rich_ka: (Default)
Нарешті-нарешті, я перейшла в четвертий клас і у нас, замість лобзиків і аплікацій ,почалось домоводство. Ми вчились готувати, шити, і ще щось. Традиційно, вчителі , а правильніше, вчительки з цього предмету змінювались з такою ж швидкістю як вчителі музики.
Спочатку нас вчила спокійна і врівноважена добродійка середнього віку, з нею ми робили бутерброди і освоювали швейну машинку. Тут на мене чекала несподівана перешкода,батьки, геть захоплені перспективами шити все самим, купили електричну машинку, до якої я довгі роки не наважувалась підступитись. А шкільні завдання мусила десь виконувати, бігала по сусідах і подружках. Словом, мала купу проблем.
Врівноважена добродійка провчила нас аж до викрійка хвартуха, а потім виявилось, що вона у мирному житті вчителька біології. Як тільки звільнилось біолого-ботанічне місце, ми залишились без вчительки. І це було не в останнє.
Наступну кандидатку я пам»ятаю погано. Хіба що, оглянувши мій хвартух, розміром як для ляльки, пошитий з сірого льону , з фіолетовою аплікацією, з сплетеними косичкою зав»язками з фіолетового муліне в тон, вона з гумором відмітила:
- Твій хвартух можна дивитись тільки з лицьової сторони !
Чиста правда, як творча людина я знехтувала такими умовностями, як обробка країв і акуратність швів. І на вчительку не образилась, бо на правду не ображаються.:)

У 5-ому класі ми отримали справжнє диво. Тим самим вітром, мабуть, що привів у школу дивакуватого вчителя музики, принесло і нову вчительку домоводства. Чому я думаю про той самий вітер? Вона була російськомовна, а школа – українська, але в ті часи на такі «дрібниці» не зважали. Відрізнялась вона від решти вчителів нашої школи чимось невловимим, якоюсь розкутістю у поведінці, і позитивним мислення. Диво-вчителька провела кілька радикальних реформ. По-перше, вона придумала не просто готувати страви на уроці, а запрошувати інших вчителів, кого знаходила в учительській, на дегустацію. По-друге, у повній відповідності до шкільної програми, вона провела уроки ознайомлення з електричними приладами. В мирному житті вона була фізичкою і дякуючи тим урокам я й досі вмію полагодити вилку і розетку, якщо треба. А по-третє, вона навчила нас колекціонувати листівки. Звичайні поштові листівки, до свят і просто гарненькі. У неї була хвора мама, прикута до ліжка, і листівки вона колекціонувала для мами. Мама любила їх розглядати. Диво-вчителька привчила не просто милуватись листівкою, а ще звертати увагу на рік випуску і навіть на прізвище художника. Я довго потім пам»ятала радянських авторів листівкових малюнків, а стоси поштових листівок, переважно вживаних, зараз використовує Ганнуська для рольових ігор з ляльками і подружками.
Ми щиро любили нашу диво-вчительку, але несподівано вона теж зникла. Мабуть, мама захворіла, і на заміну з»явилась нова особа, ім»я якої я пам»ятаю, але називати не хочу, найменую її просто – Мегера Петрівна. Це був справжній дідько у спідниці. Чи то у неї клімакс почався, чи щитовидна розбалансувалась, чи що в житті не склалось – не знаю точно. Володіла вона неперевершеним вмінням – перетворити звичайний урок домоводства на пекло. Верещала, рвала наші невмілі вироби, муштрувала, вимагаючи напам»ять назвати основні деталі швейної машинки , влаштовувала допити і розслідування – словом, тих уроків крою і шиття мені вистачило надовго. Прийшла вона якраз посередині теми про пошиття «нічної сорочки». Ми вже викроїли з нашою любою вчителькою сорочки, змітали їх, і мали зістрочувати, і обробити рукави і горловини.
Моя сорочка, в половину розміру, була тільки змітана, за що намітку мені порвали, а от подружці пощастило – вона свою вже прострочила, і Мегера Петрівна саме на її сорочці показала, як треба обробити горловину. Для цього мали ми викроїти спеціальну деталь, пристрочити її, а потім відпрасувати , словом, зробити те, що у бурді називають – «чисто витачать». Після вереску, розірваних виробів і завчання деталей швейної машинки, я ні на що не була здатна. Не наважувалась навіть попросити батьків чи бабусю про допомогу.
Натомість побігла до своєї подружки, тієї самої, що на її сорочці робили показову обшивку і вблагала Олю прострочити мою. А що вона не вміла викроїти ту деталь для обробки горловини правильно, то взяла і вирізала щось на око, приблизно. Деталь лежала криво і косо, але в Мегери Петрівни у той день був гарний настрій.
- Что ж ти дєвочка, мисік на бок прішила, - майже лагідно докоряла вона мені. Злощасний «мисік» став для мене страшним сном, Оля не вміла його викроїти, а час здачі готового виробу невблаганно наближався. І я наважилась. Взяла лінійку, шпильки, і – викроїла ненависну детальку. Відпорола Олін шедевр, і пришила свій «мисік» правильно . Тобто примітала, бо пристрочувала все знову ж таки добра Оля. На моє щастя, в день остаточної здачі «мисіків» прийшла наша люба вчителька і поставила мені за наше спільне з Олею творіння п»ятірку.
Та свинській Мегері Петрівні таки вдалося мене допекти. Вона стала моєю персональною кармою . І де ж? В шкільному городі. Наша школа, хоч і була міською, мала свій чималенький садок і поділений на ділянки город. На ньому кожної весни щось садили і сіяла, а що виростало – залишалось таємнице. За два роки мого навчання я жодного разу не бачила, щоб збирали врожай, городні роботи розпочинались навесні і закінчувались під час літньої практики. Підозрюю, що з таким доглядом, до осені мало що доживало.
Так от, обов»язковим компонентом уроків домоводства, на думку Мегери Петрівни, мали стати городні роботи. І прийшовши черговий раз на заміну, вона повела нас у город.
- Ось тут копайте! – наказала вчителька, показавши чималеньку ділянку.
Ми слухняно взялись за лопати, а Мегера Петрівна що робила? Спостерігала, хто як копає. Під її пильним оком ми старались зі всіх сил, і виявилось – не просто так. Двох кращих копачок вона відібрала для більш професійної праці – сіянки буряків. Я мала нещастя потрапити їй на очі .
Мегера відвела нас на скопану територію і взялась показувати як треба робити рівчачок для буряків. Взагалі – нічого складного, береш сапку і проводиш борозенку в землі. Але тільки-но я взялась за сапку, як Мегера заверещала, без перебільшення, диким голосом. Не вгодила. Занадто глибоко. Перелякана, я віддала сапку Наташі, другій кандидатці на рівчачкороблення. Знову вереск. Врешті-решт сердита Мегера Петрівна взялась власноруч робити рівчачки і сіяти буряки. Покрутившись біля неї, Наташа прилаштувалась загортати посіяне, а я, залишившись зовсім без роботи, почала збирати брили з бур»янами і зносити їх на купу. Так тривало до кінця уроку. За кілька хвилин до дзвінка, організована Мегера вирішила поставити дівчатам оцінки за роботу. Всі отримали п»ятірки. Крім мене. Мегера оглянула мене з ніг до голови, витримала паузу і оголосила:
- А ти – нічого то ти у меня нє дєлаєш. Ставлю тєбє четирє.
В цій ситуація четвірка була все одно, що двійка. Всі отримали п»ять, а я виявилась найлінивішою. Я була приголомшена результатами уроку. Довго не могла заспокоїтись, все обмірковувала, в чому ж моя провина? Я ретельно копала, аж поки мене не покликала вчителька. Вона не дала мені ніякої роботи після фіаско з рівчачком,і я взялась роботи те, що вважала за потрібне. Вчителька бачила чим я займаюсь, і не давала мені інших доручень. Чому ж в кінці кінців виявилось, що я нічого не роблю? І єдина зі всіх дівчаток у класі маю нижчу оцінку ?
Тоді я змовчала. Наступний навчальний рік я зустрічала в іншій школі, батьки отримали квартиру, та перспектива більше ніколи не здибатись з Мегерою Петрівною була серйозним додатковим аргументом до зміни школи.
rich_ka: (Default)
Слово «шаблон» я вперше почула від тата. Якраз перед новорічними святами він залучив мене до виготовлення ялинкової гірлянди. Звичайно, не для нашої хатньої ялинки, а для чергового відкритого уроку. Ми зібрали усі наявні в хаті записи кольорового паперу і взялись до роботи. Гірлянда мала складатись з окремих деталей: щось схоже на обламаний золотий ключик. Спочатку треба було особливим чином скласти папір, потім прикласти шматочок картону з написом «шаблон», обвести і вирізати . Далі папір розкладали, виходила смужка з двома круглими дірками, її складали вдвічі , у отвір просували наступний «ключик», і так до плюс безмежності. Я старанно монтувала гірлянду, чергуючи жовті і червоні «ключики», на диво, вона залишилась в нашому домі і кілька років підряд навіть прикрашала ялинку.
Гірляндна інтрига була в іншому: по-перше, мій шедевр так і не потрапив на відкритий урок, натренувавшись,тато зробив ідеальніший варіант, бо у моєї гірлянди не дуже співпадали краї деталей. А по-друге, цей відкритий урок проводився в нашому класі, але не татом, а нашою вчителькою. Як гордо я натякала однокласникам, що насправді «оце» зробив мій тато!
Зараз мені здається, що все наше трудове навчання зводилось до виготовлення чогось по «шаблонам». Іноді нам дозволялось зробити сам шаблон. От в програмі було заплановано зробити ілюстрацію до казки народної,щось на зразок театрально декорації на білому фоні, в спеціально склеєній коробці, майже як на театральній сцені. Добрі вчительки підготували дітям вирізані з чорного паперу дерева. Вважалось, що діти самостійно такого не зроблять. Або вчительці хотілось трішки погратись у театр, і вона прикривалась турботою про дітей.:)Мабуть, на тому уроці мене прорвало, бо я взяла і самостійно вирізала те злощасне дерево, і навіть не одне. Перший варіант дерева був отим самим шаблоном. Мені і на думку не спало, що дерева можуть бути різними, вчителька ж нарізала однакових. Чи може я забагато хочу від маленької себе?
Мені неодмінно хотілось навчитись робити викрійки одягу. Це був той шаблон, який я хотіла зробити. На той час я легко шила сукні для ляльок, і виробила власний , трішки недбалий,стиль. Але це здавалось мені не зовсім правильним, я ж шила без викрійки! А поруч батьки активно захоплювались кравецтвом, шили мамі неймовірну сукню з купонного крепдешину, по хаті валялись клаптики тканини та паперові викрійки. Не довго думаючи, я взяла одну з численних книг під умовною назвою»Шиємо самі», а їх у хаті було»велікоє множество», і взялась робити викрійку сарафану для моєї ляльки.
Чудесне заняття для третьокласниці! Я виміряла ляльку сантиметром, ділила , множила і додавала , все «як книжка пише», а коли викрійка була вже майже готова, поскаржилась бабусі ,що «ніяк не виходить». Звичайно, мені хотілось, щоб бабуся мене похвалила! Та вона не зрозуміла, і взялась допомагати, перевіряти і приміряти. Пам»ятаю, бабуся дуже здивувалась, чому я обрала для викрійки сарафан у стилі»двадцятих », вона обрала б більш жіночний, приталений, з виточками. Я ж думала, що мій варіант буде легше шити, бо менше виточок. Та виготовлення шаблону на цей раз так втомило, що сил на пошиття сарафану не залишилось. Я викроїла його з тканини, змітала – і благополучно забула про його існування. Подібні речі в нашому домі називались «покидьків брат». З»ясувалось, що шаблони зовсім не полегшують життя.
Бо так воно і є, в житті або робиш щось по шаблону, або сама придумуєш шаблони. Третій варіант – мало ймовірний, навіть якщо людина вигадає щось нешаблонне, воно має всі шанси у майбутньому стати шаблоном.

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 12:53 pm
Powered by Dreamwidth Studios