Прощальна лекція

Якась я зла сьогодні. То там, то тут натикаюсь на рецензії на "Прощальну лекцію". Зопалу вирішила навіть почитати. А потім сказала собі:" Стоп. А воно тобі треба?"

Написала людина ту лекцію, коли вже помирала. І от, за кілька місяців до смерті, вирішив чоловік поради для життя залишити дітям, і , мабуть, внукам. Гарна ідея, скажете ви. Я теж спочатку так подумала.

А потім вирішила, що гарною ідеєю було б пожити трохи, а не помирати в 45 років. І що людина, яка померла в 45, може порадити для життя? Як не треба жити? Як загнати себе в могилу, без війни і голодомору? Без репресій і концтаборів ? То ясно як: брати тяжке в руки, дурне в голову, слухати лікарів, які розказують, скільки ще можна прожити, замість відпочивати, сидіти на роботі цілодобово..... А потім захворіти, і нема щоб подумати, як вижити, ні, взятись з останніх сил писати прощальну лекцію. А наївні люди , на тяжко зароблені гроші, купуватимуть цю книгу... Для чого ? Аби не думати про своє життя, а вивчати чуже?

Вирішила серйозно подумати, а скільки прожили ті видатні уми, яких ми любимо цитувати? Чи така вже життєва мудрість в їхніх словах? І чи треба її сприймати як мудрість?

Я краще життєву мудрість діда Михаля послухаю, він вдвічі довше життя прожив, і в набагато гірших умовах . А вижив!