Останні дні зовсім писати не хотілось. Нічого. Ні щоденника, ні ранкових сторінок, ні "гарні новини". Ввечері проглядала френд-стрічку і знесилена йшла спати.
Бабуся вже виходила гуляти двічі. А сьогодні - знову погано їй.
Ми з Мефодиком вже два дні гуляємо в садочку музею Коцюбинського. Сьогодні там від вітру сховались, Мефодик спав, а я читала Сомерсета Моема. Я тепер Моема читаю. "Бремя страстей человеческих". Товста книжка, і сюжет такий - повільний. Якраз підходить для щоденного читання на прогулянці з дитиною.
Поки гуляла, задумалась над однію особливістю свого життя. Останнім часом я все згадую різні прикрі події і свої помилки, і намагаюсь ті спогади якось приліпити до сьогодення. Алгоритм "приліплення" такий: якщо була весна і я мала те-то і те-то, то зараз теж весна, отже .... гаманець знову вкрадуть (наприклад).
І сьогодні я , нарешті, прозріла! Я знайшла, як то все трансформувати в позитив! Я сіла і написала(бо в колясі у нас лежить зошит для записів, ага, ми такі) великий список різніх приємностей, які траплялись у ті ж часи, що і прикрості. І виявилось.... от що виявилось... Виявилось, що я найяскравіше пам"ятаю ті дні свого життя, коли багато вишивала, шила, робила психологічні вправи... Але я зовсім не пам"ятаю, чим тоді займалась на роботі. Тобто, згадати можна, але всі ті заняття блякнуть на фоні спогадів про рукоділля і ночівлі на скіфському городищі. Мораль: я не там працювала. Хоча мені подобалось, але в душі я завжди знала, що це не моє.
Велике відкриття минулих днів:буває у людей улюблена робота і вони її роблять з задоволенням.
Це Моем на мене вплинув. У нього герої все шукають своє покликання.Помиляються, пробують, їдуть то в Париж, то у Берлін, то у Тоскану ... аж поки не знайдуть відповідь.
Ще у студентські роки я читала в підручнику з історіх середніх віків про психологію кальвіністів. І була вражена, що в них обов"язком перед Богом вважалось знайти своє покликання.
Минув не один рік після того курсу середньовічної історії, перш ніж я задумалась над своїм покликанням.Повірте, без того можна жити дуже довго. Спочатку у вихідні зовсім забуваєш, чим займаєшся з понеділка по п"ятницю. А коли згадуєш - хочеться одразу ж і забути. Потім, потім починаєш критикувати все, що роблять інші: не так книги пишуть, не так фільми знімають, і одяг не такий шиють, і статті не ті пишуть. Зате у них є час і натхнення цим займатись, а мені - наче й не дано.
Велике відкриття дорослого життя - розуміння неминучості смерті. З одного боку - наче й добре, бо вже не треба морочити голову вічними запитаннями, а з іншого - години життя скінченні, і що?
З моменту усвідомлення скінченності я стала перебірливою.
Я вчуся жити тут і тепер.
Я реалізовую свої мрії.
Я мрію.
Я живу.
Душе моя, поговори зі мною, чого мовчиш...
