З серії:чем я всю жізнь занімаюсь

Вже другий день волонтерю на дитячому майданчику, червоною лопаткою згрібаю воду з гірки для найменших, а потім засипаю калюжу біля гірки піском. Сьогодні їздили в найближчий секондхенд з Мефодиком і купили стару футболку.Навіщо? Витерли нею гірку.
Просто після дощу,снігу і т.д гірка мокра, а що це така закручена пластмасова гірка, то вода в ній чомусь стоїть ближче до фінішу, і мами й бабуні пояснюють дітям, що на гірку не можна, бо мокро, і чекають завтра чи післязавтра, коли та вода нарешті висохне. Або коли якусь маму пройме, як мене вчора, на гідромеліоративні роботи. Після них гірка готова до експлуатації не завтра, а через двадцять хвилин.
Ідея зі старою футболкою виявилась майже геніальною, витерли гойдалку, і ще витерли б лавочки, та футболка намокла.
А навіщо я це роблю? Не хочу, щоб Мефодик змалечку колекціонував абсурдні правила для життя, на зразок " не лізь на гірку після дощу, бо мокро". Хоча за "мокро" ховається мамина втома і мамине "нехочу".
Потім діти дорослішають, у них з"являють більш масштабні бажання, а в голові вже вкорінилась заборона, і на гірку не вилазять не те , що після дощу, на неї взагалі не лізуть, навіть близько не підходять.
Бо на кожне власне "хочу" прокидається сплячий триголовий дракон, який суворим голосом промовляє:
- яка з того практична користь ?
- воно тобі треба? (читай не треба)
- все одно не вийде,
залишається швиденько прокрутити в голові всі три варіанти, погодитись, що не треба воно мені, користі від нього ніякої, і все одно там мокро, мокро там, мокро і вода стоїть...

Мефодик такий кумедний ,коли з гірки їде, щасливий такий, сидить і руками тримається за бортики.
Він щасливий, а відчуття щастя - головний критерій будь-якого бажання.