Спостерігаю за собою

Іноді я намагаюсь зробити зібрати свій мамський досвід, зробити з того якісь висновки… Правда, в маминій ролі я почуваюсь не дуже впевнено,  не настільки впевнено, щоб давати поради, можу тільки описувати, що відбувається.  Я спостерігаю за собою. І це важливо для мене, я одночасно і мама, і супервізор, і я спостерігаю, а потім намагаюсь щось скорегувати. От днями я помітила, що часто дратуюсь і роблю Мефоді голосні зауваження, просто кричу на нього. Мефодя дуже хоче спробувати свої сили, він хоче бути самостійним, і від того трапляються різні ляпи, щось падає, щось розсипалось, а щось – розбилось. І це постійно, тисячі дрібниць, але постійно. І я почала дратуватись, я кричу суворим голосом: «Хіба можна брати модем/вимикати комп»ютер\кидати м»ячем у люстру\стягати липучку для мух?»  Основне тут – що я кричу. Я спокійно не пояснюю, не переводжу увагу, а кричу. І так кілька днів. Не могла зрозуміти, що в мені змінилось, спочатку подумала, що ці дні мало гралась з Мефодем, і від того якось втратила контакт. Ми ж то цілий день разом, але  якість наших «разом» буває різна, можна гратись разом, а можна – бути поряд, і кожен своїм займається. Я подумала, що проблема  в тому, що ми кілька днів «були поряд».  Вчора ми ходили в гості разом, і цілий вечір складали конструктор-бетонозмішувач, розкручували його викруткою і знову збирали. Чудово час провели, щасливі, задоволені, зранку – я знову дратуюсь. Колотимо тісто для пирога, тісто у нас без Мефоді не робиться, це буде велика трагедія. Мефодя збиває жовтки, я білки, потім Мефодя все змішує з мукою, замішує занадто густо, бо хоче колотити довго, а тісту таке не на користь. Я терпляче чекаю, коли він нарешті наколотиться. Приношу чару, щоб вилити тісто. Мефодя вимагає собі і цю роботу, виливає тісто, я дошкрябую, він кричить:«Я, я», тіста вже нема, все у чарі, Мефодя намагається домішувати просто у формі, а мною вже тіпає, я кажу: «Тепер поклади ложку», бо він тримає в руці ложку, всю в тісті. Мефодя дивиться на мене, і не рухається, я знову повторюю, а реакцію – нуль, я вже кричу:»Поклади ложку» і він кладе ложку, в чару, зверху на пиріг. В мене – просто вибух, ну що за дитина, перекладаю ложку в каструлю з-під тіста, і тут – інсайт.  Дитина. Це – дитина. Я кажу – поклади ложку, але не кажу, куди її класти. Тому він нічого не робить. Він дитина, не знає, не розуміє. А я –  вражена черговим стрибком у розвитку, забула , з ким маю справу. Я почала сприймати його як дорослого, а діти, наприклад, не можуть зрозуміти з першого разу інформацію, їм потрібне багатократне повторення. Я  ж про це забула. І дратувалась.

А от і літо минає, літо минає...

Ну що за люди? Ніяк не вгамуються. То спекотно їм, то дощить, то  весна закінчилась, то літо минає. Останній день липня/десять днів до осені/прощання з літом.  Може досить фіксувати  зміни в природі ?  Рахувати те, що минає? Жити коли почнемо?