Книжкові вподобання

Змінились у мене смаки. Я не про песика Гавчика як найбільш читану останнім часом книжку, ні, це само собою, вже в крові, песик Гавчик молодець, взяв альбом і олівець, я навіть різні варіанти Гавчика знаю, ранні і пізні, в пізнього Гавчика інше закінчення городнього віршика, оцей городній віршик в Мефодика був у трьох книжечках, першу я купила, другу - принесла подруга після племінника, а третя - знайшласьу Ганки. На запитання, звідки в тебе Гавчик, Ганка зробила великі очі , тьотю, ви ж самі мені подарували.
Мабуть я була в глибокому трансі, коли це робила, бо ніц не пам"ятаю.
Але ж я не про Гавчика, а про свої читацькі смаки.
Про Гавчика і так все зрозуміло, без моїх пояснень, пропала я з цим Гавчиком, забила ним усі тимчасово вільні файли у мозку. Тепер захочу вірш який-небудь згадати, і на тобі - тітка Качка на хвилину теж забігла у гостину, каже ставши на поріг..... я, до речі, навчилась одночасно ЖЖ читати і книжечку про Гавчика.Вголос. Тобто, вголос книжечку, а не ЖЖ. Якби я почала вголос ЖЖ читати, о, пропав зразу, результат передозування Гавчиками.
Але я не про те хотіла написати.
І навіть не думала про Гавчика, я про інше.
До речі, чому на Гавчиках не пишуть застереження? Чому не вказують можливі ускладення? Усілякі побічні дії? Читання Гавчиків у великих дозах шкодить психічному здоров"ю, от чому таке не пишуть? Є в нашій країні міністерство, що за Гавчиків відповідає чи нема ?
Знаєте, раніше городній віршик, отой, що закінчується "дивовижний цей народ дуже любить свій город", то він інакше закінчувався.
Тьху, тьху, тьху. Здається, мені пороблено.
Гавчику, негайно відчепись від мене.

Не думати про Гавчика, не думати про Гавчика, не думати про Гавчика.

Мефодик з бабунею дуетом розказують казочку про Ріпку. Бабуня текст проказує, а Мефодик, там де кажуть "Внучко-собачко-кцю-мишко, не лежи, ріпку витягнуть поможи" погрожує пальчиком "Но-но-но".

Так от , про мої смаки. Я розлюбила фентазі.І книжки, і серіали. Оце пробувала дивитись "Одного разу в казці", і читаю у ЖЖ, що людям подобається, а мені не те , штучне якесь воно видається, не втягуюсь. Не та розмова, не тії слово, не білолиці, і костюми не смакують, і сюжет не захоплює.
Надто далеко я відійшла від магічного світу.

А подобаються книжки про подорожі. , про дитячий світ, такі як "Печенье на солоде марки Гуччи" чи "Острів у морі".
Читала антиутопії, хоч давно зареклась до них братись, та й всі більш-менш відомі прочитала ще в юності. Виявилось, що тепер з"явилось купа нових антиутопій, наприклад, "Розповідь служанки", чи "Дающий", і мені обидві книги сподобались, хоч світ змальований в них, виклакає відразу. Від цих книжок тривожно якось, от читаю я в "Розповіді служанки", як поступово в неї забирала всі людські права, як забрала право працювати, мати власні гроші, а потім забрали дитину і перетворили її на рабиню. А мені в голові "ганьба рідної неволі", і "та країна, то була моя".
Як треба любити свій край, отак як Леся Українка, щоб написати ці рядки, "та країна, то була моя". Не з осудом, не з презирством, і навіть не з жалем. З мужністю. Такою, знаєте, мужністю провидиці, яка побачила майбутнє і прийняла його. Це не покірність, ні, щось інше. Вміння бути тут і тепер, і пропустити через себе і важку червону хмару, і братовбивчу чвару, і жити далі, тут і тепер, бо ця країна, вона твоя. Можна жити в Італії, і в Єгипті, але ця країна - твоя. І вона ось така, вся в ганьбі рідної неволі.