І тут, і всюди ...

"В Киеве тоже видела, как заходят люди в церковь на Подоле, подходят к посмертному слепку Т. Г. Шевченко, крестятся, ставят свечки и выходят, ничего больше не заметив. Так начинается поклонение идолам, так оно и продолжается.
Ужас!!!"

В честь дня народження Тараса Шевченка, начитавшись форуму на Книжковому клубі (звідки ця цитата), чесно зізнаюсь, я належу до тих "бандєровцев", "западєнцов" і "оранжевих", які вважають Тараса Шевченка українським Пророком.

А чому він пророк? Пояснюю, використовуючи слова Тараса з передмови до "Кобзаря". Він писав, що українська еліта не бачить свого народу таким , яким його Бог сотворив.

А він взяв і побачив. Бо поет. Бо геній. Поетам властиво бачити те, чого не бачать інші .

Не знаю, хто і коли мені розповідав про велич Шевченка. Мабуть, ніхто прямо не казав. Я це завжди знала.Просто, його портрет висів на стіні, просто "Кобзар" стояв у книжковій шафі, і пам"ятаю, як мама дарувала "Кобзаря" дядькові Льоні (він жив у Росії, і мама страшенно здивувалась, що дядько не мав "Кобзаря" в хаті) .

Просто тому, що я українка.

Людям не дивно поклонятись чоловікові, який помер 2000 років тому, а чому дивно їм , коли хтось вшановує свого геніального родича? В чому "ужас"?

Дарування/недарування

Таке відчуття, що свято 8 Березня створили для глобальної дискусії:вітати/невітати, дарувати/чи нехай живе. Погано я цю дискусію розумію. Тобто, я реально не розумію прихильників невітання. Чомусь серед них забагато осіб чоловічої статі.
В запалі тих дискусій виявилось, що то великий подвиг для чоловіка - привітати жінку. А подарунок подарувати ? Краще вмерти.

Мою подругу, наприклад, чоловік навіть не привітав з народженням дитини. А обручку купив на 10-річчя сімейного життя. Вона знизує плечима:чоловіки такі.

А вітатись вам, панове, не облом? Щодня :"добрий день/до побачення" говорити не складно?