(no subject)

Сердилась сьогодні на Мефодика. Їсти не хотів , хотів, щоб цяці йому показували, бабуся так робить, коли його годує; спати вкладатись теж не хотів, хотів бігати,хотів гратись. Я сердилась. Він - сердився у відповідь, обурювався і плакав.
Потім емігрував до бабуні в кімнату і грався з нею.
Потім знову прийшов до мене, я знайшла в телевізорі "Міняю жінку" і якраз на екрані була маленька дитина, він простяг ручки "ляля-ляля"! Сонечко моє маленьке,впізнав "лялю".
Смішний такий, я кажу бабуні, оце привчили дитину їсти під танці, Мефодик почув слово "танці" і давай крутитись, танцювати.
Я , мабуть, трохи втомилась, чи що. Як це я сердилась на свого сина? Сама собі дивуюсь.Щось в мені жило і просилось на волю, щось таке, я спочатку думала - негативне, але це інше, це розуміння дитини. Розуміння його потреб, розуміння змін, які в нього відбуваються. Так, раніше вкладались спати о восьмій, а тепер - о десятій, наче скачок відбувся на інший рівень. Раніше задовльнявся "тосі-тосі" і "де ти", а тепер потребує нової гри, цікавішої, свіжішої.
Мефодик змінюється, а я - за ним, теж мушу змінюватись. Оте відчуття дискомфорту - мій перший крок до змін, бо коли все влаштовує, звична рутина - найкращий спосіб поведінки. Коли ж муляє горошинка,хочеться скинути всі кодри на підлоги, навіть якщо спати доведеться на голих дошках, можливо, в першу ніч, бо потім влаштую собі нову постіль, м"яку і зручну.
Закарбую в пам"яті сьогоднішній вечір як новий урок в маминій школі.