Мистецтво ходити по калюжах

Вчора з Мефодцем гуляла бабуня. Вони ходили на дитячий майданчик і там спілкувались з іншими дітками, мамами і татками. З татів - наш сусід, за сумісництвом мій однокурсник, який  вигулює свого  сина, Мефодіного ровесника. Хлопчик цей - нервовий і  неслухняний, але там непроста ситуація, мама його  намагається доносити другу дитину, з дому не виходить, ну й інші є складнощі з родичами, ті хворі, ті сваряться. Малюк, звичайно, на це реагує, як може: істерики, забирання в чужих дітей іграшок, прохання "на ручки" і т.д.  А  Мефодя саме вчора вирішив влаштувати день зразкової дитини, чемно грався і слухався бабуню. Сусід мамі каже:
- От поки Мефодю не побачу, то думаю, що синові істерики це нормально.
Мама щось чемне йому відповіла, мовляв, з дітьми всяке буває. Але ж додому всі йшли разом, до нашого будинку - хвилин 10 від майданчика. І тут така заковика - я Мефоді дозволяю ці десять хвилин йти по калюжах. Хоч чобітки промокають, але за десять хвилин застудитись важко, а дитині радість. І Мефодя по дорозі додому жодної калюжі не минає, кожну переміряє та ще й ногами потупцяє, для певності. Перехожі, зазвичай,  озираються, посміхаються і один одному показують на нас, жартують. Тішаться всі, і літні люди, і підлітки. Але сусід наш ніколи з нами в такій ситуації не ходив!
Він побачив Мефодю в калюжі, здивувався і чемно маму перепитує:
- Ви дозволяєте Мефоді ходити по калюжах?
- Це йому премія за гарну поведінку! - відповідає бабуня.