rich_ka | Початок історії про Парасолькову Фею

В житті трапляються дивні історії.
З деякими людьми вони трапляються частіше ніж буденні.
Мої ж дні звичайні і непримітні. Йдуть собі один за одним, аж поки не почнеться дощ…

Я витягаю парасольку і розглядаю перехожих. Дощ повільно накрапає, чи стрімко починається злива, і бабуся шукає в сумочці парасольку, або мама біжить з малюком чимдуж під дашок найближчого будинку, чи школярик накриває голову портфелем і добирається до трамвайної зупинки.
В них немає парасольки, а у мене – є.
- Ховайтесь, - кричу я їм, і простягаю свою парасольку.
Бабусі дякують, школярі ніяковіють, і, зазвичай, відмовляються. Тому я не пропоную парасольку школярам, важко їх вмовити. Бо дощ іде, і хтось мокне.
- Не витрачай часу на вмовляння, - наказує мені моя тітка, - шукай тих, хто вірить в дива.
Найкраще кликати під парасольку мам з дітками, мами охоче ховають діток від дощу. Та мами обачні, тому рідко виходять з дому без парасольки.
Іноді я простоюю під деревом цілісінький дощ, і так ніхто під мою парасольку не сховається.
Тоді я сумно повертаюсь додому, і тітка все помічає з виразу мого обличчя. Порожній день. Вона наливає какао з молоком і терпляче слухає мою розповідь.
- Кого ти зустріла, любонько?
- А як ти їх запросила ?
- Треба було недбаліше сказати, так, між іншим, - нарешті радить вона. Я киваю і обіцяю наступного разу скористатись її порадами.
Так просто і буденно ми живемо. В дощ я виходжу з парасолькою, тітка дає мені настанови, потім ми п»ємо какао і розмовляємо про мій день.

Живемо ми в маленькому будиночку на околиці. В нас три кімнати, і кухня. Ще є веранда, там стоїть старий столик з стільцями і квітучі вазони. В гарну погоду тітка виставляє вазони на сходи, а я застеляю східці килимком і сідаю біля квітів, наче я у справжньому садку. Іншого садочка у нас немає. Будинки стоять густо, навколо стільки тіні, що ніякі квіти не ростуть.
Маленькою я просила тітку:
- Давайте покличемо Квіткову Фею, нехай розведе у нас садочок.
Тітка посміхалась і розважливо пояснювала, що , на жаль, ні вона, ні мій дідусь не знайомі з Квітковою Феєю. Але якщо я буду чемною, то, можливо, колись я її зустріну.
Я уявляла, як по нашій темній вулиці прийде гарна пані в квітчастій сукні, прикрашеній квітами. Я думала, що на сукні мають бути різні квіти, і , можливо, вони будуть нашиті чи приколоті трохи безладно, але обов»язково по кілька квітів на кожну пору року. Цілими днями я прикрашала сукню Квіткової Феї, обдумуючи, яку квітку куди краще вчепити. По низу нехай будуть фіалки, але ще ж треба і конвалії. Ромашки – це весняні квіти чи літні, а дзвіночок хай буде на рукавах. Блакитний чи білий? Симетрично чи вільно?
Тільки-но я розбиралась з весняними і літніми квітами, як доводилось все передумувати по-новому, бо на черзі була осінь, з важкими жоржинами і хризантемами. А сукня вже вся вкрита квітами, які ж забрати і замінити?
Тітка дививувалась, чому я так довго повертаюсь з крамниці, а я всю дорогу йшла маленькими кроками, бо вигадувала сукню для Квіткової феї. Врешті, я вирішила, що Фея може мати кілька суконь, три, не менше. Весняну, літню і осінню. Так всі мої улюблені квіти знайдуть своє місце на чарівному вбранні. Я вже було зовсім заспокоїлась, а ж тут згадала про вазони. А вазони? Улюблена тітчина герань, і цикламени, і квітуче каланхое ?Чи ж вони недостойні прикрасити одяг Квіткової Феї?
Довелось подумки «витворити зимову сукню, з квітами герані і листочками традесканції.
Щаслива, я нарешті заспокоїлась.Тепер я зможу впізнати Квіткову Фею, якщо зустріну її на вулиці.

Малою я не знала, що я теж фея.

В деякі дні я відчувала, чи буде «порожній день» чи знайду когось.
От я сьогодні. Я прилаштувалась на лавочці під липами, і читала «Кольорову історію фей та ельфів», поглядаючи на небо. Хмарки непевно себе поводили, вони намірялись на дощ, але було видно, що побоювались падати на землю з такої висоти.
Та я завжди точно знаю, буде дощ чи ні. Маленькою я думала, що всі таке знають, і дуже дивувала шкільних подруг.Знання з»являється нізвідки, наче навшпиньках підходить, і я відчуваю, що сьогодні буде дощ.
О, він вже йде.
- Ховайтесь , - гукаю я до дівчини з купою пакунків. Вона здивовано дивиться на мене, на мить вагається. Стати під парасольку з незнайомкою чи намочити подарунковий пакет? Пакет переважує, і вона невпевнено підходить до мене.
Ми стоїмо під густою липою, а ще – під моєю парасолькою. Дощ поки –що не дуже, липа захищає, і дівчина знову вагається, чи варто отут стояти.
- Хочете, - несподівано пропоную я, - я переведу вас до Чарі-центру навпроти.
- Хочу, - тішиться дівчина.
В Чарі-центрі повно кав»ярень, і магазинів, там можна переходити три дощі, і ще залишиться на маленьку мряку.
Ми переходимо через дорогу, під дашком Чарі-центру гурт безпарасолькових громадян.
- Я зранку в Інтернеті дивилась, там ніякого дощу не прогнозу ввали, - виправдовується дівчина. – Я парасольку вирішила не брати, так речей повна сумка.
- Отак і мій хлопець, - натхненно вигадую я,- теж вірить Інтернету. А я кажу, не читай ті прогнози, краще подивись на небо.
Вона винувато посміхається , дякує і пірнає в двері Чарі-центру.
Але ж незграбна, пакунки вислизають з рук, добре, що тут чиста підлога, не забрудняться.
Я дивлюсь їй вслід, але не йду допомагати, їй і так ніяково.

- Любусю, ти запропонувала їй піти до Чарі-центру? – перепитує тітка, коли ми сидимо за какао з булочками. Це вона так мене називає «любуся». Скорочене від люба.
- Я подумала, тьотю, що їй там буде краще перечекати дощ!
- Як нерозважливо, любусю, -хитає тітка головою,- вона могла запідозрити,що ти навмисне .
- Вона так незграба, - я сумніваюсь у проникливості дівчини з пакунками. – У неї пакунки попадали.
- Ти ж не допомагала їй, - занепокоєно чи то питає, чи то стверджує тітка.
Я мовчки хитаю головою. Ні.

Бо у кожного свій хліб. І в магічному світі треба робити тільки те, що тобі дозволено.
Мені дозволено стояти з парасолькою, а комусь – влаштовувати романтичні побачення, махнувши чарівної паличкою.

Тітка розповіла про мої обов»язки, як тільки мені виповнилось 16. В той день ми зібрались за столом втрьох, і тітка, після урочистих привітань і подарунків сказала, що має сповістити мені щось важливе.
Я приготувалась слухати.
Тітка просила не перебивати, але як мені було стриматись?
- Я – фея, тьотю? Невже?І ви теж? А дідусь?
- Дідусь – не фея, - терпляче пояснювала тітка, бо феєю може бути тільки особа жіночої статі.
- А моя мама?
- Ми домовились не говорити про твою маму. Твоя мама знехтувала своїми обов»язками, вона втекла, навіть парасольку з собою не взяла!

Я думала, що біганина з парасолькою – це тільки початок. Що незабаром тітка почне вчити мене всьому, що вміють робити феї.
Але минуло два роки, а я так само бігаю з парасолькою.
Мені хочеться щось спробувати, щось інше, щось чарівне.

- Але ж це ніякі не чари! – сказала я тоді тьоті.
- Чому»не чари»? – заперечила тітка. – Тут все чарівне. Йде дощ, людина – без парасольки, і раптом ти пропонуєш допомогу.
Я сумнівалась.
- Може, краще дощ зупинити?
- Любо! Щоб я від тебе таких слів більше не чула! Навіть думати не смій!
- Але чому, тьотю?
Тітка розхвилювалась. І розмови довелось припинити.
Просвітив мене дідусь.Виявиляється, наша сім»я багато років живе поряд з людьми. Колись наша пра-пра-пра зупинила дощ. І тоді її вбили перелякані селяни.

З того часу в нашій родині заборонено чарувати.