Звідки йдем, куди прийдем

Граємось з Мефодею на дитячому майданчику. Разом з сусідом і його синочком.  Догрались до темряви, йдемо додому.
Світлофор з кнопочкою, малюки по черзі натискають, а сусід мені вказівки роздає:
- Тримай Мефодю за руку, щоб на дорогу не вискочив, небезпечно.
Не сперечаюсь,беру Мефодю за руку.
Зелене світло.Переходимо через дорогу. Вадим знову робить зауваження:
- Ти куди дивишся? Дивись вліво, там машина може їхати по трамвайній колії!
Я чесно зізнаюсь:
- Я дивлюсь на тебе.

А що? Старовинна знахарська практика, хода "крок в крок", економить енергію, сприяє передачі знань. Я колись два тижні її вивчала, в чернігівських лісах, на березі Десни. Жили в наметах, їжу готували на вогнищі, вмивались і чистили зуби річковою водою, робили йогівські вправи і медитували.А якось нам запропонували вигадати всім учасникам нові імена. Там я стала Річкою. Я б сказала б, що там народилась нова я, але це було б перебільшенням. Я дізналась про себе щось таке, чого не знала раніше, - так, це ближче до істини.
А взагалі - дивне словосполучення  - "ближче до істини", ніби в світі безмежних інтерпретацій можна знайти істину. Наче я знаю, хто я. Знаю, хто пише ці рядки, мама маленького хлопчика, дама поважного віку, чи ота дівчинка  в синьому светрі,  десь на лісовій галявині, на березі Десни.
І дивно, я  не можу їй сказати нічого позитивного. Нічого.  Чи просто не хочу. Чому дивно?  В моєму житті було стільки всякого, і там мусило бути щось гарне і добре, чомусь зараз все видається мізерним і нікчемним.
В такі миті я згадую лелеку над нашою хатою.
Щоб там не сталося в минулому, лелека летіла над нашою хатою, низько-низько, час зупинявся, і це була найістинніша істина .
Без будь-яких інтерпретацій.