якщо і перед знайомою – то ще гірше, і оцей стан напіводягненості, я б вже краще голяка заходила б в усі лікарські кабінети, ніж стояти голою до пояса, чи нижче. Ну, звісно, ми ж радянські діти, нас так дресирували з дитсадка, я пам»ятаю лише один випадок, коли старшокласниці в нашій школі збунтувались і відмовились йти на огляд до хірурга. Не знаю, чи той хірург щось таке дозволив зайве, чи просто не пощастило йому, але натовп напівголих дівчаток рішуче оголосив: «До дядька не підемо». І не пішли. З того, що скандал зам»яли, і нікого насильно до того дядька не потягли, зараз роблю висновок, що у дядька  були певні нахили.
А я згадую інститутський профогляд, і той хірург проводить руками по хребту, я здригаюсь, а він так огидно сичить :»Ша, спокойно». Оце зараз, двадцять років потому, рефлексую, а чому «спокойно», чом це я не мала права здригнутись від доторку незнайомої людини? Що, статус лікаря вмить робить когось безстатевим? Не впевнена. Точно знаю, що делікатним не робить. Ну і не повинен. Має бути певна система поведінка, прописана, проговорена, завчена напам»ять, як звертатись до пацієнтів, як вітатись, прощатись, що говорити, а що – ні. Це я вже про трирічний досвід дитячої поліклініки, з їхнім «вмремо, а  не привітаємось».