rich_ka: (Default)
Дитиною  я ще вірила в можливість пізнати цей світ.
Якщо трішки подумати, якщо подивитись, як це роблять дорослі, якщо прочитати в книжці – то можна збагнути, як влаштовано все.
Так я думала.
Світ пізнавався різними способами, найпростіший – приготування їжі. В дитинстві готування здавалось мені ознакою дорослості і незалежності. Не треба нікого просити, не треба сподіватись, що вгадають бажання,  - приготуй і з»їж. Ще й похвалять.
От млинці, мені було років з одинадцять, коли я навчилась готувати млинці. Для приготування млинців потрібна була зелена каструлька, маленька емальована каструлька , пофарбована в темно-зелений колір, в такий відтінок  в селі любили фарбувати вікна. Так от, в каструльку наливалось кисле молоко, якраз на половину, потім два яйця, потім сіль і сода, а далі – досипалась мука. Все це добре колотилось, і ложкою виливалось на чару. О, перед тим на чару треба налити олію.
Головним інгредієнтом в моєму рецепті була каструлька. Без неї я не могла визначити правильні пропорції, а літо закінчувалось, і я почила журитись, як же я пектиму млинці в місті? Без зеленої каструльки? Доведеться брати каструльку з собою. Старий макогін і макітру я вже перетягла на міську квартиру, макітра була більша за нашу, а макогін – вищий і гарніше оздоблений . До речі, він і досі вірно мені служить.
Так от, щодо млинців і пізнання світу. З дитинства я все шукала якийсь універсальний принцип роблення будь-чого. Якщо в млинці додати яблука, будуть млинці з яблуками, а якщо черешні – з черешнями. З черешнями найкраще пекла баба Надя, я тепер розумію її секрет – вона клала більше яєць. Більше ніж двоє. Мабуть, мала більшу каструльку.
Опанувавши чершнево-яблучні варіанти я вирішила перейти до більш серйозних. І тут на мене чекав неприємний сюрприз.  Я запитала:
-         Мамо, сирники – це млинці з сиром?
-         Ні, це не млинці з сиром, - відповіла мама, не вдаючись у подробиці.
Ви як собі гадаєте, я в це повірила? Звичайно, ні. Дорослі завжди вигадують перешкоди для дітей. Одного дня я все-таки заколотила млинці з сиром, і навіть спекла їх. Так я переконалась,  що сирники – щось зовсім інше, і я не вмію їх готувати.
Досі живу з чим розчаруванням… З думкою, що помилилась.  Хоча насправді я вигадала нову страву.:)

Ви як собі гадаєте, я в це повірила? Звичайно, ні. Дорослі завжди вигадують перешкоди для дітей. Одного дня я все-таки заколотила млинці з сиром, і навіть спекла їх. Так я переконалась,  що сирники – щось зовсім інше, і я не вмію їх готувати.
Досі живу з чим розчаруванням… З думкою, що помилилась.  Хоча насправді я вигадала нову страву.:)
 
rich_ka: (Default)
Ох, бувають у нас різні пригоди..
Днями вирішили розпалити грубу у прихожій (так кімната називається). Груба обігріває дві кімнати одразу, а бабуня наша вирішила в одній з них спати.
От принесла я дрова, розпалила, груба нагрілась….і раптом в ній хтось заспівав.
Ви собі подумайте, в грубі хтось співає, як це може бути? Пташка залетіла? Випадково? І тепер не може вилетіти? Отак дві години у грубі горить, а пташка лишень зараз прокинулась.
Бабуня вирішила, що то вуж співає. Правда, вужі не співають, але це теоретично, а на практиці… Міг він спати собі під грубою, а як стало гаряче – заспівав.
Добре, що з нами Лариска була. Вона грубу зі всіх сторін оглянула, під плінтуси зазирнула, уважно спів послухала і ухвалила: «Цвіркун!» Звичайнісінький цвіркун, з тих, що співають у кутку. Як у віршику дитячому «це цвіркун в кутку співає, поспи іще годинку». Я тільки не збагну, як дитинка може спати під це цвірінчання. Я – не змогла. Я так хотіла спати, очі злипались, але тільки я вклалася, як воно заспівувало. Короткими партіями, але достатньо голосно, щоб не дати спати нікому. Першою здалась бабуня, втекла наверх, зігнорувавши теплу кімнату.
Мені тікати було нікуди, Мефодик чесно спав, не звертаючи уваги на цвіркунячий концерт. А я лежала  і уявляла, як гамселю цвіркуна великою Мефодьчиною  червоною лопаткою. Лопатка гупала по грубі, невидимий цвіркун затихав на хвилину, але щойно я засинала, як свинська комаха починала знову. Знову. Знову і знову.
Я сподівалась на Йону. Йона у нас відповідальна за цвіркунів у хаті. Йона з ними розбереться. Йона їсть хрущів на сніданок, а цвіркун майже хрущ.
Нарешті щось гупнуло. Це Йона повернулась з прогулянка. Дійшла до ліжка і почала вкладатись у куточку. А цвіркун – знову завів свою пісеньку.
Я сердита. На Йону. Я тягну кицьку в куток до цвіркуна.
В хаті – тиша. Нарешті. Нарешті. Нарешті.
Йона впоралась.
З почуттям виконаного обов»язку вона залазить під ковдру і муркає. Моя дорога киця!
З сусідньої кімнати чується акомпанемент Йониному мурканню. Знову! Знову і знову!Аж доки за вінком не заспівали пташки. І цвіркуни. Ті, що за вікном. Той, що за грубою,  вирішив, що достатньо потішив нас своїм співом і заснув. І я заснула. Що мені всі пташки нашого саду, коли хатній цвіркун мовчить.
І він мовчав цілий день. Десь до шостої вечора. Знаєте, багато чого в житті я чула і бачила, але з спів цвіркуна з близької відстані, - не дає нормально жити. От що робити? Розібрати грубу? А якщо він і тоді не знайдеться? Чи може звернутись до баби-ворожки. Нехай замовить нашу хату від цвіркунів? От тільки остання шептуха в нашому селі давно померла. Теоретично можна було поспілкуватись з покійною бабою Марікою, та, кажуть, добре вміла викачувати і відливати… Або з царем всіх цвіркунів, як сіморонці вчать, попросити його забрати свого підданого з нашої хати.
Серйозно, я була в розпачі (а це для мене природний стан, так що не переживайте наперед)J. Я вже уявляла, що ми поїдемо з цієї хати, бо як жити тут разом з цвіркуном. Спати з ним точно не можна, і  садиба наша стане пусткою, як та хата на дорозі до Літина, ніхто там жити не міг, бо щось не давало. А у нас щось відоме – цвіркун за грубою.
- Ну як там наш таракан? – поцікавилась бабуня. Вона саме згадала веселу пісеньку, часів її молодості, про чотирьох веселих тараканів і цвіркуна. Краще вона згадала б «в траве сидел кузнечек».Але вужівське нашестя винищило всіх жаб в садку і околицях, от цвіркуни і розплодились.
Тепер живуть за грубо. Креативна Лариска винесла все з кутка, все включало в себе стару розібрану соковижималку. Лариска сподівалась, що кмітливий цвіркун помандрує за соковижималкою.Цвіркун мав інші плани.
Ми сумно сиділи за круглим столом, майже як лицарі короля Артура, і міркували, як здолати цвіркуна. Пісенька часів маминої молодості крутилась в голові, але у мене вона чомусь трансформувалась в іншу, про чотирьох чортенят і креслення.
Найприкріше, до нас вперше в гості приїхала Лариска. І така пригода неприємна, от як їздити в гості в хату зі співучим цвіркуном!
Лариска наче розуміла свою відповідальність, вона оглядала грубу і плінтус. Знову і знову. А що там було шукати? Маленька дірка у куточку, в неї це свинське цвіркунисько і заповзло. А тепер – вищить, як недорізане, заважає спати. За день виспався, а ввечері – концерт у нього. По замовленню.
А я розуміла, що це моя провина. Я принесла цвіркуна з дровами. А вже потім він сховався під плінтус. Як тепер його звідти витягнути?

Не знаю, як я до цього додумалась. Мабуть, мамина пісенька допомогла. Просто я сиділа і мугикала, чотири чортенятка креслять креслення, чотири таракани, цвіркун, і знову чотири…. Таракани! Він таракан. Тобто він комаха.
А який найкращий засіб проти тараканів?
Дихлофос!
Так раділи, мабуть, лицарі короля Артура, здолавши чергового дракона.
Просто у нас був дихлофос. А цвіркун – комаха.
Ми його чесно попередили, вимітайся, бо ми – з дихлофосом. А він – послухав, чи ні, невідомо. Просто Лариска взяла дихлофос і прицільно набризкала в дірку.
А потім – ми всі втекли на вулицю, чекати і сподіватись.

Вже три дні цвіркуна не видно і не чути.
 
rich_ka: (Default)
В радянській школі вчителі музики і малювання взагалі були рідкісним явищем,змінювались часто. Нагадую, що новатор-мучитель був у мене вже другим, а от найяскравішим був, здається, четвертий.
Четвертий – це вже у Вінниці, в ЗОШ № 11, неймовірна людина. Яким чином він залетів у Вінницю – досі не втямлю. Була в ньому якась столична розкутість, московська чи петербурзька, не київська, точно, бо він був абсолютно російськомовною людиною. До речі, це не заважало йому вчити дітей в українській школі. Вів у нас уроки музики одну чверть, на більше його не вистачило. Зараз розповім чому.
Не уявляю, чи була у нього хоча б якась педагогічна освіта і досвід роботи в школі. Ерудованість – була, вміння цікаво розповідати – так, майстерно грати на фортепіано – плюс, а ще він умів імпровізувати , просто на ходу складав віршики і тут же наспівував їх, сам собі акомпануючи. Такий вчитель – велике щастя для дітей, але діти цього не розуміли.
- Якщо ви будете сидіти тихо і уважно слухати, - домовлявся він з п»ятикласниками, - я в кінці уроку заграю вам мелодію з «Штірліца».
- Добре, - радісно погоджувався наш клас.
І багато ви бачили дітей, яких втримає у спокої перспектива послухати мелодію Таравердієва, навіть якщо вона з улюбленого фільму? Звичайно, хтось починав крутитись, хтось – перешіптуватись, вчитель дратувався, нагадував про обіцянку…марно. Є таке важливе вміння , без нього у школі нічого робити, називається – «тримати клас». Так от, цей вчитель зовсім не вмів тримати клас. Можливо, він раніше працював у філармонії? Розповідав про композиторів перед концертами?
Його уроки були дивовижними. Він сипав цитатами і мелодіями, вимагав,щоб ми записували. Я чесно те писала у зошит, щось на зразок «музику створює народ, а ми, композитори…». Якось на початку уроку не знайшлося журналу, і він тут же награв нам частівку :
Нам журнал не нужен вовсе
без него мы обойдемся
Так урок мы проведем
После звонка за журналом пойдем

Я ж, вражена здатністю людини щось вигадувати просто у нас на очах, теж записала цей текст в зошит. І ще один :

Я сегодня на уроках вел себя как партизан
Шесть часом меня пытали, ничего я на сказал.

Закінчилась його вчительська кар»єра несподівано. Якось він прийшов до нас у клас і оголосив, що сьогодні буде особливий урок, ленінський. Чому ленінський? Був квітень, приурочили до дня народження? Взагалі, в ту пору року, навесні, ленінські уроки не проводились, ними наче розпочинався навчальний рік, аж поки їх не змінили уроки миру, але наш вчитель музики вирішив інакше. Як поєднати урок музики і Леніна? В СРСР це робили легко, розповідали дітям про улюблені твори вождя світового пролетаріату, додавали цитати з Горького: «хорошую музыку долго слушать нельзя, хочеться гладить по головкам», плюс революційні пісні , яку-небудь «Варшав»янку»,– і урок готовий. Наш ерудований вчитель вирішив ще й особисто зіграти улюблені ленінські сонати Бетховена. Господи, який шанс для дітей, де ми чули ті сонати? 99% моїх однокласників, почувши класичну музику по радіо чи в телевізорі, одразу ж перемикали на інший канал (ха-ха, їх всього два було), або вимикали зовсім.
- Знов ці симфонії пілікають! Ненавиджу! – жалілась моя найкраща подружка Лариса.
А ту нам грають Апансіонату. Хто ж це витримає? ( Не впевнена, чи вірно написала назву сонати, а дядько Гугл на горбку, вже не побіжу:).
Словом, на ленінському уроці хлопці крутились, дівчатка перешіптувались, а я була, мабуть, єдиною дитиною в класі (окрім Леночки, що вчилась у музичній школі, в її родині точно слухали класичну музику, це той 1%, виключення з правил), яка хотіла,щоб цей дивний урок продовжувався.
Але вчитель не витримав першим. Він оголосив, що тепер всі дізнаються,що 5-Б зірвав ленінський урок, і, не дочекавшись дзвінка, вийшов з класу.
Більше ми його не бачили. Мабуть, зрозумів, що не зможе працювати з дітьми і пішов з школи.
rich_ka: (Default)
Дивно, я його пам»ятаю. Підручник «Музика» для першого класу. Батьки купили його мені разом з іншими підручниками. Але я жодного разу ним не скористалась. Бо замість «музики» у нашому розкладі був предмет «співи», ми співали дитячі пісні, звичайні і піонерсько-жовтенятські, а оцінки отримували за вивчений текст. Я любила ці уроки. Мала гарну пам»ять і співати подобалось.
Але в другому класі все змінилось. У мене з»явилось два нелюбимих уроки, обидва були в середу. Перший – російська мова, ми вчились писати «работа» і не плутати російську і українську «и». В мене настрій псувався від однієї думки про російську мову. А другий нелюбимий урок – співи/музика. Тепер його вів новий вчитель. У великому, спеціально обладнаному кабінеті ми вчились за якоюсь незрозумілою методикою. Наприклад, ми вивчали ноти не »до-ре-мі», а «зо-ві-йо». І оці «зо-ві-йо» ще й показували руками. Кожна нота мала свою комбінацію рук, напруживши пам»ять, я ще зможу деякі згадати. Багато значення надавалось ритму, ми вистукували мелодії і писали їх ритмічний малюнок. Новаторська методика потребувала значних батьківських внесків, кожній дитині виготовили дошку з нотною лінійкою, на якій ми паличками викладали ритмічні малюнки, і купили музичний інструмент – сопілку , в ті часи вона коштували 8,50, в карбованцях, і цю немалу суму, мені, наприклад, дала бабуся. Краще б я ляльку купила!. Бо, на диво, як всякій творчій натурі нашому вчителю бракувало самоорганізації. Заповнивши по самі вінця кабінет музики сопілками, він забув про їх практичне використання. За два роки ми брали сопілку в руки – двічі? Тричі? В усякому разі, грати на ній я так і не навчилась, а коштовний інструмент двадцять років валявся в хаті (не викинеш,бо ж дороге), поки я її не подарувала племіннику.
Та повернемось до моєї школи. На уроках музики ми більше не вчили тексти дитячих пісень, місяцями ми співали один куплет однієї пісні: «ми корзиночки несем, дружно з піснею ідем, гей збирай урожай і на зиму запасай». Наспівавшись, вистукували ритм, викладали паличками на нотних дошках, і знову співали. Чомусь в російських текстах замість «йо» співали «о». Ви ж розумієте, як подобається дітям пісенька « маленькой олочке холодно зимо, из лесу олочку взяли ми домо». Моя мама досі впевнена, що я цю «олочку» або вигадала, або щось не так зрозуміла.
Одного уроку музики на тиждень вчителю-мучителю було мало. Заручившись підтримкою директора він ввів обов»язкові співанки щодня на другій великій перерві. Вся школа мала збиратись у актовій залі і співати-співати-співати… Старшокласники впевнено ігнорували нововведення, а малюки - малюки слухняно приходили на щоденні співи. Що ж тут поганого, - запитаєте ви ? Та нічого.
Просто наш вчитель-мучитель- новатор мав різкий характер, і любив говорити те, що думає. Не знаю, наскільки він різав «правду-матку» начальству, та перед учнями не соромився. Дітей, в яких не було слуху, він називав «свинями». В гарно обладнаному за кошти наших батьків кабінеті, на фоні напису «Мистецтво належить народу» він починав свою промову «А ті свині, які не мають слуху, нехай ….» Я не пам’ятаю, що «ті свині», до яких і я належала, мали робити. Слухати уважно, займатись додатково?. Я пам’ятаю тільки напруження , спітнілі долоні і бажання якомога швидше вийти з гарно обладнаного кабінету. І забути про «музику/співи» . До наступної середи.
Два роки я вивчала те «зо-ві-йо». Я була абсолютно впевнена у відсутності музичного слуху і страждала через це. Звичайно, робила вигляд, що мені байдуже. Що це не важливо.
Але насправді страждала.
Я вірила своєму вчителеві. Навіть коли ми переїхали в інше місто і я пішла до іншої школи. Без «зо-ві-йо», з милою вчителькою, яка вчила з нами дитячих пісень, награвала на баяні різні мелодії і пояснювала, що таке «марш», «вальс» і т.д.,словом, робила все, про що писала шкільна програма з музики. А поза програмою діти ходили вчитись грати на музичних інструментах. Моя подружка відвідувала приватні уроки,і вже вміла щось бренькати на «піаніні». Я теж мріяла навчитись грати, але…. В мене не було слуху. Мамина знайома, вчителька музики, пропонувала вчити мене грі на фортепіано, але я відмовилась, бо наперед знала, що не вийде. Вчитель-мучитель-новатор переконав мене.
- Олена Петрівна каже, що слух розвинеться, - переконувала мене мама. Та я боялась навіть пробувати, хоч тепер, напевне, навчилась би грати на будь-якому інструменті. Якби мала час і натхнення.
А в сьомому класі мене відібрали в шкільний хор. Це вже була третя школа, і шостий вчитель музики. Вчителі у школах змінювались часто.  Шостий вчитель дотримувався традиційних підходів, уважно переслухав весь клас і сказав мені приходити на хоровий гурток. Як я пережила ті прослуховування – не пам»ятаю, уроки музики залишились стресовими на все шкільне життя, але на хор я пішла. І що ж? Я одразу ж почала фальшивити. Поки вчитель виявив, хто це фальшивить, поки наново переслухав,… я готова була крізь землю провалитись.
- Ти ходи , але поки що не співай, слухай! – запропонував учитель. Майже як у «Повнолітніх дітях», але вдруге на заняття я не пішла. З новітньої методики «зо-ві-йо» я твердо засвоїла одне – в мене немає слуху. Парадокс, але ті всі вправи якраз були покликані в дітей слух розвивати.:)
З обома, такими значимими для мене вчителями музики я перетнулась в дорослому житті. Перший став відомим пропагандистом української мови і культури, створив ансамбль сопілкарів, і його хорові колективи славились на всю область і окраїни; я все поривалась сказати йому, що дітей не можна називати свинями, але була вже надто дорослою, щоб починати цю розмову. Випадково зустрівши другого я щиро зраділа, і хотіла б якось ще зустріти, аби подякувати. За те, що дав мені надію. Хоча співати я наважуюсь тільки в добре знайомій компанії.
А до чого я все це згадала?
Днями гойдала Мефодика і наспівувала то «гойда-гойда-гойдаша», то «крилатие качелі», а Ганнуська і каже:
- Як гарно у вас,тьотю, виходить!
Мама моя не втрималась і пояснила онучці:
- В тьоті немає ні слуху, ні голосу.
- А мене подобається, - каже Ганнуська.

То ж я розгойдую гойдалку, посміхаюсь Мефодику і переспівую все, що хочеться.
Я ж не в школі.
І моє співання подобається двом людям. Ви ж здогадалась, хто другий?

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 06:42 am
Powered by Dreamwidth Studios