![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
rich_kaОтож, пошта в нашу хату вже багато років приходить городами. Як всі порядні люди, ми маємо свою поштову скриньку в під"їзді, але через те, що наша квартира на 9 поверсі остання, відповідно скринька теж виявилась останньою і поламаною практично від часу заселення. Спочатку ми писали скарги, намагались полагодити, чекали поштарку по черзі, щоб перехопити кореспонденцію. В часи перебудовного передплатного буму, коли просто шкода було втрачати дефіцитні товсті журнали, я ніжками ходила на пошту і забирала журнали в поштарки, а газети вона клала в скриньку. Отакий складний менеджмент...
Тепер ми майже нічого не передплачуємо, в скриньці валяється реклама та рахунки з ЖЕКу, а листи поштарка кладе до скриньки наших сусідів з 8 поверху. Сусіди ж або нам телефонують, або самі приносять,іноді через кілька тижнів, бо теж мають звичку забувати про лист на шафі ( чомусь листи вони кладуть на шафу в коридорі).
От я собі сиджу і нию (бо чекаю на результати аналізів; там болить, а там штрикає; а ще ж мастопатія і варикоз; де б взяти трошки грошей; як завести себе до стоматолога, дописати звіт,проект, щось в ЖЖ), а тут приходить Діна Захарівна з пакунком, а в тому пакунку - газета "Життєві історії" з моїм першим надрукованим "літературним твором" про кицю Химеру.
Звичайно, мені в голову не прийшло б надсилати кудись історію про Химеру, але Варвара Серафим, яка стала моїм персональним Дідом Морозом, так серйозно поставилась до своїх дідморозівських обов"язків, що й досі дарує мені різні приємності, і навіть - друкує в газеті мої "твори".Не кожній людині так пощастило з Дідом Морозом як мені! Через це я дуже щаслива.
Мама чесно сказала, що Химерина історія - найкраще з усього надрукованого в тому номері "Життєвих історій" ( варто покладатись на її об"єктивну думку, а дослівно рецензія звучала так:"це ж треба про такі дурниці стільки написати!"). Ганка тішилась, але крутила носом, бо тексту багато, довго читати. Йона образилась, адже про Химеру написали, а про неї, Йону, - кілька речень всього, і вельми критичних.З цього я зробила висновок, що родичі чаклуна не вірять в його талант всім не вгодиш.
Тепер ми майже нічого не передплачуємо, в скриньці валяється реклама та рахунки з ЖЕКу, а листи поштарка кладе до скриньки наших сусідів з 8 поверху. Сусіди ж або нам телефонують, або самі приносять,іноді через кілька тижнів, бо теж мають звичку забувати про лист на шафі ( чомусь листи вони кладуть на шафу в коридорі).
От я собі сиджу і нию (бо чекаю на результати аналізів; там болить, а там штрикає; а ще ж мастопатія і варикоз; де б взяти трошки грошей; як завести себе до стоматолога, дописати звіт,проект, щось в ЖЖ), а тут приходить Діна Захарівна з пакунком, а в тому пакунку - газета "Життєві історії" з моїм першим надрукованим "літературним твором" про кицю Химеру.
Звичайно, мені в голову не прийшло б надсилати кудись історію про Химеру, але Варвара Серафим, яка стала моїм персональним Дідом Морозом, так серйозно поставилась до своїх дідморозівських обов"язків, що й досі дарує мені різні приємності, і навіть - друкує в газеті мої "твори".Не кожній людині так пощастило з Дідом Морозом як мені! Через це я дуже щаслива.
Мама чесно сказала, що Химерина історія - найкраще з усього надрукованого в тому номері "Життєвих історій" ( варто покладатись на її об"єктивну думку, а дослівно рецензія звучала так:"це ж треба про такі дурниці стільки написати!"). Ганка тішилась, але крутила носом, бо тексту багато, довго читати. Йона образилась, адже про Химеру написали, а про неї, Йону, - кілька речень всього, і вельми критичних.З цього я зробила висновок, що
