Відповідальність перед нею
Oct. 30th, 2011 09:32 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
rich_kaЧасом щось вичитаю в ЖЖ , і гуляючи з Мефодиком, помаленько обмірковую, що воно і до чого.
Я маю не те,щоб маю багато часу для думання, зовсім ні, просто через сконцентрованість на синові і материнських обов"язках, я відрізана від багатьох традиційних зовнішніх впливів. Це парадокс, але мамине життя - найкращий спосіб медитації, стільки можливостей для самопізнання. Спочатку поривалась повернутись до звичного ритму, хотілось книжок (і зараз хочеться), фільмів, друзів, рукоділля, мандрівок, зеленого чаю,модного одягу... всього-всього...потім зрозуміла, що ніяк не вийде найближчим часом, дуже швидко зрозуміла, і - поринула у власний світ.
Не знала, що у мені стільки темряви.
Ледь не захлинулась від болю і страху.
Від злості, заздрості, зверхності і відчуття власної мізерності.
Потім повільно опистилась на саме дно.
Лежала і спостерігала , як очищається вода, осідає намул, і знову видно небо.
Я почала розуміти себе.
http://uta-kryakva.livejournal.com/138806.html - тут прочитала про відповідальність перед маленькою дівчинкою.
тепер намагаюсь згадати, як я уявляла собі доросле життя і свої можливості.
чомусь згадується дуже мало.
так, наче і не уявляла нічого.
дитиною я жива в уявному світі, але в тому світі не було мене.
купа різних людей жили вигаданим життя.
цілими днями я спостерігала за ними, слухала їх розмови.
я не мала часу уявляти власне життя.
я жила чужим.
хоч це чуже і було частково моїм, але дуже і дуже викривленим, дуже нереальним, та ще й зітканим з моїх дитячих страхів і комплексів.
Єдину мрію я пам"ятаю з дитинства.
Навіть не мрію.
Віру і впевненість.
Переконаність, що так буде.
Це бал.
Я думала дитиною, що бали існують.
В три роки і десять місців я переїжджала з села і складала свої речі.
Я була така ненормально розвинена дитина, що могла в такому віці пакувати свої речі.
У мене було ситцева плаття, трохи велике, його подарував хтось з родичів.
Дуже довге, носити його я не могла.
І я точно пам"ятаю, як клала його на купку відібраних для міста речей, з думкою, може поїду на бал.
О, там , у місті,було все, що хочеш:поліклініка зі злими лікарями, дитячий садок з несмачними стравами,батьки, які постійно на роботі, малесенький двір для гуляння з суворою сусідкою, там було всякого....
Балу не було.
Може тому я все життя прагну повернутись у сільський будинок свого дитинства, туди,де ще до міста було мені добре.
Та чи не краще пошити довгу сукню з синього ситцю і поїхати на бал?
Я маю не те,щоб маю багато часу для думання, зовсім ні, просто через сконцентрованість на синові і материнських обов"язках, я відрізана від багатьох традиційних зовнішніх впливів. Це парадокс, але мамине життя - найкращий спосіб медитації, стільки можливостей для самопізнання. Спочатку поривалась повернутись до звичного ритму, хотілось книжок (і зараз хочеться), фільмів, друзів, рукоділля, мандрівок, зеленого чаю,модного одягу... всього-всього...потім зрозуміла, що ніяк не вийде найближчим часом, дуже швидко зрозуміла, і - поринула у власний світ.
Не знала, що у мені стільки темряви.
Ледь не захлинулась від болю і страху.
Від злості, заздрості, зверхності і відчуття власної мізерності.
Потім повільно опистилась на саме дно.
Лежала і спостерігала , як очищається вода, осідає намул, і знову видно небо.
Я почала розуміти себе.
http://uta-kryakva.livejournal.com/138806.html - тут прочитала про відповідальність перед маленькою дівчинкою.
тепер намагаюсь згадати, як я уявляла собі доросле життя і свої можливості.
чомусь згадується дуже мало.
так, наче і не уявляла нічого.
дитиною я жива в уявному світі, але в тому світі не було мене.
купа різних людей жили вигаданим життя.
цілими днями я спостерігала за ними, слухала їх розмови.
я не мала часу уявляти власне життя.
я жила чужим.
хоч це чуже і було частково моїм, але дуже і дуже викривленим, дуже нереальним, та ще й зітканим з моїх дитячих страхів і комплексів.
Єдину мрію я пам"ятаю з дитинства.
Навіть не мрію.
Віру і впевненість.
Переконаність, що так буде.
Це бал.
Я думала дитиною, що бали існують.
В три роки і десять місців я переїжджала з села і складала свої речі.
Я була така ненормально розвинена дитина, що могла в такому віці пакувати свої речі.
У мене було ситцева плаття, трохи велике, його подарував хтось з родичів.
Дуже довге, носити його я не могла.
І я точно пам"ятаю, як клала його на купку відібраних для міста речей, з думкою, може поїду на бал.
О, там , у місті,було все, що хочеш:поліклініка зі злими лікарями, дитячий садок з несмачними стравами,батьки, які постійно на роботі, малесенький двір для гуляння з суворою сусідкою, там було всякого....
Балу не було.
Може тому я все життя прагну повернутись у сільський будинок свого дитинства, туди,де ще до міста було мені добре.
Та чи не краще пошити довгу сукню з синього ситцю і поїхати на бал?
