rich_ka: (Default)
В хаті діда Михаля тепер нові люди живуть, сім"я з трьома дітьми. Такі зміни в нашому яру.
Сусід допомагає розрівнювати кротовини на траві, і гукає мене:
- Оксано, та кидайте ті гілки, я потім заберу.

Я обрізаю яблуні.
Мені дивно, що хтось з того кутка каже мені "Оксано", і на Ви.
З того кутка мене ніхто так не називав.
Там все жили старші родичі.
А тепер - чужі люди, молодші за мене.

Наше сільське життя поволі налагоджується. Вперше за час Мефодіного життя обрізали дерева.
Аж смішно.
Але з Мефодею навесні в село не дуже рушиш, бо ночувати в холодній хаті. І бабуню саму в місті не залишиш, з її інфарктами. І мене саму в село не випустять, з тих же причин.
От нарешті Мефодя підріс. А бабуня одужала рівно настільки, щоб поїхати на два дні в село.

І ми обрізали яблуні.
А ще не взяли модем і я прожила два дні без інтернету.
Я пиляла, пиляла, пиляла.
Гілки, кущі,і трішки стобурів.
А потім прийшла Лара і сказала, що дерева виглядають як зовсім необрізані, і якби не купа гілок, то вона б не повірила б, що хтось їх обрізав.:)
Бо в них саме такий вигляд, щоб поговорити про корисність обрізки.
rich_ka: (Default)
Я оце думаю, звідки в мене такий несподіваний напад господарності. Хі-хі, от пишу і сама себе запитую, а є таке слово - «господарність» ? Я ж людина з мовними проблемами, щоб розписатись, виконувала три місяці спеціальні вправи, і то, тільки між нами, мені й досі важко писати. Зате я ввійду в смак – одразу згадую всякі либонь-лишень. А як не ввійду – смакуйте господарності, і не кажіть, що я вас не попереджала.
Так от, про фрау Марту… Чи про хвартух? Навіть не знаю, з чого почати. Може з рушника? Ви, дорогі мої читачі, вже втямили, що я літній сезон живу в селі, в чудовому старому будиночку, з потрісканами стінами і перекошеною підлогою . Ну саме такий будиночок колись Сент-Екзюпері описав в «Планеті людей», отой, що розвалюється потроху. Мені французький будинок дуже подобався, просто зачаровував. Краще б я віллою в Швиловзеє зачарувалась , з берлінського спекотного літа. Бо тепер - що хотіла – те і маю, хатка розвалюється потроху. Але я мала про рушник написати, не знаю, як ви це читаєте, я от пишу, і вже забула, з чого почала. З рушника, звісно. А будиночок, який розвалюється потроху… І рушник…Все, згадала. Так от, в моєму будиночку, який, хвалити Бога, ще і правнукам послужить, якщо не читатимуть Екзюпері, а навіщо їм «Планета людей», зараз «Маленький принц» популярний, може Мефодику почитати? Бо я читала в одинадцять років і почувала себе трішки дивно. Читала і думала, і чим всі захоплюються? А от «Планета людей»… Все, все, все. Про рушник.
Так от, ні, я про будинок вже не пишу, я про дизайн з декором. Дизайну стільки ж років, скільки будинку, деякому дизайну, не всьому, але ж ви розумієте, якщо звикнеш з дитинства до квітчастої капи на дивані, хіба допетраєш, що її час змінити на картатий плед. О, які в нас були пледи… Не пледи навіть, а такі великі хустки! Сірі, картаті, ми ними старі дивани застеляли. Одну я ще недавно бачила, років п»ять тому. А рожева капа? Моїй мамі подарувала на день народження її бабця, між іншим, мама тоді ще в школі вчилась, а капа – навіть не витерлась ніде, і миші її не беруть, вона, певно, погано прокусюється… Я відчуваю, що вам стало нудно. Мені теж. Тому коротко про рушник. Рушник висів у нас у веренді. Багато років. Вживався переважно для витирання рук. А що у веранді у нас кухня, то руки були… всякі, якщо чесно. А рушник – світло-салатовий. Колись був, років тридцять тому.
А тепер скажіть мені, ну нащо тримати у веранді світлий рушник для витирання кухонних рук? Його пери-не пери, та хоч щодня, все одно світлішим не стане, бо старий і запраний, ну і руки витираються, кухонні.
І якось я на нього подивилась і згадала чарівне слово. Секонд-хенд. Ну можу ж піти в секонд-хенд і купити там червоний рушник для веранди, і від душі ним витирати все, що заманеться. І ми, з мамою і Мефодцем пішли в секонд-хенд. Там Мефодця перепрограмував ваги, одним доторком пальця, а ми з мамою набрали купу різних корисних речей, переважно для села. І рушники кольорові, і серветки, і простирадла, і наволочки для диванних подушок, ну і його взяли. Блакитний хвартух. Хазяйський, сказала б моя баба. Такий довгенький, і широкий, можна оперезатись з обох боків. Два кармани, акуратно шви прострочені, і кантики з шлярочками є. Я на нього подивилась і чомусь зразу подумала, належав шанованій німецькій фрау, з тих, що вже в шість ранку підлогу помили і пиріжків напекли, і сидять собі, гаптують серветки для різдвяних подарунків. На два роки вперед, бо на цьогорічне Різдво вони вже все приготували.
У нас в садибі хвартухова традиція давно згасла. Покійна баба тих хвартухів мала безліч, і баба Надя без них не обходилась ніколи, навіть на свято були в неї хвартухи.
Я собі подумала, що хвартух дуже зручно для села, бо з садово-городнім життям у будиночку, який… ще правнукам моїм служитиме, одяг швидко маститься, а пральна машинка в нас переважно фірми хендонлі.
От вчора я хвартух наділа, і що ж – тепер привид фрау Марти бродить по садибі. Грубу помастила глиною, а перед тим глини накопала, сьогодні побілила вапном, Мефодці штанці перепрала, два ящики антонівок нарвала, дірки біля віконних рам глиною замастила, бокову грубу напалила, підмела, прочитала синові шість книжечок, розказала дві казки, і ще посуду мила, і Йону з Мефодцем годувала, спати вкладала, а тепер в ЖЖ пишу. І хто ж ця жінка? Це не я, це фрау Марта. Мабуть, треба той хвартух зняти, бо вапна точно на всю хату не вистачить. Ці фрау, вони такі працьовиті… А я спати піду, мені ще з Йоно-мише-Мефодцем … спілкуватись до самого ранку.

P.S. У веранді висить червоний рушник.
rich_ka: (Default)
Продовжуємо локальне покращення.Сьогодні відремонтували патрона ще у одній кімнаті,  і вкрутили лампочку у веранді. Тепер маємо багато світла у хаті. Незвично, бо одразу помітні усі павуки і тріщини, але так приємно.
Дрібниці роблять настрій і затишок, отакі як можливість ввімкнути світло в кімнаті.
В нашій з Мефодиком спальні фокус не вдався, виявилось, що там справа не в патроні, і не у вимикачі, а у таємничій "проводці", і от для цієї операції потрібні додаткові інструменти.
Мефодя потішив майстра, бо приніс свою іграшкову викрутку, поки всі шукали справжню . А мене здивував, бо одразу визначив для чого потрібні патрони, мама сьогодні принесла з базару три, і Мефодя почав  їх вкручувати у старе бра, він ним грається вже кілька днів.
Мама згадала як в шестидесятих в Лисогірку провели електрику.  Каже, була зима тоді, грудень місяць. Покійний тато був такий радий, що в першу ніч ввімкнув аж 5 лампочок в нашій хаті, і залишив їх світити до ранку. Покійні прабаба  Мотра і прадід Танас , з іншого кутка  села, теж не могли спати до ранку, все гадали, що таке трапилось, що у нас всю ніч світиться.
От і мені сьогодні так радісно, наче вперше світло ввімкнула.
rich_ka: (Default)
В мене з лелеками особливі стосунки. З них почалось моє блогерство. Перші дописи писались на сайті знайомств, і якраз були про лелек. Тоді мама з тіткою Ніною проводили чергову противужеву терапію, вирубували і обчищали дерева. Вужам це точно не зашкодило, зате привабило до нашого яру лелек. Обчикрижені ясени і сікори ідеально підходили для гнізд, і гурт лелек прилітав кожного вечора, мостились на деревах, вибирали місце для гнізда. Котроїсь ночі їх було семеро, семеро лелек навколо хати, оце видовище!Я написала про це в блозі, і якимось дивом запис зберігся в моїх документах:

14.08.08 16:53
Лелеки.
На нашій садибі в селі ростуть сікори і ясени. Виросли такі високі, що загрожують нашому будинку. А тут родич звільнився з колонії і каже: я вам, як родичам, можу їх обрізати. Бо високі ж дуже, а у нього спеціалізація - у квартирки лазити. Ну, ми подумали, поки він на волі, треба ловити момент..
Словом, я втекла у Вінницю, ( бо страшно дивитись) а мама спостерігала це дереволазання. Було, за її словами, майже як у Тайші Абеляр.
Обрізав він вершечки і гілки, і на нашій садибі тепер стирчать два високих стовпи. А у сусідів - чотири.Самі стовбури вирішили зрізати взимку. Так деревину можна використати як будівельний матеріал.
І почались у нас чудеса-дива, яких ми ще досі ніколи не бачили.
Спочатку прилетів один лелека. Стоїть на стовпі і цокоче дзьобом. Закидає назад голову. Мабуть, від задоволення.
Потім - ще один.Цокоче  і голову назад закидає. Кажу сусідці: «Тьотя Ніна, не ріжте цю сікору, вони гніздо на весні зроблять.» Вона каже:» добре.Одну залишу.»
Мама дзвонить з села і жаліється, всю ніч не спала. Вийшла на балкон - лелеки сидять на стовпах.Уявляєте , на фоні місяця, вночі, силуети лелек.
А вчора вона знову дзвонить, і знову розповідає, що погано себе почуває, їй самотньо, спека, і тут в трубку чую: «О, та їх вже троє, четверо, П"ЯТЕРО!!!!!!! Мої любі, прилетіли!!!»
На кожному стовпі в наших садибах стояв лелека.
Мамо, а ти кажеш, що самотня.

14.08.08 21:40
Останні новини з нашої садиби. Їх вже семеро. Мабуть, збираються у вирій, прощаються з рідною землею, з нашим селом. Люблять цю земля так само несамовито, як і я.
А може, мені треба сплести сорочки з цвинтарної кропиви і накинути на них? Вони стануть людьми , можливо. Залишаться в селі, можливо.
Одружаться і народять купу дітей, можливо. Діти ходитимуть до школи в сусідньому селі, теж може бути.
А потім біля їхніх хат виростуть високі сікори і ясени, і вони запросять мого брата в четвертих Толика, щоб їх зрізати.
Толик візьме своє причандалля, бо він буде вже не той , хто з колонії, а спеціаліст по обрізці високих дерев (от!); обріже вершечки і бокові гілки.
На садибі з"являться кілька стовпів.
Одного дня до них прилетить якийсь лелека.
А якщо не зупинятися, цікаво, що ще можна вигадати?

Душа моя знову рветься на дві половинки. Одна - залишилась в селі, а друга - з понеділка намагається зрозуміти, як можна так безглуздо витрачати час. Так, як це зазвичай робиться в місті. Зустрічі не з тими, розмови не про те, читання не того - і , як вінець абсурду, телевізор. Бо коли за вікном бачиш лелек на сікорах - телевізор просто зникає з життя.Череда людей, які щось пропонують, лякають, погрожують, запитують, - нікого з них не цікавлять наші відповіді.



Я написала про це в блозі, ніхто його не читав, звісно, але через три роки, на початках моєї вагітності, хтось на тому забутому сайті написав мені листа:" Привіт, остання з племені лелек".  Знайшлися люди, які прочитали мої записи. :)Мало я з тим дописувачем спілкувалась, але те звертання запам"ятала. І в найгірші хвилини моєї післяпологової депресії тільки одне рятувало і допомагало - лелеки. Коли я згадувала, як вони літають над городом, низько-низько, коли я казала собі: " ти остання з племені лелек", і туга відступала. Може я і справді остання з того племені? Лелеки - мій персональний тотем, а фраза " я остання з племені лелек" могла б бути моєю мантрою, я, мабуть, напишу її на стіні чи вишию на сумці, аби постійно нагадувати, що я не роздавлена цивілізацією людська істота, а нащадок давнього українського племені, того, що мало лелек за своїх предків.
Може блог перейменувати? Щоб повсякчас нагадував, хто я і звідки?
rich_ka: (Default)
Тут у нас лелеки молоді в сусідах . А у них щодня навчальні польоти. Я на ганок виходжу, а вони літають над городом. Наш тотем.
В дитинстві лелек не пам"ятаю зовсім, побачити їх тоді було великим дивом, а зараз -  в селі ледь не через кожну хату гніздо, і в ньому славна лелеча сім"я.
Накрутіше гніздо в тітки Гольки, на стовпі. Електрики його були скинули, то тітка їх ледве не побила за таку шкоду. А її лелеки після того гніздо наново вимостили. Був в той день страшний вітер, а вони тягали галузки і мостили. А тітка дивилась і молилась:"Господи, поможи". З того часу вже три роки вони на стовпі живуть.  Як тітка домовляється з електриками - не знаю.
А у тьоті Люби гніздо на хаті. Велике таке гніздо. Дах від того, мабуть, страждає, але тьоті Любі не шкода. "На мій вік вистачить,"- каже вона і живе з лелеками. Воно наче і самотня, а ціле літо з компанією.
Я помітила, що лелеки дуже толерантні птахи. Знизу їхніх гнізд всяка дрібнота тулиться, от горобці, чи ще які малі пташки. І ніхто їх звідти не виганяє, живуть мирно, така собі багатоквартирна оселя.

 
rich_ka: (Default)
Що я вам скажу? З мого боку було крепко необачно відправити того капітана Грея з його вітрилами. Необачно, бо в нас тут капітанської роботи повно-повнісінько. І хоч дах відремонтували десь відсотків на дев»яносто, виникла ще одна проблема: трава. Та трава вже другий рік – клопіт на наші голови. Старші хазяї повмирала, а молодь – не хоче з нею морочитись.Покійний дід Іван косив у нас двічі, а нині  молоді хазяї  ледве на раз спроможуться. В травні  приходили, забрали старе позаторішнє сіно з хліва, і домовились за цьогорічне. Тягли-тягли, мовляв, покосимо, покосимо, а сьогодні заява: «Та що там косити, кому та ромашка треба».Ох, люди добрі, чи ви не могли два місяці тому докумкати, що вам та ромашка не потрібна?  Прийти і сказати: не будемо брати. Ми б шукала когось, щоб викосив і забрав, чи , на крайній випадок, склали б у хліві, для травневих бажаючих. Отакий сьогодні клопіт.
А в усьому іншому – літо триває. Флокси цвітуть. Папірка достигає. Мефодя так її полюбив, що ходимо до бабуні Тані чи не щодня по яблука. Вчора Мефодя тяг торбу з яблуками  з собою в ліжко, найправдивіша ознака його прихильності, бо в ліжко допускаються тільки найулюбленіші машинки і книжки.
А чому ми ходимо до бабуні Тані? Бо я нас в цього року не вродили папірки. І вишні не вродили, і черешні, і малина. Такий рік, чи був це місцевий весняний мороз, чи ще яка причина, але на три навколишніх садки ледве нашкрябаємо на щоденний компот.
Правда, папірку бабуні Тані мороз не взяв.
Ну, і щоб ви не думали, що в нас зовсім сутужно, то скажу, що на крайній випадок у нас там в кутку  між шовковицями росте Слава, заповідь моя. Слава у нас – чиста тобі яблунева невістка. Я її не дуже люблю. Розумієте, якщо ти двадцять років їси папірки, і звикла, що вони в тебе щодня під ногами, то не скоро звикнеш до існування нової яблуні. Чесно зізнаюсь, що наступні двадцять років не покращили наші з нею стосунки.Може справа ще й у тому, що вона не на очах? Росте собі у куточку. Чи мені назва не подобається, отой додаток про «побєду». Якби там не було, в цьому році доведеться перепрошувати.
А ще – я побачили фото лаванди у горщиках і собі такої захотіла. Щоб взимку в квартирі росла лаванда. Літня, сільська, мене просто причаровує. Ця лаванда – ніби з іншого світу, щось невловимо прекрасне. Хочеться зрізати квітучі гілочки і вкладати в книжки, як закладки. В найулюбленіші книжки. От не знаю, якщо її зараз зрізати, вона зацвіте ще раз, у вересні?Я колись у Криму купувала букетики лаванди, свіжі, і це було в кінці вересня. А що лаванда у нас недавно, але, як бачте, вона на правах давньої родички, ніяк не невістки, то ми не дуже вміємо за нею доглядати.
rich_ka: (Default)
Село,в якому я час від часу живу, невелике. Горб...долина.... знову горб... А в центрі - великий вигін, зарослий травою.Називається цей вигін - площа Кооперативна. Моя родичка, тітка Ганна, вже пенсійного віку, живе в селі постійно, разом з дітьми і внуками. Двоє її синів живуть окремо, кожен у своїй садибі, а менша дочка з чоловіком живе з мамою. Так вийшло, що мама, тобто тітка Ганна, живе на горбочку, а сини її - в долині. Відстань в кілометрах не скажу, а пішки, не поспішаючи - 15 хвилин. Описую, аби могли собі уявити декорації цієї історії.Трохи нудна історія, приз буде в кінці.Для тих,хто дочитає. Читати далі )
rich_ka: (Default)
Школа була в куркульській хаті, в Махтеєвій в Лисогірці. Дітей було багацько, до 30 першокласників.Відкрилась школа в 1933 році, як я з 25 року, а пішла в 8 років. До того , як я пішла в перший клас, школа вже була., було дві групи – перший і третій класи, і другий і четвертий класи. Це було в 33-році,бо саме голодовка була дуже і це вже організувався цей колгосп.
Читати далі )

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 06:33 am
Powered by Dreamwidth Studios