Поговоримо про мову...

Коли мені було 18 років, я щойно закінчила школу, і був кінець СРСР, тоді я журилась через українську мову. Вже мала досвід , казали мені і "говорітє по-русскі", і "єто на украінском язикє, я на нєм є чітаю", і всякого багато. Родичі хвалились, що повіддавали дітей в російські школи, і дивувались, чом ми з братом вчимось в українській. На той час у нашому місті з 32 шкіл тільки 10 були з українською мовою навчання.
Але мені пощастило: в нашій родині не було ні розмов про "жидів", ні глузувань з тих, хто перетворився на "русскіх". Мої батьки просто розмовляли українською мовою, читали українські книги і передплачували українські журнали.
В 18 років я цілими днями сиділа і думала, як несправедливо поводяться з українською культурою, як неправильно, що її можна не вчити в школі , і всякі інші речі...

За останні двадцять років багато змінилось і багато передумалось. Я стала іншою. Світ став іншим. Зараз мої "мовні погляди" такі як у статті "Рефлекції до існування російської та української" з блогу Пужацького зловісника .Рекомендую до читання.
Я підтримую позицію автора. Я вважаю, що мовне питання слід закрити, якщо ми хочемо мати Україну, а не Схід, Центр,Захід і Крим. Я вважаю, що має бути державна підтримка українського видавництва, фільмів і періодики. Я проти побутового нав"язування української мови будь-кому.
Моя позиція - як в "Марсіанських хроніках" Рея Бредбері.

Поговоримо про мову...-2

Російськомовні українці. Як я собі це уявляю.
В 2005 році мені довелось давати інтерв"ю для місцевого телевізійного каналу. Передача готувалась Товариством "Просвіта", і, ясно, мова йшла про мову. Про українську мову. І про людей, які розмовляють російською.
Я розповіла, як собі це уявляю. Не думала, що хтось цю передачу побачить.
Але її дивились. Схоже, що і обговорювали між собою ті,хто спілкується переважно російською мовою. Як сказала одна моя знайома:" Ты говорила, что не надо принуждать людей разговаривать на украинском языке".

Тоді я зрозуміла, що для цих людей, які живуть в Україні, працюють, знають українську мову, але спілкуються російською (з різних причин), важливо знати, що їх поважають як громадян України. Я навіть повірити не могла, що Марину, яку знаю стільки років, з якою розмовляємо : як українською, вона - російською, так от, що її мучить оте саме мовне питання. Та з якого дива? Невже перекресливши всю її наукову працю її російськомовністю, ми здобудемо процвітання для України?

І я ніколи не думала, що відчувають російськомовні люди під час розмов про підтримку української мови. Дискомфорт, як мінімум. А максимум – страх.

І я не думаю, я навіть впевнена, що силоміць любов до мови не прищепиш, тільки відразу.

А от що я говорила в тій телепередачі.
Це моя давня теорія, якось вона прийшла до мене, несподівано, коли я дізналась про перші «Трансформації духу», фестиваль ленд-арту на Немирівському скіфському городищі. На вулиці зустріла знайомого, він почав захоплено розповідати, що ось, їздив на скіфське городище, «ты даже представить себе не можеш», я кажу «можу, бо там буваю щороку», а про себе подумала, він почув голос рідної землі.
І згадала оповідання Бредбері з "Марсіанських хронік". Як земляни прибули на Марс, а тамтешні мешканці десь згинули, залишивши своє майно і будинки. Як земляни поступово почали переселятись в ці будинки, потім - змінювати свої імена, розмовляти марсіанською мовою... Вони відчули цю землю настільки, що змінились зовні, стали "смуглые и золотоглазые"...Наступний корабель землян не знайшов на Марсі слідів попередньої експедиції. На планеті жили тільки марсіани.

У нас зараз схожа ситуація. Наша земля має свій голос, і вона розмовляє українською мовою , я це точно знаю.
Люди, які на на ній живуть, рано чи пізно, почують її голос, і захочуть її зрозуміти. Чим більше вони слухатимуть Рідну Землю, тим більше їм хотітиметься розмовляти українською мовою. Захочеться жити в інших будинках, відгукуватись на інші імена, і згодом - вони "стануть смуглі і золотоокі"...
А як же боротьба за мову? А ніяк. Ніж боротись з ранку до вечора, краще послухати голос Рідної Землі. На скіфських городищах, біля скельних храмів, в далеких селах і гамірних містах...

Варто зрозуміти, що Україна - не пам"ятник з простертою рукою. Україна - багатолике божество. Вона повертається до нас різними обличчями і не нам визначати, яке справжнє.
Всі справжні. Просто різні.

Котячо-собаче

Купили Йоні віскас. Поклали в її мисочку. Йона почала їсти.
Риндя побачив, що Йона їсть і захотів собі.
Відігнав Йону, і під мамин сміх і примовки "котом станеш" почав наминати віскас з Йониної мисочки.
Мисочка поїхала по кухні вздовж плити, бо виявилась замалою для Риндіної пиці.
Йона жалібно промовила: "Мяв". Я насипала їй знову віскас і поставила мисочку на стілець.
Йона вилізла і почала їсти.
Мисочка знову поїхала і впала на підлогу.
Риндя прибіг і встромив носа у мисочку. Мама сказала" Риндя, не їж,котом станеш". Мисочка поїхала по кухні.
Я втретє забрала мисочку в Ринді. Насипала Йоні віскас, і поставила на стілець. Висадил туди Йону.
Риндя сів біля стільця і жалібно дивився, як Йона акуратно нямкає свій віскас.
Ми з мамою вже давились від сміху. А потім мама сказала:
- Люди, які не мають тварин в хаті, просто не розуміють, що втрачають.

P.S.Через старість і слабке здоров"я Риндя не їсть ніякої собачої їжі вже років з шість.Ми не здогадувались, що насправді йому потрібна котяча їжа.

Я сказав собі сам, ти не зодчий цих стін

Знайшла ефективний спосіб самоорганізації. Отримавши чергове повідомлення: "терміново до завтра: відділіть пшеницю від куколю/пізнайте себе/переберіть крупу і надайте звіт про ..." чесно сказала сама собі,що не буду нічого робити.
А ось так. Не буду і все. Бо не хочу.Бо маю інші плани.
Не хочу псувати собі настрій і занурювати у чужий неспокій.
Від мого категоричного рішення одразу на душі полегшало.
Настрій поліпшився.
Я відкрила той лист і за три хвилини написала відповідь.

Мораль: іноді корисно махнути на все рукою.