rich_ka: (Default)
Схоже, наша Лисогірка перетворюється у Швейцарію. І справа тут зовсім не в мальовничих горбках і крутих схилах, та й ставки наші не перетворились у чисті озера з прозорою водою.
Справа в тому,що наші сусіди зі всіх сил намагаються кудись вкласти свої гроші.
Ви гадаєте,що у нас тут стали багато заробляти?
Відкрили поклади нафти?
Варять смачний сир ?
Виготовляють шоколад?

Нічого подібного.

У нас копають картоплю, міняють її на цибулю і помідори, живуть на пенсії, допомоги і молочні гроші.
А все зароблене – несуть на поле чудес, як бідолашний Буратіно.

Мабуть я напишу на воротах – приймаємо гроші під високі відсотки. Виплата – через двадцять років. Започаткую,так би мовити, власний трастовий фонд. «Лисогірка форева».
Все краще, ніж щодня слухати про чергову чудесну позичку чи неймовірну страхову компанію.
- 180 років існує, розумієте! Німецька фірма! – переконувала сьогодні сусідка Ніна.
Вона щойно підписала угоду про страхування на 17 років!!! І щороку вноситиме дві тисячі гривень, а через 17 років – буде їй щастя, отримає аж 80 тисяч.
Мама намагалась повернути сусідку на землю. Марно. Ніна – в небі. Там, понад хмарами, літають тисячі і тисячі гривень в різних купюрах, і через 17 років вони обов»язково проллються рясним дощем на її родину. Грім і град в Нінині плани не входить.
- Бо я вірю, - пояснює вона , - і не переконуйте мене. Я вірю. Вірю тій людині, яке мені про цю компанію розказала.
- Та якби ж та людина була бодай власником компанії! – журиться мама, - а наймані працівники, що вони можуть гарантувати?!
- 180 років на страховому ринку, - знову починає Ніна свою пісню гарну і нову, - німецька фірма.

Що тут скажеш?!
Село неначе погоріло, неначе люди подуріли.

Головне, вони щиро вірять.
Щиро вірять і тяжко працюють.
І постійно одурені.
rich_ka: (Default)
За ідеями щодо заробляння грошей забула про творчість. От , прошу, чергова життєва історія.Про Лександру.

Її привезли ховати в село.
Ніхто й не сподівався, останні роки жила з родичами, вже й не знали, жива вона чи ні. Родичі в село не приїжджали, а її садиба – ще один покидьків брат, стояла пусткою, ні город не садили, ні траву не косили, але й хату не продавали. Кілька років тому село сколихнула звістка – отут, майже впритул за городами , будуватимуть санаторії. І не один,а цілих п»ять. Просто у нас за городами, - обговорювали люди, - і робота буде, і дорогу відремонтують,а найголовніше – хати подорожчають. Найближча фінансова криза з»їла санаторійний проект до крихти, але залишила надію. Спадкоємці бабунь Гапок, Женьок і Ганок тримались за напівзруйновані садиби, і все чекали примарного подорожчання. Хати стояли облуплені, хліви – потроху руйнувались, а в садках і городах - селились вужі. Найлюднішим місцем став цвинтар, ціни в місті на поховання росли, треба було не одну сотню заплатити, а тут – викопуй могилу і ховай. Та ще й бабусі просили, щоб її хоч після смерті в рідні місця привезли. То ж діти і внуки виконували останні бажання, і час від часу в селі з»являлись сумні похоронні процесії. Такі як ця, минулого тижня, коли привезли ховати Лександру.

Кілька найближчих родичів, півчі, священик - от, здається, і всі, хто йшов за її труною.
- Чуєш, мамо, - гукнула я, побачивши скорботну колону на вигоні, - там похорон йде. Вийдеш?
- Вийду, звичайно, - мама накинула хустку і стала на ганку. - Не мені її судити.

Я знала, чому мама говорить про осуд. Історія цієї жінки спочатку жахала мене, потім – дивувала, аж поки не стала звичним фрагментом сільських декорацій.
В селі люблять поговорити про моральність, наприклад, міських жінок, які ходять штанях, чи в надто коротких спідницях, але й за міцно зачиненими дверима сільських хат часом коїться таке, що не вкладається ні в моральні, ні в правові норми.
У Івана , мабуть, теж були свої уявлення про моральність. Дружину Любу він привіз після війни, була вона нетутешня, казали, що болгарка. Тримались осторонь, так ні з ким і не потоваришувала, виконувала свою сільську роботу. А потім – почала хворіти. Все частіше залишалась в хаті, лежала, намагаючись одужати. Чи від зміни клімату, чи від чужої сторони , чи мала ту хворобу з дитинства. Серце. Серце не витримувало.
А Іванові хотілось жити яскраво. З веселою гарною жінкою.
То ж одного дня він привів у хату Лександру. І стали вони жити утрьох.
Слухаю вкотре цю історію, і раптом не витримую , перебиваючи маму, одразу ж кажу свою думку.
- Але ж Люба була хвора, може й краще було, що Іван привів Лександру. Може вона Любу доглядала?
- Та де там, - озивається тітка Женька, ще одна учасниця дискусії. – Люба ж не була така хвора, щоб аж лежати. Вона ходила, до останнього.
- Тоді я не розумію, - починаю дратуватись, - чом же вона таке терпіла? Чом не сказала тій Лександрі – геть з моєї хати?
- Як же скажеш! – дивується тітка Женька моєму невігластву. – Іван чоловік був з характером, міг і вдарити.
- А хата – не її, - додає мама, - хата його. І родичів у неї тут не було, а чи десь залишились – не знаю.
- То хай би їхала в свою Болгарію! – я вже не осуджую Лександру, я дратуюсь через Любину терплячість і покірність долі.
- Яка Болгарія? – дивується тітка Женька, - вона болгарка була, але наша, з Одеської області. От не було їй куди їхати, а завербуватись на заробітки – з її здоров»ям багато не заробиш. Пам»ятаю, як я ще дитиною була, Іван прийшов на весілля до родичів, прийшов з Лександрою, а потім і Люба надійшла, така змарніла, смутна. От він з Лександрою танцює, а Люба – збоку стоїть сама.
Я розумію, що нічого не розумію. Ні в житті, ні в людях. За який гріх карала себе Люба? Навіщо дозволила так з собою поводитись?
За які чесноти полюбила Івана Лександра? Аж так, щоб прийти в його хату при живій дружині, другою, але найкоханішою жінкою?
Чому мовчали родичі і друзі? Якими аргументами заткнув їм Іван рота?
А найголовніше – я не можу собі уявити їхнього життя.
Як спалось Любі, поки чоловік лежав з іншою?
Як кохалось Лександрі з Іваном, знаючи, що за стіною спить перша і законна Іванова дружина?
Навіщо влаштували собі таке пекло?
А може – жилось їм добре? Весело і радісно? Жінки одна з поперед другої намагались догодити Іванові, а він – щиро любив і шанував обох.
Така собі любов утрьох.
І я може й повірила б у цей рай, якби Люба , по шести роках троїстого шлюбу, раптово не померла.
Я б повірила б, якби Іван з Лександрою жили довго і щасливо, а не десять років. По тому, Іван помер, а Лександра залишилась сама, дітей в них не було.
Я б повірила б у спільний рай утрьох, якби одного дня , вже по Івановій смерті, Лександра не полізла на горище в якихось термінових господарських справах. Якби не зламався щабель у драбині, якби вона не впала , та ще так невдало, що зламала хребет.
Я б повірила б у рай утрьох, якби не знала, що прожила Лександра після того випадку ще тридцять років. Вірніше, пролежала прикута до ліжка.
Аж до минулого тижня, коли її привезли ховати в рідне село.
А може, то все збіг обставин??
rich_ka: (Default)
Час від часу натикаюсь на широких просторах мережі на різні обговорення життя в СРСР. І деякі люди всерйоз переконані, що там можна було жити.
Не сперечаюсь, бо жити можна всюди. Незабутній Віктор Франкл в своїх блискучих дослідженнях сенсу життя не раз підкреслював, що найгріші проблеми - це невиліковна хвороба та концтабір при тоталітарному режимі.Все інше - так, дрібниці, про які не варто згадувати.
Так от, випадок з СРСР. Сусідка згадала, як на початку семидесятих на педраді в педучилищі голосували, чи відпустити її додому годувати дитину (немовлятко). І вона мала, погодувавши дитину, повернутись на ту педраду знов. Для довідки : педради у них починались о 20.00.
rich_ka: (Default)
Мама згадала історію нашого родича. Ми з братом грались з його дітьми у дитинстві, а потім, коли ми вже всі виросли, їх батько захворів.Дивно захворів. Спочатку забував відро, коли йшов по воду до криниці. Далі було ще гірше. Все забував. Врешті він помер.

Сьогодні мама згадала, що коли цей чоловік прийшов з армії, то в селі говорили, що ніяк не міг він заспокоїтись, ходив по хаті і кричав: "Танки, танки, танки." Звозили його до баби в Літинку, дуже помічна була баба, заїкання виліковувала за один раз. І йому допомогла. Але психічна хвороба час від часу поверталась. Кожні два-три роки він їздив до баби в Літинку, аж поки баба не померла і відтоді вже ніхто не міг йому допомогти.

Він служив в армії якраз тоді, коли зводили той клятий Берлінський мур. В найгарячіші дні протистояння між СРСР і іншим світом, він добу просидів у танку з ввімкненим мотором. "Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать".

Тоді війна так і не розпочалась.

В його душі вона ніколи не закінчилась.
rich_ka: (Default)
Мама взялась за спогади, щоб я мала матеріал для своїх літературних вправ, і написала про Петра і Нюсю.
Отже, її версія.Read more... )
rich_ka: (Default)
Того літа громадськість дивилась серіал "Просто Марія". Ми сиділи в селі, а телевізора в хаті не було, то ж щоранку ходили до сусідки на горбок спостерігати за долею бідної служниці з дитиною.А ввечері - обговорювали чергову серію, сидячи на теплих камінцях біля хати тітки Ліди.
- Ти мені скажи, - хвилювалась баба Надя, - ну як Марія може поженити свого сина і дочку Лорени? От як їй після всього сісти з Лореною за стіл і казати:їжте, свахо, пийте, свахо?
- Цих двох, Марію з Лореною, треба в льох зачинити і не випускати, доки не домовляться! - пропонували більш радикально налаштовані жінки. - Не дають дітям одружитись! Хай би забули старе заради дітей і внуків .

Донька Лорени вже була вагітною, звичайно, від сина Марії, а Марія - мала сина від брата Лорени, і не могла тій пробачити, що перешкодила їх стосункам. Таке от життєвЕ кіно, як казала баба Надя, і не дивно, що кожен вечір останні новини з Мехіко були і останніми новинами села Лисогірки.

Я теж сиділа на камінцях і брала участь у щовечірньому обговоренні, сільські жінки виходили з своїх садиб зустрічати корів, йшли якраз біля камінців, і зупинялись потеревенити про нову серію. Одного вечора прийшла і вона, майже незнайома мені жінка, бачила її лише раз на Проводи. Вона привіталась і приєдналась до розмови:"Марія, Лорена,Віктор,Хосе-Ігнасіо " - вечірній ритуал нагадування про інше життя, без корів і городів, якраз був в розпалі. Я насолоджувалась цією літньою буденністю, теплим сонцем, цвіркунами на вигоні і наївними, на мій погляд, розмова, аж тут незнайомка сказала, звертаючись до мене, наймолодшої ,:
- А у мене доля, як у цієї Марії .
Нікого, крім мене, не здивувала ця заява. Серіальні коментаторки враз погодились, що дійсно, її доля - як у Марії, тільки багатою тітка Нюся, так звала незнайомку, не стала. А в усьому іншому - дуже схожа.

- Бачиш, - просвітила мама мене вже вдома,- тітка Нюся повернулась в наше село з Одеської області,колись мусила виїхати на заробітки, з дитиною. Вона дуже гарна була, і любила дядька Петра, того, що біля глиняників живе,і він її любив. Але ж Петрова мати не дозволила їм одружитись, бо Нюся - з бідної родини.
Останнім аргументом Петрової матері була мотузка, вона погрожувала повіситись, якщо син її не послухає. Довелось Петрові змиритись і одружитись з вибраною матір"ю дівчиною, з багатої родини, скромною, тихою, і доброю господинею. Та Нюсю забути не міг, через деякий час по весіллі знову почав ходити до неї, а потім - Нюся народила сина.

Все село знало,хто батько цієї дитини. Більше у Петра дітей не було, але розлучитись з законною дружиною не наважувався, мати не дозволяла. А Нюся, як виповнилось дитині 5 років, не витримала і поїхала з села.

Повернулась вона через 35 років, коли померла Петові дружина і він одразу ж написав єдиній лобові свого життя: "Приїжджай, тепер житимемо разом". Сподіваючись на щасливе життя в мирі і злагоді, Нюся, вже пенсіонерка, повернулась у село .

Але доля знову пожартувала над нею, 35 років зробили їх з Петром різними людьми, їх кохання, освячене молодістю, зів"яло, зіткнувшись з буденним сільським життям і роками виробленими звичками у обох. Нюся звикла бути сама собі господинею, а Петро - чекав від неї покори і скромності, як у своєї покійної дружини. Колишні коханці сварились і сперечались, аж поки Нюся не витримала і знову не поїхала з села, на цей раз назавжди.

Що ж, як писав Луків, не повертайся на круги свою, нічого це крім болю, не приносить....
rich_ka: (Default)
Важко знайти людину, яку б стішив телефонний дзвінок о пів на сьому ранку. Особливо, коли солодко спиш, ніяких прикростей не чекаєш, сниться виключно осінній ліс чи літнє займисько, тільки не можеш втямити,звідки взялась ця мелодія.
Поки знайдеш телефон, який несамовито завиває і завиває,а де – спробуй відшукай, і тут помічаєш номер незнайомий. Тремтячими пальцями натискаєш кнопку.
- Алло? Я слухаю!
- Це я, Марина, - озивається голос в телефоні. Гарячково починаю вираховувати, яка Марина і звідки. Голос допомагає:
- Я тут, в лікарні, мені телефон купили. От вирішила тобі подзвонити.
Ага, я починаю розуміти, хто це. Лікарня – це серйозний привід для дзвінка вранці.
А Марина продовжує неквапну бесіду:
- Як ти там? Як твоє життя?
Я не витримую:
- Слухай, що сталося?
- Нічого, - дивується Марина і знову пояснює, - телефон мені купили, от думаю подзвоню тобі.
- Але ж зараз пів на сьому ранку!
- А що? Я тебе розбудила? – подив в її голосі настільки щирий, що я вмить позбуваюсь бажання сказати все, що думаю про ранкові телефонні дзвінки просто, щоб поговорити. Про погоду і життя.

З Мариною я познайомилась на якомусь родинному збіговиську, чи то весілля, чи випровадини. Виявилось, що вона родичка моїх родичів, але не моя. Бо ми їх родичі по дядині Марининій. А вона – по дядькові. Ми сиділи разом за столом, щось трохи говорили, а після того – не бачились кілька років. Аж поки Маринина мама тітка Женя не приїхала до нас разом зі своєю братовою, а нашою родичкою. Тітка Женя розказала, що Марина серйозно хвора, їй зробили кілька операцій, і наче успішно, зараз вона знову хоче працювати медсестрою, але не у своєму містечку, а в нашому місті. Збирається їздити на кожне чергування. І тому тітка Женя просить, аби дозволили Марина жити в нас, коли вона приїздить на свої чергування. Як відмовиш в такій ситуації? Мама, звичайно, погодилась.
З того дня Марина приїжджала до нас щотижня,і кожного разу привозила повний холодильник всякої їжі: переважно варені ковбаси і майонези. Активно припрошувала їсти, а що в нашій хаті такого в принципі не їдять, то скоро холодильник став схожий на продуктовий склад. Ковбаса, ковбаса і ще раз ковбаса. Я пробувала натякнути Марині, що , може б вона її або їла, або не приносила… Але Марина вважала забезпечення продуктами своїм святим обов»язком, своєрідним внеском в розвиток нашого дому, тому натяків не розуміла. Коли кількість продуктів перейшла всі можливі межі, я, в розпачі від марнотратства, запросила свою давню приятельку Ліду, в якої якраз тоді була невеличка фінансова криза ( як в самотньої мами двох дітей ), і дуже попросила все те забрати. А ще – приїжджати до нас частіше, бо планувались нові надходження.

Крім затоварки холодильника продуктами і роботи, Марина переймалась ще й причинами своєї хвороби. Ті страшні пухлини , на її думку, могли з»явитись , бо «пороблено і задавнено». Але ким ? І чому ? Від тривалого лікування її виснажена психіка хотіла тільки одного: підтвердження, що все вже позаду. Тому Марина постійно шукала якихось бабок, цілителів і їздила по монастирях.

Приходить вона одного разу і каже:
- Де це тут сходи за мостом?
Я вже звикла до Марининих несподіваних питань, і , не пояснюючи про сходи, одразу ж перепитала:
- А тобі навіщо?
- Ворожку порадили. Живе за мостом, треба по сходах спуститись, а там будинок двоповерховий, вона на другому поверсі .Read more... )

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 10:43 am
Powered by Dreamwidth Studios