Вчорашнє вечірнє

Схоже я сиджу десь на підмурку піраміди Маслоу. Тішусь їжею і теплою хатою. Вже і в міській квартирі трохи мерзли, а в селі – хата геть вихолола, надворі тепліше. Я розпалила грубу і ніжимось з Мефодиком на ліжку, вилазити не хочеться. Йону ще не бачили, мама у четвер поїхала до нас у місто, залишила Йоні шість рибок і хату, сьогодні ми приїхали – ні рибок, ні Йони. Хата на місці. І у спальні залишки миші якраз біля нашого ліжка, мабуть, в подяку за рибку. Кликали кицю , кликали, хто як вміє, я - «киць-киць», Мефодик - «йди-йди», марно. Йона не відгукнулась.
Я її розумію. В хаті холодно, рибку з»їджено, бажаючих почухати за вушком – не видно, то нащо тут сидіти?
З іншого боку, кому доручили за хатою наглядати? За хатою, однією, а не за всіма сільськими хатами і лісосмугами . Всього-навсього, одна хата і один садок. Невже так важко посидіти на ганку як людська киця? З»їсти мишку. Там же, на ганку, а не в спальні. Потім подрімати на дивані, ну і що, що холодно, не мороз.

От де вона, де?