Мій Дід Мороз

Не знаю, як ви, а я - фанатка Діда Мороза. Я з ним особисто знайома з двох років.

Тієї зими ми жили в сільскому будинку далеко від цивілізації. Автобус до села не ходив, навіть дороги нормальної не було. Але в нашій хаті був телевізор, тогочасне диво, і вечорами сусіди приходили на кіно чи на хокей. Батьки купували книги, передплачували газети і журнали, і зі всіх сил намагались зробити наше життя цікавим і барвистим.

Отже, того зимового дня я сиділа у спальні на кушетці, біля обкладеної рудими кахлями грубки. Аж раптом рипнули двері. Я виглянула в кухню, бо кушетка стояла майже біля виходу зі спальні, а далі у нас була кухня, а ще далі - прихожа. Між кухнею і спальнею дверей не було, а от з прихожої в кухню - були. Двостворчаті двері з скляними віконцями, неймовірно риплячі.
Ось вони рипнули, я виглянула - і досі пам"ятаю свій стан. Я не злякалась, але й не повірила. Тобто, я не вірила своїм очам, бо незважаючи на два роки життя, я вже тоді знала, його не буває. Але він заходив у нашу кухню, в довгій синій шубі, з білою бородою і навіть про щось мене запитав.
Дід Мороз залишив мені в подарунок ляльку Андрюшу, яка була зі мною багато років, аж поки її не конфіскували для Ганнусі і десь благополучно загубили.
Але насправді - він подарував мені щось більше: я повірила. Повірила у ймовірність неймовірного. В казки, які можуть ожити і стати правдою. В чудеса, які розфарбовують життя. В двері, які одного зимового дні рипнуть, і "все,що мріями було роками враз обернеться в дійсніть і можливість."

З тим і живу.