У театрах ми бували, ми завзяті театрали

Мефодя не любить театр. Експериментальним шляхом доведено, що не любить він ляльковий театр. В інші ми поки що не ходили. В ляльковому театрі Мефоді найбільше не подобаються ляльки. Ви запитаєте, а що там ще є, крім ляльок? То я відповім, там є акваріум з рибками. Акваріум з рибками Мефоді подобається, а ляльки - ні.
Але наша добра приятелька цього не знала.
Вчора ми прийшли в гості. а там Мефодю чекав спеціально для нього куплений сюрприз. Тигр-лялька на руку. Тигр з Мефодею привітався, пропонував потиснути лапу, розказував цікаві історії.
Мефодя відсунувся аж до билець дивану, і напружено посміхався. Тигр мав би втямити, що йому не дуже раді.
Та він був настільки нетямущим, що продовжував нав"язувати свою дружбу. За що заробив своє "кака" і повний ігнор.

На щастя, в хаті знайшлася дерев"яна пірамідка, і Мефодя взявся складати її по-новому.
А потім  відшукали правила дорожнього руху, з машинками і знаками, і дитина занурилась у звичний світ.

Рік тому я думала, що вільного часу не матиму ніколи. Ті мами, які вставали раненько, і щось встигали зробити, викликали у мене подив. Мефодя практикує ранній підйом, і встати раніше за нього просто нереально було, він тут ж прокидався і вимагав маму. Нетбук, зошит чи книжка у маминих руках одразу ж переходили до рук Мефоді, тобто книжка і зошит переходили, а  нетбук  - зачинявся. Можна було або гратись з Мефодею, аби cидіти поруч з ним, але нічого не робити. Всі мої підробітки виконувались вночі, чи під час денного сну.Я встигала дуже мало, і постійно відчувала нестачу часу. Про втому я мовчу. І про хронічну тривожність теж.Різні плани, проекти, ідеї, які я мала до вагітності - забуті, або  загинули безвісті. Я настільки звикла, що нічого не встигну, що вже і не беруся.
А ситуація, між іншим, змінилась.
Мефодя потроху вчиться гратися сам.
Можна не просто поряд сидіти, і й написати щось
І зараз він спить, як не дивно, традиційно він вже годину мав би  наводити в хаті порядки. Замість цього - спить.
А я боюсь видихнути.

Знайшла шматок невідомо чого, написаний влітку. Начувайтесь, спека поряд!

        - Спека, - сказала мама.
       -  Спека, – зітхнула бабуня.
       -  Спека, – пробурмотів тато.
       - Спека! – зраділа Ганка,- нарешті-нарешті, дощі минулися, холодні ранки забулися, теплі дні повернулися.
Вона на хвильку змовкла:
       -  О, вийшло як вірш.
       -  Може напишеш вірша? Станеш поеткою?– запропонував тато.
       -  Я могла б написати цілу поему, якби йшов дощ, і треба було б сидіти в хаті, я б тоді писала б і писала б, хоча…- Ганка задумалась, - ні, не писала б, я б сумувала б, вірші складають, коли тепло і радісно. Як тут стати поетекою?
        - Побачимо, які вірші складуться через тиждень – пророчила бабуня. – ми всі замучимось з цією погодою.
На цей раз бабусине пророцтво справдилось. Через тиждень стало так жарко, що вже й Ганка не раділа. З самого ранку до пізнього вечора сонце пекло і пекло, тато поливав ганок холодною водою, мама позавішувала всі вікна цупкими шторами,  а бабуня раз у раз ковтала свої ліки, і навіть Ганка мусила сидіти в хаті, в очікуванні прохолодного вечора.
Ввечері вона довго не могла заснути, крутилась у ліжку , і мріяла про море. Холодне зимове море і сірі північні пляжі з тюленями та пінгвінами.