rich_ka: (Default)
Майже всі, від кого я чула цю історію,  вже вмерли.

Вмер дід Михтод,  а ми все збирались поїхати  на станцію Березино, подивитись, де вони тоді жили. Звідти його взяли в армію, в перші дні війни. Потім був полон, втеча, і – дорога додому, в рідну Лисогірку.
Вмерла баба Тетяна,  розповідала, що хати там були великі, гарні, «такі, як наша тепер», і все в тих хатах було, а як повертались назад, то багато людей вздовж дороги лежало. Я, дитина, слухала , і малювала в уяві літній сонячний день, дорогу серед полів, цикорій і кровавник на узбіччях, і людей, які чомусь лежать у травах.
-         А чому вони там лежали, відпочивали? – запитувала, бо дійсно не розуміла.
-         Мертві були. Вбиті, - відказувала баба.
Вмерла баба Надя, скільки  я від неї наслухалась, заплітаючи цибулю у вінки, як «їхали туди одна сім»я на шести возах, а назад – шестеро сімей на одному возі», як , добираючись додому, перейшли вони лінію фронту і  зустріли німців, німецькі солдати щось « гелготіли по своєму» до  молодих українок і пригощали «чоколядою».
Read more... )
rich_ka: (Default)
- Як я була вожатою в Кулибабинцях, - згадує сьогодні зранку моя мама,-  а це було в 1961-1962, і я  йшла голосувати. Це було 27 березня. Йшла у валянках з галошами і загубила галошу, а снігу було стільки, що ставила патика на місці, де загубила, щоб потім знайти.

Йшла вона рано-вранці, щоб проголосувати першою. Це такий популярний радянський флеш-моб, першими прийти на виборчу дільницю. А голосування починалось о 6 ранку, і, зазвичай, до обіду  всі вже виконували свій громадянський обов"язок.
Я пам"ятаю , як читала в дитинстві "Золоту медаль" , опис першого голосування дівчинки-десятикласниці, і ніяк не могла зрозуміти, в чому суть цього дійства. Дівчинка прийшла першою, ще була якась бабуся, але бабуся її пропустила, і от дівчинка взяла бюлетень і довго думала, щоб там написати.Ага, вона хотіла щось написати, тобто по нашому, зіпсувати бюлетень, але в СРСР це дозволялось. Писати дозволялось, не псувати. От дівчинка бере олівець, який лежав в кабінці (там олівці лежали, ага!), і пише на бюлетені :"за щастя народу". І здивувалась вона, що всі почуття, які її переповнювали, вмістились в цих трьох словах. А от чи дівчинка цікавилась, за кого вона голосує - не пам"ятаю.
rich_ka: (Default)
Одна моя студентська подруга любила мене питати час від часу:" Про що ти зараз думаєш?" Ми тоді були в традиційному колгоспі замість першого осіннього місяця навчання, рвали сливки і яблука, я набрала купу книжок і журналів, вечорами сиділа і читала, а навколо мене крутили романи, розбивали і склеювали серця, вдосконалювали мистецтво флірту, Любця ходила сільськими стежками  в короткій спідниці і туфлях на каблуках, це ввечері, а зранку ми в старих штанях і теплих куртках йшли в садок, і тут Любця мене ловила:" А про що ти зараз думаєш?"."Про Ардова і червоних професорів", - машинально відповідала я, і Любця страшенно тішилась,  навколо сливки з яблуками, охорона з вівчаркою, студентки третього курсу істфаку,  в зашмондяних штанях і старих куртках, а   я кручу в голові про інститут червоної професури в книжці Ардова.
Це я до того, що сьогоднішня тема про Жигуліна насправді мала стосуватись випадку з  життя Анни Бухаріної, який я згадала, поки читала Мефоді книжку про автомобілі. Але щоб почати писати про Анну    для вступу я почала з Жигуліна, ну а толком дописати  не змогла ні про неї, ні про нього.
Любця, до речі, загинула в автомобільній катастрофі ще у 2005.
rich_ka: (Default)
Нарешті-нарешті, я перейшла в четвертий клас і у нас, замість лобзиків і аплікацій ,почалось домоводство. Ми вчились готувати, шити, і ще щось. Традиційно, вчителі , а правильніше, вчительки з цього предмету змінювались з такою ж швидкістю як вчителі музики.
Спочатку нас вчила спокійна і врівноважена добродійка середнього віку, з нею ми робили бутерброди і освоювали швейну машинку. Тут на мене чекала несподівана перешкода,батьки, геть захоплені перспективами шити все самим, купили електричну машинку, до якої я довгі роки не наважувалась підступитись. А шкільні завдання мусила десь виконувати, бігала по сусідах і подружках. Словом, мала купу проблем.
Врівноважена добродійка провчила нас аж до викрійка хвартуха, а потім виявилось, що вона у мирному житті вчителька біології. Як тільки звільнилось біолого-ботанічне місце, ми залишились без вчительки. І це було не в останнє.
Наступну кандидатку я пам»ятаю погано. Хіба що, оглянувши мій хвартух, розміром як для ляльки, пошитий з сірого льону , з фіолетовою аплікацією, з сплетеними косичкою зав»язками з фіолетового муліне в тон, вона з гумором відмітила:
- Твій хвартух можна дивитись тільки з лицьової сторони !
Чиста правда, як творча людина я знехтувала такими умовностями, як обробка країв і акуратність швів. І на вчительку не образилась, бо на правду не ображаються.:)

У 5-ому класі ми отримали справжнє диво. Тим самим вітром, мабуть, що привів у школу дивакуватого вчителя музики, принесло і нову вчительку домоводства. Чому я думаю про той самий вітер? Вона була російськомовна, а школа – українська, але в ті часи на такі «дрібниці» не зважали. Відрізнялась вона від решти вчителів нашої школи чимось невловимим, якоюсь розкутістю у поведінці, і позитивним мислення. Диво-вчителька провела кілька радикальних реформ. По-перше, вона придумала не просто готувати страви на уроці, а запрошувати інших вчителів, кого знаходила в учительській, на дегустацію. По-друге, у повній відповідності до шкільної програми, вона провела уроки ознайомлення з електричними приладами. В мирному житті вона була фізичкою і дякуючи тим урокам я й досі вмію полагодити вилку і розетку, якщо треба. А по-третє, вона навчила нас колекціонувати листівки. Звичайні поштові листівки, до свят і просто гарненькі. У неї була хвора мама, прикута до ліжка, і листівки вона колекціонувала для мами. Мама любила їх розглядати. Диво-вчителька привчила не просто милуватись листівкою, а ще звертати увагу на рік випуску і навіть на прізвище художника. Я довго потім пам»ятала радянських авторів листівкових малюнків, а стоси поштових листівок, переважно вживаних, зараз використовує Ганнуська для рольових ігор з ляльками і подружками.
Ми щиро любили нашу диво-вчительку, але несподівано вона теж зникла. Мабуть, мама захворіла, і на заміну з»явилась нова особа, ім»я якої я пам»ятаю, але називати не хочу, найменую її просто – Мегера Петрівна. Це був справжній дідько у спідниці. Чи то у неї клімакс почався, чи щитовидна розбалансувалась, чи що в житті не склалось – не знаю точно. Володіла вона неперевершеним вмінням – перетворити звичайний урок домоводства на пекло. Верещала, рвала наші невмілі вироби, муштрувала, вимагаючи напам»ять назвати основні деталі швейної машинки , влаштовувала допити і розслідування – словом, тих уроків крою і шиття мені вистачило надовго. Прийшла вона якраз посередині теми про пошиття «нічної сорочки». Ми вже викроїли з нашою любою вчителькою сорочки, змітали їх, і мали зістрочувати, і обробити рукави і горловини.
Моя сорочка, в половину розміру, була тільки змітана, за що намітку мені порвали, а от подружці пощастило – вона свою вже прострочила, і Мегера Петрівна саме на її сорочці показала, як треба обробити горловину. Для цього мали ми викроїти спеціальну деталь, пристрочити її, а потім відпрасувати , словом, зробити те, що у бурді називають – «чисто витачать». Після вереску, розірваних виробів і завчання деталей швейної машинки, я ні на що не була здатна. Не наважувалась навіть попросити батьків чи бабусю про допомогу.
Натомість побігла до своєї подружки, тієї самої, що на її сорочці робили показову обшивку і вблагала Олю прострочити мою. А що вона не вміла викроїти ту деталь для обробки горловини правильно, то взяла і вирізала щось на око, приблизно. Деталь лежала криво і косо, але в Мегери Петрівни у той день був гарний настрій.
- Что ж ти дєвочка, мисік на бок прішила, - майже лагідно докоряла вона мені. Злощасний «мисік» став для мене страшним сном, Оля не вміла його викроїти, а час здачі готового виробу невблаганно наближався. І я наважилась. Взяла лінійку, шпильки, і – викроїла ненависну детальку. Відпорола Олін шедевр, і пришила свій «мисік» правильно . Тобто примітала, бо пристрочувала все знову ж таки добра Оля. На моє щастя, в день остаточної здачі «мисіків» прийшла наша люба вчителька і поставила мені за наше спільне з Олею творіння п»ятірку.
Та свинській Мегері Петрівні таки вдалося мене допекти. Вона стала моєю персональною кармою . І де ж? В шкільному городі. Наша школа, хоч і була міською, мала свій чималенький садок і поділений на ділянки город. На ньому кожної весни щось садили і сіяла, а що виростало – залишалось таємнице. За два роки мого навчання я жодного разу не бачила, щоб збирали врожай, городні роботи розпочинались навесні і закінчувались під час літньої практики. Підозрюю, що з таким доглядом, до осені мало що доживало.
Так от, обов»язковим компонентом уроків домоводства, на думку Мегери Петрівни, мали стати городні роботи. І прийшовши черговий раз на заміну, вона повела нас у город.
- Ось тут копайте! – наказала вчителька, показавши чималеньку ділянку.
Ми слухняно взялись за лопати, а Мегера Петрівна що робила? Спостерігала, хто як копає. Під її пильним оком ми старались зі всіх сил, і виявилось – не просто так. Двох кращих копачок вона відібрала для більш професійної праці – сіянки буряків. Я мала нещастя потрапити їй на очі .
Мегера відвела нас на скопану територію і взялась показувати як треба робити рівчачок для буряків. Взагалі – нічого складного, береш сапку і проводиш борозенку в землі. Але тільки-но я взялась за сапку, як Мегера заверещала, без перебільшення, диким голосом. Не вгодила. Занадто глибоко. Перелякана, я віддала сапку Наташі, другій кандидатці на рівчачкороблення. Знову вереск. Врешті-решт сердита Мегера Петрівна взялась власноруч робити рівчачки і сіяти буряки. Покрутившись біля неї, Наташа прилаштувалась загортати посіяне, а я, залишившись зовсім без роботи, почала збирати брили з бур»янами і зносити їх на купу. Так тривало до кінця уроку. За кілька хвилин до дзвінка, організована Мегера вирішила поставити дівчатам оцінки за роботу. Всі отримали п»ятірки. Крім мене. Мегера оглянула мене з ніг до голови, витримала паузу і оголосила:
- А ти – нічого то ти у меня нє дєлаєш. Ставлю тєбє четирє.
В цій ситуація четвірка була все одно, що двійка. Всі отримали п»ять, а я виявилась найлінивішою. Я була приголомшена результатами уроку. Довго не могла заспокоїтись, все обмірковувала, в чому ж моя провина? Я ретельно копала, аж поки мене не покликала вчителька. Вона не дала мені ніякої роботи після фіаско з рівчачком,і я взялась роботи те, що вважала за потрібне. Вчителька бачила чим я займаюсь, і не давала мені інших доручень. Чому ж в кінці кінців виявилось, що я нічого не роблю? І єдина зі всіх дівчаток у класі маю нижчу оцінку ?
Тоді я змовчала. Наступний навчальний рік я зустрічала в іншій школі, батьки отримали квартиру, та перспектива більше ніколи не здибатись з Мегерою Петрівною була серйозним додатковим аргументом до зміни школи.
rich_ka: (Default)
Слово «шаблон» я вперше почула від тата. Якраз перед новорічними святами він залучив мене до виготовлення ялинкової гірлянди. Звичайно, не для нашої хатньої ялинки, а для чергового відкритого уроку. Ми зібрали усі наявні в хаті записи кольорового паперу і взялись до роботи. Гірлянда мала складатись з окремих деталей: щось схоже на обламаний золотий ключик. Спочатку треба було особливим чином скласти папір, потім прикласти шматочок картону з написом «шаблон», обвести і вирізати . Далі папір розкладали, виходила смужка з двома круглими дірками, її складали вдвічі , у отвір просували наступний «ключик», і так до плюс безмежності. Я старанно монтувала гірлянду, чергуючи жовті і червоні «ключики», на диво, вона залишилась в нашому домі і кілька років підряд навіть прикрашала ялинку.
Гірляндна інтрига була в іншому: по-перше, мій шедевр так і не потрапив на відкритий урок, натренувавшись,тато зробив ідеальніший варіант, бо у моєї гірлянди не дуже співпадали краї деталей. А по-друге, цей відкритий урок проводився в нашому класі, але не татом, а нашою вчителькою. Як гордо я натякала однокласникам, що насправді «оце» зробив мій тато!
Зараз мені здається, що все наше трудове навчання зводилось до виготовлення чогось по «шаблонам». Іноді нам дозволялось зробити сам шаблон. От в програмі було заплановано зробити ілюстрацію до казки народної,щось на зразок театрально декорації на білому фоні, в спеціально склеєній коробці, майже як на театральній сцені. Добрі вчительки підготували дітям вирізані з чорного паперу дерева. Вважалось, що діти самостійно такого не зроблять. Або вчительці хотілось трішки погратись у театр, і вона прикривалась турботою про дітей.:)Мабуть, на тому уроці мене прорвало, бо я взяла і самостійно вирізала те злощасне дерево, і навіть не одне. Перший варіант дерева був отим самим шаблоном. Мені і на думку не спало, що дерева можуть бути різними, вчителька ж нарізала однакових. Чи може я забагато хочу від маленької себе?
Мені неодмінно хотілось навчитись робити викрійки одягу. Це був той шаблон, який я хотіла зробити. На той час я легко шила сукні для ляльок, і виробила власний , трішки недбалий,стиль. Але це здавалось мені не зовсім правильним, я ж шила без викрійки! А поруч батьки активно захоплювались кравецтвом, шили мамі неймовірну сукню з купонного крепдешину, по хаті валялись клаптики тканини та паперові викрійки. Не довго думаючи, я взяла одну з численних книг під умовною назвою»Шиємо самі», а їх у хаті було»велікоє множество», і взялась робити викрійку сарафану для моєї ляльки.
Чудесне заняття для третьокласниці! Я виміряла ляльку сантиметром, ділила , множила і додавала , все «як книжка пише», а коли викрійка була вже майже готова, поскаржилась бабусі ,що «ніяк не виходить». Звичайно, мені хотілось, щоб бабуся мене похвалила! Та вона не зрозуміла, і взялась допомагати, перевіряти і приміряти. Пам»ятаю, бабуся дуже здивувалась, чому я обрала для викрійки сарафан у стилі»двадцятих », вона обрала б більш жіночний, приталений, з виточками. Я ж думала, що мій варіант буде легше шити, бо менше виточок. Та виготовлення шаблону на цей раз так втомило, що сил на пошиття сарафану не залишилось. Я викроїла його з тканини, змітала – і благополучно забула про його існування. Подібні речі в нашому домі називались «покидьків брат». З»ясувалось, що шаблони зовсім не полегшують життя.
Бо так воно і є, в житті або робиш щось по шаблону, або сама придумуєш шаблони. Третій варіант – мало ймовірний, навіть якщо людина вигадає щось нешаблонне, воно має всі шанси у майбутньому стати шаблоном.
rich_ka: (Default)
В продовження шкільної теми, на пропозицію Tin_tina, згадую уроки праці. Це ду-у-у-же цікава тема, хоча б тому, що я росла в сім’ї вчителя праці , в невеликому містечку Н. на Вінниччині, в ті часи воно славилось своїм парком і палацом, а тепер – горілчаним заводиком, тим, що «во всем мире». В тому маленькому містечку була всього одна школа, і одне педучилище, в якому працювали мої батьки.
І я, маючи десь 4 роки, вже знала, що у тата на роботі студенти і студентки роблять гарні іграшки. Граючись з іншими дітьми на задньому дворі педучилища ( перший рік в містечку Н. ми мешкали просто через дорогу, в будинку Марка Вовчка і часто грались біля навчального корпусу), ми знайшли на смітнику ракету з кольорового паперу. Її викинув хтось зі студентів. Відтоді в мене з’явилась думка, що колись з татової майстерні будуть викидати вироби студентів.Тато підтвердив, що так, колись, можливо, вже в понеділок, це і станеться, і тоді він мені принесе гарні іграшки. Час від часу я нагадувала татові про ті іграшки, але щоразу з’ясовувалось, що нічого не викидали. Щоб якось мене розважити, тато доручив мені вирізати якійсь потрібні йому деталі для занять, з спеціальних навчальних таблиць. Сімейна легенда свідчить ( я того не пам’ятаю), що я успішно виконала і перевиконала татове завдання:перерізала всі таблиці вщент. Не дивно, адже мені було всього чотири роки.:)
Ви, мабуть, думаєте, що на цьому моя допомога татовій кар’єрі закінчилась ? Аж ніяк. Десь через рік тато мав давати дуже важливий показовий урок в школі. Він викладав методику трудового навчання, і мав наочно продемонструвати як саме треба вчити дітей. Тато дуже серйозно поставився до цього завдання, а що це був його перший показовий урок, то він вирішив потренуватись. Звичайно, на своїх домочадцях. Ми з братом, і ще троє наших друзів, зібрались якось зимовим вечором в нас на квартирі зі всіх сил вдавали з себе татових учнів. Темою уроку тато вибрав аплікацію про зиму. Треба було на листочку наклеїти сніговичка, сонечко, і ялинку. Тато себе поводив як на справжньому уроці, проговорював все, щоб нічого не забути, і про техніку безпеки, і про «економне використання паперу». Він наголосив, що фон аплікації має бути синім або чорним, ну, ніби зимова ніч. Але в мене ні синього, ні чорного паперу не було, і я все ліпила на жовтому фоні. І що ? В кінці уроки мою роботу ще й покритикували за це.:)
Наступний відкритий урок був про плетіння закладки з кольорових ниток для книжок. Тоді була така манія, що підручники обов’язково мають бути з закладками. Чомусь сусідських дітей на урок вже не залучали, обійшлись домашніми, змусивши навіть нашу бабусю плести закладку.
От в такій ситуація я пішла в перший клас. Два тижні мого першого місяця навчання тато керував у нашому класі практикою «перші дні дитини в школі», тобто сидів на всіх уроках зі студентами. Надалі ж, враховуючи мого тата – методиста з трудового навчання і маму Свєтика, працівницю друкарні, всі уроки праці в нашому класі відбувались в точній відповідності до шкільної програми. Якщо в програмі було записано : клеїти катамаран – ми його клеїли, парашут – робили парашут, папку для зошитів – от вам і папка для зошитів, дарма, що розміри папки були такі, що жоден зошит в неї не влазив, і нікому вона була не потрібна, зате мама Свєтика приносила нам гори дармового картону, і ми могли клепати з нього все, що понавигадували укладачі шкільної програми.
З тією працею я мала постійні проблеми. Якось нам загадали принести на урок куряче яйце. Пусте, звичайно. Тато допоміг мені те яйце звільнити від «начинки», а далі – як його нести? От як донести до школи яйце, щоб воно вціліло? Я вирішила в портфель не класти, поклала в кишеню пальта, і, звичайно, роздушила, навіть не дійшовши до школи. Як на зло, урок вела студентка. Пояснивши нам, що треба робити з тим яйцем, вона побачила «ліс рук». Пів класу спішило повідомити юну вчительку, що яєць у них немає. Після уроку був страшенний скандал, нам у щоденники позаписували «не працювали», це і не двійка, але і не подяка. Я довго боялась той щоденник показати батькам, здається, навіть вирвала листочок.
Якось не могла я вгодити вчительці своїми виробами. Пап’є-маше, ото була морока. Де ж ви бачили дітей, які обклеять пластилінового кавунчика 8-9 шарами газетного паперу? Потім треба було це все розрізати, витягнути пластилін, знову обклеїти кількома шарами, розфарбувати і принести на урок. 90% дітей не витягали пластилін, боялись, що кавунчик не втримається без нього. Я теж , тільки надшкребла трохи того пластиліну, а далі заклеїла, розмалювала і принесла в школу. Досі пам’ятаю, як вчителька ходила між партами, брала в руки кожного кавунчика і зважувала, є там пластилін чи нема. Як взяла мого, і потримавши трохи, зневажливо кинула на парту. А я ж вважалась старанною ученицею!
Одного разу мене навіть послали на якійсь змагання з трудового навчання . Мав іти інший учень, хлопчик (мабуть тому, що складати з конструктора і пиляти лобзиком не дівчача справа), але він захворів і вчителька сказала йти мені. На тому змаганні треба було скласти табуретку з деталей дитячого конструктора, і не просто так, а на час, хто швидше. Ми з татом цілий вечір тренувались у складанні, тато навчив мене деяким хитрощам, наприклад, не закручувати надто туго бічні деталі, бо вони не мають значення, а зосередитись на формування табуретки в цілому. Та коли я прийшла в районний будинок піонерів на змагання, виявилось , що мій однокласник Саша вже видужав і теж прийшов змагатись Він був у списках, а мене відправили додому. Так я втратила шанс прославитись як найпрацьовитіша дівчинка району.:)
Чого я досі не розумію – навіщо нам були ті табуретки-кавунчики-катамаранчики? Не було від них ніякої практичної користі. От в дитячому садочку ми вишивали серветку мамі на 8 Березня. Я на все життя навчилась вишивати стебловим швом, і мамі подарунок зробила. Я розуміла, навіщо ми це робимо…А кавунчик чи папка для зошитів? Тобто, папка для зошитів, в яку зошити не влазять. З білого картону. Навіщо? Пам»ятаю, як прикрасила ту папку аплікацією : квіточки з листочками. Дуже тим тішилась, бо сама придумала, вирізала і акуратно наклеїла. Але на вчительку моя папка враження не справила, натомість вона похвалила роботу моєї сусідки, яка обклеїла свою папку вирізаними з поштових листівок квітами.
Врешті-решт, уроки праці були відповіддю на соціальне замовлення від суспільства – виховати слухняних громадян, які вміють вирізати по шаблону і робити все, що їм накажуть. А якщо дозволити дітям творити, то навряд чи результати їх творчості переможуть на обласній виставці.:)
В старших класах я купила для тата книжку «Творчість у дошкільних закладах СРСР і Югославії». І от там на фото були показані роботи дітей. Я була вражена. Одразу ж скажу, югославські виховательки зовсім не заморочувались шаблонами. Діти творили різне з підручних матеріалів, фігури з газет, целофану, все це було смішне і недоладне, вирізане без всяких шаблонів, воно навряд чи було комусь потрібне, зате підходило під поняття «творчість». Однак в СРСР нічого з цих робіт ніколи не показала б на жодній виставці.
Але про виставки – далі.
rich_ka: (Default)

А тепер уявімо ідеальну ситуацію, є будь-які можливості і ресурси. Як  мали б виглядати шкільні уроки музики?

А втім, нащо нам та школа… Це у мене громадська активність спрацьовує, просто в генах закладена. Я перевиховую себе, перевиховую, і все одно – «мислю глобально». J Краще подумати над тим, які знання і навички музичні мала б отримати конкретна дитина в дитячі роки, аби потім не почуватись телепнем у опері, як її мама, яка  ходила-ходила на оперні вистави, а зрозуміла оперу як жанр і отримала насолоду десь за двадцятим разом.

Бо, власне, моя музична освіта, як порятунок потопаючих – справа тільки моїх рук, ніг і натхнення. Чомусь в моїй голові з дитинства оселилась теза, що класична музика – це гарно, і я зі всіх сил прагнула це «гарно» відчути і пережити. Світ я пізнавала через книжки, і в моєму дитинстві була чудова книжка Галини Левашової «Поговоримо про музику» (не впевнена щодо автораJ, а дядько Гугл,традиційно, на горбкуJ. Начитавшись тієї книжки я  і прийшла до вище написаного висновку про класичну музику. Правда, в СРСР був, до певної міри, культ класики. Її не слухали, але активно пропагували в якості альтернативи рок-музиці та іншим капіталістичним диверсіям. Максимум радянської дитини – полонез Огінського. Моя мама додала ще і «Мелодію» Дворжака, а я, вже самостійно, відшукала «Мелодію» Глюка (страшенний депресняк, але мені тоді подобалось).  Виходило, що наче мене має хтось підняти уночі і суворим голосом запитати: «Які твори з музичної класики ти знаєш?». Я тренувалась відповісти і  старанно поповнювала список «мелодій». Щоб не осоромитись перед тим «хтосем».

На щастя, в СРСР існувало ще і радіо, і якось, «Маяк» чи «Промінь» передавали «Лебедине озеро». Чомусь мій брат записав це на магнітофон, захотілось йому трішки класики. Відтоді я полюбила балет. Джерелом інформації, окрім магнітофонного запису, була книжечка з лібретто , привезена мамою з відрядження. Я вичитувала тексти балетів ( чи були ще в світі люди,які полюбили балет , начитавшись лібрето?), і мріяла подивитись «Жізель», «Сплячу красуню» і «Ромео і Джульєтту» (про цей балет ще й писала Галина Левашова.)  Як була в шостому класі, в місто приїхав якийсь оперний з гастролями і я побачила «Лебедине озеро» наживо. Не скажу, щоб мене аж дуже вразило видовище. Я зрозуміла балет набагато пізніше, в середині дев»яностих, в Києві, те саме «Лебедине озеро», а солісткою була , здається, японка. І ось вона вийшла, повела рукою, випросталась - і я зрозуміла, що таке балет. Вона тілом передавала почуття. Це було дійсно дивовижно! Хоч я вже не раз дивилась балетні вистави, але вперше побачила, як  воно має бути насправді, ця дівчина могла танцювати і без музики, і без костюму, настільки органічною  вона була на сцені.

Вважаю, що мені пощастило, бо в 2007 я пережила подібний досвід в Харківському оперному, слухала «Сільську честь», а програмки у нас не було, і змісту опери ми не знали, а співали італійською. Зрозуміли, звичайно,  суть :«она любит Пашу, а он любит Машу», та це був той випадок, коли зміст не грає ролі. Як вільно звучали голоси артистів!

 

Так от, я ж хотіла написати про музичне виховання! А натомість  поринула в спогади.

Сподіваюсь, коли Мефодик трішки підросте, у Вінниці поставлять,бодай, «Козу-дерезу».:), а у філармонії введуть дитячий абонемент. То й будемо ходити на концерти.:)

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 10:46 am
Powered by Dreamwidth Studios