Трішки жіночої історії

- Я могла б і адвокатом стати, ще кращим ніж сучасні, - розповідає баба Ганка. - Я в школі добре вчилась, і дивись, як дітей влаштувала: всім надбала по квартирі. А хто ще таке в селі зробив?
Вона починає перераховувати квартирні здобутки односельчан і виходить, що дорівнятись до неї змогли тільки троє.
- А ви скільки класів закінчили, - запитую я.
- Чотири. Потім мама сказала, нащо далі вчитись, все одно будеш кужіль прясти. А хлопці пішли в семирічку.

Я не вперше чую цю кужільну історію. Дівчат залишали вдома, а хлопцям дозволяли вчитись. Це було не так давно, після другої світової.
Хтось ще хоче озвучити тезу про небувалу роль жінки в українському суспільстві? Про берегиню сімейного вогнища? Нехай запитає таких берегинь як баба Ганка, чи до вподоби їм було життя з кужелем? З вишиванням узорів?
- А ви вишиваєте?
- Ні, нащо воно мені. Колись вишивала, а тепер жалію.
- Чому?
- Непотрібне воно.
Баба Ганка розповідає мені про свої бізнесові здобутки. Завжди тримала трьох свиней, і вміла заробити гроші. Наскільки це можливо було в СРСР.
Вона і зараз орієнтується в сучасному світі: знає про торгівлю деталями до комп’ютерів, яку розгорнув один з онуків;сердиться на другого онука, тому купили машину, а він не вмів її оформити, от і пропала.

Я згадую , як два роки тому брала участь у прямому ефірі на місцевому радіо. Говорили про становище жінок, гендерні проблеми, і зателефонував один з слухачів, одразу ж почав сипати іменами: княгиня Ольга, гетьманші, Роксолана, мовляв, про що ми теревенимо, в Україні жінкам завжди було добре.
Тоді я сказала, що в тому списку лічені одиниці, а як жили мільйони? Пряли кужіль і вишивали. А могли б стати адвокатами.

Йонине весілля

Вкрай змучена міським життям, а особливо відсутністю життя особистого, киця Йона вирішила переїхати на далекі села.
Лікарка делікатно рекомендувала зробити це якнайшвидше, бо, незважаючи на свій юний вік, Йона «дуже вже хотіла стати мамою».
Закутана в рожевий рушничок киця добралась до Лисогірки і зайшла в знайому з дитинства хату.
- Няв, куди я потрапила, - розпачливо закричала вона, оглядаючи кімнати. –Нічого не впізнаю.
На щастя, ми були поряд і могли наново познайомити кицю Йону з садибою.
Але Йона знайомитись не хотіла. Не цікавили її не хлів, в якому напевне живе мишка, ні садок з високими деревами, ні квіти на клумбах. Все відрізнялось від міської квартири, все лякало кицю: трісне галузка чи трактор задеркоче, а вона вже біжить ховатись в хату.
В хаті, трохи отямившись, починає шукати кота. Ницяє кімнатами, зазирає в груби і в духовки, голосно нявкає. А кота нема.
Тричі обнюхала Риндю, валялась перед ним, перебираючи звабливо лапками, вигинала спинку – марно. Риндя вже давно визначив, що Йона – киця, а не собачка, і відмовлявся одружуватись з нею через генетичну несумісність.
Моя мама, дивлячись на Йонині страждання, давала цінні поради, зазвичай, таке кажуть всім дівчатам на порі: не сидіти дома, йти на по хатах, гуляти на вигоні, а там, дививсь, і кіт знайдеться.
Але Йона потрапила в класичну ситуацію невизначеності. Як буріданів віслючок, вона розривалась між двома бажаннями: сховатись від страшних вулично-садкових звуків якнайдалі і одночасно негайно знайти собі кавалера. «І хочеться, і колеться, «- так коментують подібну поведінку у людей.( Read more... )