rich_ka | Третя криниця

Ранок почався класично «Пішла кицю по водицю». Ви не хвилюйтесь, усі живі.
Просто у нас тепер на подвір»ї третя криниця.
А чому?
Все через Йону .
- Знову я?- обурюється Йона. – Я тут ні до чого.
- Жартів не розумієш?

На цей раз дійсно обійшлось без Йони.
Наша городня криниця несподівано завалилась. Чого б це? Її ж ще покійний дід Будник копав (я вже діда не застала).А до найближчого журавля на вигоні – трохи далеченько, ми там брали воду питну, а всі технічні потреби – город, прання, літній душ, забезпечувала власна криниця. І от вона завалилась.
Насправді – жодних проблем. Шукаєш місцевих вільних художників, тих, що ніде не працюють , але в магазин ходять часто , і замовляєш їм викопати нову криницю. Десь на два метри, бо вода у нас дуже близько, просто на поверхні.
Та на цей раз мій брат запротестував:
- Скільки можна з тими алкоголіками возитись? Треба замовити майстрів справжніх і викопати справжню криницю, з кругами, глибоку.
І тут же на цвинтарі, бо це було якраз на Проводи, провів коротку нараду з родичами на предмет найкращих в районі копачів. Йому дали телефон з найближчого до нас міста, і там одразу ж погодились приїхати, але пізніше, після свят і городів.
Пізніше,то пізніше. Передовий загін вільних художників все одно з»явився у нас на садибі, викопав щось під кодовою назвою «калабаня», аби було звідки поливати розсаду, і закопав криницю діда Будника ( спи спокійно, люба криничко, ти славно потрудилась для нас усіх, а тепер відпочивай).
Коли ж минулись городи, приїхав сусід і пояснив, що найкращі майстри, дізнавшись наші водні умови, їхати відмовились. Максимум шість кругів – їм така робота невигідна, не окупиться.
Брат знову підключив родичів і вже у п»ятницю на подвір»ї стояло шестеро копачів.З сусіднього села,того, що через ліс перейти. Я б напевне написала б вам багато цікавих деталей останнього криницекопання, але ж я тепер мама, і більшу частину процесу просиділа з Мефодиком у хаті. Час від часу до нас забігала знервована бабуся і повідомляла, що вартість криничних робіт постійно росте, до наперед домовленої ціни додалась оренда машини, яка привезла круги, та гонорари підсобникам за день роботи.
Тепер ви розумієте, чому у нас є криниця на подвір»ї, але воду з неї ми тягнемо мотузком. На верх грошей не вистачило. А Йоні постійно нагадуємо класичний український віршик, аби не вздумала туди заглядати.
- Я? В криницю? Я ж розумна киця! – ображається Йона. Зверніть увагу, киця ніколи не називає себе дурненькою, отаке в неї позитивне мислення..

А сьогодні сталося те,що мало статися.
- Ключка впала у криницю, - повідомила бабуня. Ми з Мефодиком якраз сиділи на гойдалці. І могли тільки поспівчувати. Як ту ключку дістати? Бабуня не на жарт розхвилювалась і за хвилину втопила в криниці ще й відро .
- Якось випустила мотузку з рук, - пояснила вона.
Багатообіцяючий початок дня. Ми мали ще три відра, але такими темпами всі вони мали шанс спочивати на дні криничному.
Я заглянула в криницю. Відро, по вінця у воді, мирно плавало на поверхні. Варіантів було всього два , ні, все-таки три:когось кликати, дістати самим або залишити його в криниця назавжди. Вибрали другий, в зв»язку з відсутністю поблизу когось з першого варіанту, ну, і відра шкода.
В сусідських хащах знайшлася стара ключка, з гарних гачком на кінці. Видно, у них відра теж не раз падали.
Покрутивши трохи тією ключкою, бабуня спробувала підчепити відро за дужку. Марна справа, дужка вислизнула з першої ж спроби. І з четвертої теж. Відро небезпечно нахилилось, і, схоже, приготувалось до останньої подорожі.
Але хіба ж ми не українки? Не нащадки амазонок? Для чого наші прапрабаби викликали дощ і замовляли бешиху? Щоб їх праправнучки топили у власній криниці потом і кров»ю зароблені відра? Та , врешті решт, у нас дві вищих освіти на двох! І ми обидві здавали колись нову історії країн Азії і Африки ( не питайте мене, що це таке, я і тоді не знала, і зараз не згадаю, скажу лише,що після того екзамену я довго була впевнена, що можу все. Я ж здала історію країн Азії і Африки. )
Затамувавши подих ми схилились над криницею. Бабуня обережно підчепила край відра (дужці дали святий спокій, раз вона така вредна), і, о диво, дякую вам прапрабаби, відро підкорилось. Бабуня передала ключку мені, і я , стараючись не дихати і ні про що не думати (оце так медитація! Майже як в ашрамі) потягла відро догори.
- Поїхали, відеречко, нащо тобі те дно криничне, ми ще походимо по городі, давай, любе, вилазь!
Поки я заговорювала зуби тому неслухняному відрі, бабуня раз – і схопила його за дужку.

Ласкаво просимо до людського світу, відерце!