Небуденне

Останнім часом моє життя мені видається постійною медитацією. Мало думок, монотонні рухи, щоденні вправи(витягти Мефодика на гірку, спіймати Мефодика під гіркою, погойдати а гойдалці,на карусельці, зробити бабку з снігу).
И тут приходить озаренье, само приходить по себе...
Чергове дивне було сьогодні.
Граємось на дитячому майданчику. Сніг вкупі з водою, у мене рукавиці геть змокли від постійного бабкопечіння, заповнюю чергове відерце снігом і, якимось боковим зором, дивлюсь на вулицю біля майданчика. А там гурт людей йде, така різновікова група, дорослі і діти, схоже, родичі йдуть у гості, я ще зауважила, як дорослі недбало вбрані, ну, зимовий одяг взагалі важко підібрати, щоб і гарно, і практично, і, головне, недорого, а у них, особливо у чоловіків, та й у жінок, такі прості куртки...От біля того чоловіка, в дешевій куртці, вистрибує хлопчик років десяти, син чи онук, дорослий розмовляє з дитиною і аж світиться від радості.
Я дивлюсь і думаю, банальні речі думаю, а все.ж ..думаю, головне в житті не куртка.Оця мить розмови з дитиною - головне, те, що розфарбовує життя , і заради чого ми живемо.
А люди ці йдуть собі біля майданчика...
І я чую, як десь в мені починає звучати останній монолог Мавки: "будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, ..."
Чітко так звучить, вагомо, наче я його пишу, слово з"являються десь зсередини мого тіла, і я відчуваю кожною клітинкою, що вони означають. Я їх розумію.
"Їм промовляти ДУША МОЯ буде"- як откровення.Не можу й описати,що то було. Здалось мені, що це моя, не Лесина душа, промовлятиме людям, ось зараз і почну, і від того стало лячно, як завжди, коли зустрічаюсь з незрозумілим і величним, подумала я, може Леся саме в цю мить повернулась в наш світ ? А ми з Мефодиком її почули? Почули, бо і я, і Леся - українки.