Якби

Хочеться продовжити тему сезонної орієнтації (оце написала)… Поки я вибирала бараболю, і збирала яблука, і відбувалась перестановка спальних місць, і пішов дощ, а я така залежна від цього всього, від дивану, на якому сиджу з нетбуком, і від тиші у кімнаті, коли пишу… Але я час від часу думала, чому? Чому люди стільки уваги приділяють оцим останнім\першим дням? Найпростіше пояснення – ми нащадки хліборобів, і для сільського господарства кожен день літа має значення, та й кожен день зими має враховуватись, аби дотягти до нового врожаю. Це питання життя і смерті, це справді важливо. Але не для нас, сучасних людей. Ми не розраховуємо кількість мішків з пшеницею, а нинішній неврожай картоплі для нас – маленька неприємність, не більше.
І тут я подумала, якщо б припинити  рахувати дні і місяці, що було б? От не знати, що завтра буде дощ, а взимку – сніг? Якби я жила тоді?Чи дійсно мені потрібне знання про погоду на найближчі два тижні? Щоб встигнути обірвати яблука? Ага, завтра ж почну, бо після післязавтра знову буде дощ…Ото і вся користь - кілька ящиків яблук.
Щось в незнанні майбутнього є інтригуюче, щось таке, що додає спокою.
Давно-давно покійна тьотя Ліда розповідала мені казку про людей, які знали дату своєї смерті. От Господь ходив по землі і спостерігав за людьми. Один чоловік майстрував пліт з очерету, Бог його запитав:
- Чому майструєш з очерету, недовго простоїть ?
- А яка різниця, я через місяць помру, - відповів чоловік.

Було там ще кілька людей з дивною поведінкою, докладно не згадаю, була я тоді занадто молода, щоб записувати, а тепер – забула. Всі ті люди працювали і жили абияк, бо точно знали, коли помруть. І Бог задумався, чи правильно знати свій вік людям, і постановив, що більше ніхто цього не знатиме.
Незнання майбутнього дозволяє зосередитись на нинішньому, чи не так?