![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
rich_kaІ настало в наших селах мирне життя: Йона з котенятами жили «за стіною», ми з Ганкою – на першому поверсі, ніхто нікому не заважав. До ящика з котенятами ми навіть не заглядали, Ганка боялась ходити «за стіну». А я зі своїм пузом просто не пролізала у вузенькі дверці.
Ганка дуже хотіла на котенят подивитись і ледве дочекалась суботи, коли приїхала бабуся, яка і в дверці пролізала, і темряви не боялась. Тихцем,скориставшись Йониною відсутністю, мама підтягла ящик з кицями до дверей.
Котенята вже трохи підросли, очки в них розплющувались. Правда, ледь-ледь. І ще , їм дуже не подобалось, коли їх брали на руки. Одразу ж починали голосно протестувати.
Я котенят не бачила, під час екскурсії пильнувала молоко на плиті, і поки воно закипіло, екскурсія «за стіну» вже спустились вниз.
З появою мами у нас відбулись деякі зміни в оборонній політиці. На правах старшої господині, вона поклала край Йониній диктатурі: відновила «Собачу мисочку». Залишки наших трапез знову були доступні для сусідських тварин. Найпершим про це дізнався Сірко, не знаю навіть від кого, але тільки-но вчорашній суп вилився у миску під горіхом, як «любий зять» одразу ж опинився неподалік .
Ми з Ганкою завели своє звичне «Анугетьзвідси!», але мама стала на захист Сірка:
- Нехай поїсть, він же в хату не заходить.
Тільки-но втішений Сірко взявся до обіду, як на ганку з’явилась Йона. На наш подив, вона поводилась дипломатично:Сірка не вигнала і Хвостяку не розпустила. Муркнула щось і вляглась на траві біля лавочки, спостерігаючи за ходом подій.
А навколо все було мирно і спокійно : достигали папірки, сойки доїдали шовковицю, я дрелювала вишні, мама дрочилась з Сірка, вкотре співаючи «Здоров,здоров, мій любий зятю!» а Ганка … Ганка поринула в генеалогічні дослідження.
- От якщо я Йонина мама, - міркувала вона, - то Сірко мені зять, а котенята – онуки. Але ж Сірко ще й Лесин кіт, то Лесі вони теж онуки. А ми з Лесею – свахи!
Я чекала, чим же закінчиться цей логічний ланцюжок.
- Якщо Леся котенятам бабуся, - зробила висновок Ганка, - то вона має право їх побачити.
- Які проблеми? От завтра по обіді нехай приходить, і бабуся (Ганчина, не киціна) покаже їй котенят.
Завтра по обіді нова екскурсійна група в складі мами, Ганки і Лесі рушила наверх, дивитись на онуків і правнуків. Я традиційно не встигла до них приєднатись . І правильно зробила, бо наверху щось довго стукало-грюкало-переверталось, а потім прибігла Ганка і сповістила, що котенят там немає. А ящик – є.
Ну, добре, що хоч ящик вцілів, раптом ми ще коли розживемось на відрові банки. Але котенята… Що з ними сталося?
- Ти тільки не хвилюйся, вони знайдуться.
Почали згадувати, хто і коли котенят бачив востаннє. Мама чула їх позавчора ввечері, нявкали за стіною.
А зараз – мовчать.
Згадали, що Йонуся (хіба це Йонуся, це якесь Йонисько, - прокоментувала мама) дві ночі дома не ночувала, приходила на світанку, але ніяких ознак занепокоєння не показувала: не нявкала розпачливо, по хаті не блукала, в усі кутки не заглядала.
Якби котенята потрапили у біду, Йонисько непокоїлося б. А ще, авторитетно заявила мама, у неї циці набрякли б. Молоко не було б кому ссати.
Виловили Йону, оглянули циці, всі вісім штук – ніяких слідів набряку не знайшли.
Сто разів запитали кицю:
- Де діти?
Киця зробила вигляд, що не розуміє.
Ми спробували уявити себе кицею, от якби ми , всі втрьох були б Йоною ( тут мама зауважила, що навіть у цьому випадку киця хитріша за нас всіх трьох разом взятих), так от, якби ми були Йоною, де б ми сховали котенят?
Садиба у нас величенька, є хлів, навіс, і стара хата. Якщо котенята не за стіною, то виходить спритна Йона винесла їх . Кудись . Ну, з цим я ще могла погодитись, але як вона перетягла четверо котенят непомітно для всіх нас?
Я тричі обійшла будинок. Теоретично киця могла стрибнути з балкона на горіха. З котеням в зубах? І так чотири рази?Тоді Йона може заробляти великі гроші як каскадерка.
Над верандою знайшлося маленьке віконечко для вентиляції чи голубів, колись там голуби жили. Може Йона пролізти в цей отвір?
- Чом це не пролізе?- розвіяла мої сумніви мама.- Ще й як пролізе. А куди вона потім подінеться?
Мама дивилась на речі практично. Голубина дірка підходила хіба для тривалого спостереження за садком чи стрибків з парашутом. Ніяких дерев, драбин чи інших допоміжних засобів для спуску біля неї не було.
І все-таки – котенята кудись поділись з хати. Де ж вони?
Найбільш ймовірним місцем для схованки були хлів і стара хата.
- На горищі в хлів, - висунула свою версію Ганка.
Перевірити, звичайно, легко, достатньо вилізти по драбині на горище… але тут починаються проблеми. Хліви у нас збудовані якось так, що стелі у них наче і немає. Тобто там лежать якійсь балки, накриті сіном, але покладені вони дуже рідко, і , на жаль, нічим не прикріплені. Киця запросто пройде по горищі, а людська істота ризикує поламати руки/ноги і інші частини свого тіла.
- Або в старій хаті, я чула наче хтось там пищав, - це мамина ідея щодо місцезнаходження котенят.
Йона з дитинства стару хату любить, особливо горище. Але горище там дійсно дуже старе, киця пройде, звичайно, а людина – ви самі здогадались, що з людиною трапиться, коли вона ступить ногами на ту протрухнявілу стелю.
В усякому разі, двері в стару хату були відчинені, а надворі вже смеркалось, то ж я пішла її замкнути. І тут помітила, що за мною хтось стежить. Хтось сидів на купі дров і просто-таки очей з мене не зводив. А потім рушив за мною.
- Ага, ось де ти дітей ховаєш!
План у мене був простий. Я заходжу в хату, роблю вигляд, що щось шукаю. А наївна Йона побіжить до котенят і так викаже свою схованку.
Тільки–но я зайшла у сіни, як Йона вбігла за мною. Я вдала, що зовсім не цікавлюсь її діями.
Киця перейшла в кімнату, підійшла до ящика біля вікна. Понюхала. Затамувавши подих, я стежила за її рухами. Залишиться біля ящика чи піде далі ?
Наступним пунктом свого маршрута Йона обрала стару діжку без дна. Я ще два роки тому перетягла її в стару хату з твердим наміром наступного року зробити з діжки декоративний квітник:наносити землі, і посадити щось квітуче. На щастя, ця дурна ідея якось забулася, бо таки не одне відро землі треба в діжку засипати, щоб там бодай щось проросло. А ту землю ще ж треба десь накопати! Словом, робота для дужих фанатів з безлімітним часом, оскільки я до них не належу, то й діжечка моя стояла собі спокійненько під стіною. А Йоні вона, видно, сподобалась!
Киця щось понюхала, обійшла мою дизайнерські знахідку навколо (сліди замітає!), а потім - стрибнула в середину.
Я кинулась до діжки! Ось де вона сховала свою сімейку, хитрюга мала!
- Ну що, задоволена? – нявкнула Йона, - спіймала мене? Перехитрила?
Я мовчала. В діжці не було нікого. Нікогісінького.Крім Йони, звичайно. Але й вона посиділа там хвильку і вистрибнула з діжки. Більше в старій хаті кицю нічого не зацікавило.
Ганка дуже хотіла на котенят подивитись і ледве дочекалась суботи, коли приїхала бабуся, яка і в дверці пролізала, і темряви не боялась. Тихцем,скориставшись Йониною відсутністю, мама підтягла ящик з кицями до дверей.
Котенята вже трохи підросли, очки в них розплющувались. Правда, ледь-ледь. І ще , їм дуже не подобалось, коли їх брали на руки. Одразу ж починали голосно протестувати.
Я котенят не бачила, під час екскурсії пильнувала молоко на плиті, і поки воно закипіло, екскурсія «за стіну» вже спустились вниз.
З появою мами у нас відбулись деякі зміни в оборонній політиці. На правах старшої господині, вона поклала край Йониній диктатурі: відновила «Собачу мисочку». Залишки наших трапез знову були доступні для сусідських тварин. Найпершим про це дізнався Сірко, не знаю навіть від кого, але тільки-но вчорашній суп вилився у миску під горіхом, як «любий зять» одразу ж опинився неподалік .
Ми з Ганкою завели своє звичне «Анугетьзвідси!», але мама стала на захист Сірка:
- Нехай поїсть, він же в хату не заходить.
Тільки-но втішений Сірко взявся до обіду, як на ганку з’явилась Йона. На наш подив, вона поводилась дипломатично:Сірка не вигнала і Хвостяку не розпустила. Муркнула щось і вляглась на траві біля лавочки, спостерігаючи за ходом подій.
А навколо все було мирно і спокійно : достигали папірки, сойки доїдали шовковицю, я дрелювала вишні, мама дрочилась з Сірка, вкотре співаючи «Здоров,здоров, мій любий зятю!» а Ганка … Ганка поринула в генеалогічні дослідження.
- От якщо я Йонина мама, - міркувала вона, - то Сірко мені зять, а котенята – онуки. Але ж Сірко ще й Лесин кіт, то Лесі вони теж онуки. А ми з Лесею – свахи!
Я чекала, чим же закінчиться цей логічний ланцюжок.
- Якщо Леся котенятам бабуся, - зробила висновок Ганка, - то вона має право їх побачити.
- Які проблеми? От завтра по обіді нехай приходить, і бабуся (Ганчина, не киціна) покаже їй котенят.
Завтра по обіді нова екскурсійна група в складі мами, Ганки і Лесі рушила наверх, дивитись на онуків і правнуків. Я традиційно не встигла до них приєднатись . І правильно зробила, бо наверху щось довго стукало-грюкало-переверталось, а потім прибігла Ганка і сповістила, що котенят там немає. А ящик – є.
Ну, добре, що хоч ящик вцілів, раптом ми ще коли розживемось на відрові банки. Але котенята… Що з ними сталося?
- Ти тільки не хвилюйся, вони знайдуться.
Почали згадувати, хто і коли котенят бачив востаннє. Мама чула їх позавчора ввечері, нявкали за стіною.
А зараз – мовчать.
Згадали, що Йонуся (хіба це Йонуся, це якесь Йонисько, - прокоментувала мама) дві ночі дома не ночувала, приходила на світанку, але ніяких ознак занепокоєння не показувала: не нявкала розпачливо, по хаті не блукала, в усі кутки не заглядала.
Якби котенята потрапили у біду, Йонисько непокоїлося б. А ще, авторитетно заявила мама, у неї циці набрякли б. Молоко не було б кому ссати.
Виловили Йону, оглянули циці, всі вісім штук – ніяких слідів набряку не знайшли.
Сто разів запитали кицю:
- Де діти?
Киця зробила вигляд, що не розуміє.
Ми спробували уявити себе кицею, от якби ми , всі втрьох були б Йоною ( тут мама зауважила, що навіть у цьому випадку киця хитріша за нас всіх трьох разом взятих), так от, якби ми були Йоною, де б ми сховали котенят?
Садиба у нас величенька, є хлів, навіс, і стара хата. Якщо котенята не за стіною, то виходить спритна Йона винесла їх . Кудись . Ну, з цим я ще могла погодитись, але як вона перетягла четверо котенят непомітно для всіх нас?
Я тричі обійшла будинок. Теоретично киця могла стрибнути з балкона на горіха. З котеням в зубах? І так чотири рази?Тоді Йона може заробляти великі гроші як каскадерка.
Над верандою знайшлося маленьке віконечко для вентиляції чи голубів, колись там голуби жили. Може Йона пролізти в цей отвір?
- Чом це не пролізе?- розвіяла мої сумніви мама.- Ще й як пролізе. А куди вона потім подінеться?
Мама дивилась на речі практично. Голубина дірка підходила хіба для тривалого спостереження за садком чи стрибків з парашутом. Ніяких дерев, драбин чи інших допоміжних засобів для спуску біля неї не було.
І все-таки – котенята кудись поділись з хати. Де ж вони?
Найбільш ймовірним місцем для схованки були хлів і стара хата.
- На горищі в хлів, - висунула свою версію Ганка.
Перевірити, звичайно, легко, достатньо вилізти по драбині на горище… але тут починаються проблеми. Хліви у нас збудовані якось так, що стелі у них наче і немає. Тобто там лежать якійсь балки, накриті сіном, але покладені вони дуже рідко, і , на жаль, нічим не прикріплені. Киця запросто пройде по горищі, а людська істота ризикує поламати руки/ноги і інші частини свого тіла.
- Або в старій хаті, я чула наче хтось там пищав, - це мамина ідея щодо місцезнаходження котенят.
Йона з дитинства стару хату любить, особливо горище. Але горище там дійсно дуже старе, киця пройде, звичайно, а людина – ви самі здогадались, що з людиною трапиться, коли вона ступить ногами на ту протрухнявілу стелю.
В усякому разі, двері в стару хату були відчинені, а надворі вже смеркалось, то ж я пішла її замкнути. І тут помітила, що за мною хтось стежить. Хтось сидів на купі дров і просто-таки очей з мене не зводив. А потім рушив за мною.
- Ага, ось де ти дітей ховаєш!
План у мене був простий. Я заходжу в хату, роблю вигляд, що щось шукаю. А наївна Йона побіжить до котенят і так викаже свою схованку.
Тільки–но я зайшла у сіни, як Йона вбігла за мною. Я вдала, що зовсім не цікавлюсь її діями.
Киця перейшла в кімнату, підійшла до ящика біля вікна. Понюхала. Затамувавши подих, я стежила за її рухами. Залишиться біля ящика чи піде далі ?
Наступним пунктом свого маршрута Йона обрала стару діжку без дна. Я ще два роки тому перетягла її в стару хату з твердим наміром наступного року зробити з діжки декоративний квітник:наносити землі, і посадити щось квітуче. На щастя, ця дурна ідея якось забулася, бо таки не одне відро землі треба в діжку засипати, щоб там бодай щось проросло. А ту землю ще ж треба десь накопати! Словом, робота для дужих фанатів з безлімітним часом, оскільки я до них не належу, то й діжечка моя стояла собі спокійненько під стіною. А Йоні вона, видно, сподобалась!
Киця щось понюхала, обійшла мою дизайнерські знахідку навколо (сліди замітає!), а потім - стрибнула в середину.
Я кинулась до діжки! Ось де вона сховала свою сімейку, хитрюга мала!
- Ну що, задоволена? – нявкнула Йона, - спіймала мене? Перехитрила?
Я мовчала. В діжці не було нікого. Нікогісінького.Крім Йони, звичайно. Але й вона посиділа там хвильку і вистрибнула з діжки. Більше в старій хаті кицю нічого не зацікавило.
