rich_ka: (Default)
А потім пішов дощ.
Бабуня наша  поїхала в село, досаджувати город.
Ми з Мефодцем пішла "на "йоботу", і там Мефодя потішив громадськість малюнками і недавно вивченим словосполученням "вибойчий поцес".
Потім ми купили книжку з наклейками, улюблена синова розвага - клеїти ті наклейки.
Покрутились на майданчику, але було холодно і вітер , то ж пішли додому, одягати куртку і гратися книжкою.
Знову пішли на майданчик. А тут - почався дощ.
На моє щастя. Бо вже тиждень маю якусь сопливо-горлову інфекцію, і не хочу нікуди виходити. А Мефодь - всім серцем прагне на майданчик, і бажає там бути  "до останнього клієнта".
І вечір у нас був тихий і спокійний. Мефодя накалапуцяв акварельних фарб у відерце з водою, і по черзі фарбував свої машинки. Жодна машинка не постраждала.:) Я втрутилась тільки тоді, як він вирішив перелити "фарбу" у паперову коробку з-під машинок.
В перервах між фарбуванням ми клеїли наклейки і  читали останні новини з інтернету. На щастя, сьогодні було мало полонених...
І йшов дощ.
І повертається моя депресія.
Піти підлогу помити, чи що?
О, ще я взялась читати про чакри, і їх зв"язок з хворобами  тіла.Вирішила, що мені негайно потрібно розблоковувати ледь не всі, але починати треба з низу. Все тому, що позавчора я розмовляла з давніми друзями, про вегетаріанство. До вагітності я багато років не їла м"яса, а завагітнівши - знову почала. Боялась дитині зашкодити.І от тепер бажано було б повернутись до вегетаріанської їжі.
- І що, - перепетав мене давній друг,-  вже не хочеться?
Я замислилась.
- Ні, не "не хочеться", вже байдуже. Байдуже, що їсти.
Я так живу останнім часом. Їм "їжу", одягаю "одяг". А як воно називається - байдуже.
Може так має бути?
Хоча одне бажання в мене є, хочеться букет бузку поставити у вазу. Ніяк я не дійду до базару з бузком, ну а лисогірський - перецвітає  без мене.
rich_ka: (Default)
Цьогорічні Проводи - під знаком Майдану . Родичі київські один з перед другого розповідали, як там було. Брат в четвертих  перевіряв, чи вміє Мефодя казати "Слава Україні!". Дядько, наш принципово аполітичний дядько, який в студентські роки, коли всі ми записувались в Рух, ходив на спортивну секцію і вивчав Карнегі,  тепер стояв на Майдані від першого дня і до останнього.  Зі своїми синами. Розповідав моїй мамі, що як перестали стріляти, і вже зрозуміли, що більше штурму не буде, раптом запанувала тиша, і люди так і посідали, хто де стояв. І всі мовчали, так, як мовчать зморені люди після важкої роботи.
rich_ka: (Default)
Іноді я переживаю, що недостатньо авторитетна для свого сина. Що він сам вирішує, гратись йому чи дивитись мультики, і нагадує мені, що потрібно купити.  І на який майданчик йти на прогулянку. І якщо зникло світло - він каже: "Мама, подзвони дяді", тобто, виклич електриків. А сьогодні ми ходили в Макдональдс, знову ж таки, його ініціатива, і мирно сиділи за столиком ще з однією парою :тьотя-дитинка, дівчинка десь на рік старша за Мефодю. Пили сік, і капучіно (я), колу і морозиво - тьотя й дівчинка. Тішились кульками, бо який сенс йти в Макдональдс, якщо не дадуть кульку. І тут дівчинка вигукнула: "Ой, в мене морозиво потекло на штанці!"  Мефодя їй каже заспокійливо: "Не страшно, мама витре."
Так я зрозуміла, що таки маю крихту мамського авторитету.:)
rich_ka: (Default)
Навіть не знаю,скільки вже я регулярно не пишу в ЖЖ. З кожним днем все важче почати, і все важче писати. Тренування - наше всьо, без нього будь-які навички втрачаються. А , між іншим, я була двічі в селі, залишила Мефодю з бабунею і зробила марш-кидок на один день. В Шевченковому біля школи побачила діток, які бавились на перерві. Гукали:"Катю, Катю хочемо!" Я внутрішньо злякалась і не повірила, невже "вожатий"? Так і є, вони хором скандували російською мовою "Важатий, важатий, подай піонєра". Поряд вчительки сиділи на лавочці, а що, все як має бути, дітки граються на перерві в рухливі ігри, вчительки стежать за порядком.
Приз був мені за кілька днів до цього, в Кожухові. Час вже після шостої, стою на зупинці і чекаю автобуса з Хмільника, того, що у 18.05 виїде і колись до Кожухова доїде. Навпроти школа, і зграйка дітей бавиться на сходах. Вчителів не видно. Діти собі танцюють щось з тих сучасних танців, які і не танці, на мій погляд, а так ... щось більше на аеробіку схоже. І раптом вони хором починають співати "Ще не вмерла Україна, хай живе і геть руїна, так , як матір любить сина...". В мене сльози на очах, а вони всю пісню до кінця, і речетативи, і приспів. Стоять собі на ганку біля школи , танцюють  і співають "ще не вмерла  Україна хай живе і процвітає."  Навколо - жодного дорослого, а вони співають. Чи це репетицію проводили, чи просто поспівати вирішили... 
rich_ka: (Default)
Мефодя приніс мені фіалку... Діти на майданчику нарвали в садочку біля музею фіалок і охоче обдаровували всіх бажаючих.
Ми сьогодні цікаво гуляли, я чемно сиділа на лавочці і не втручалась. Постановила собі не бігти, якщо щось трапилось, а чекати, поки Мефодя мене покличе. І що виявилось? Падали біля каруселі, ображались, бо не було вільного місця, щоб покататись, просто відійшов до огорожі і там стояв в кутку, Потім  захотів ще з одним хлопчиком ту карусель крутити, хлопчик дужчий, закрутив дуже швидко, Мефодя проїхався на колінах, мама хлопчика зупинила це неподобство і взялась обтріпувати мого замазуру. Замазура - дозволив себе обтріпати, але до власної мами не пішов, побіг  гратись з дітками. Прибігав до мене тільки, щоб розказати, що грався з хлопчиком в дракона і капітана.
Зробила висновок, що дитина стала самостійною, і вже можна брати на прогулянку книжку  і  сидіти на лавочці і щось читати, поки мій герой грається . Все-таки, як швидко час минув. 
rich_ka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] nikitanik at Вакарчук, "Лелеки" (2007 рік!) - пророцтво

Звили давно гнізда лелеки
І близькі мої стали далекими
Вклеєні фото на пам’ять
В наступний альбом

Хлібом одним ситі й напоєні
Часом болять рани загоєні
А кому мало як завжди
Сидять за столом

Приспів:
Дайте нам бути такими, якими ми є
Дайте нам спокій від ваших щоденних атак
Дайте нам бути такими, якими ми є
Тому, хто чує давно вже все ясно й так

Зайві слова кимось та й сказані
Вільні думки недопоказані
Пальці стискають метал
А мовчить мікрофон

Тайни давно стали відомими
Друзі чомусь стали знайомими
Всі хочуть встигнути сісти
В останній вагон

Приспів (2)
rich_ka: (Default)
Так душі наші наче неживі пустилися в осінні перелети, коли відчули: найдорожчі мети на нашій окошились голові.
rich_ka: (Default)
Що вам написати? Оце зараз видала моя підсвідомість підказку, вивчені  у школі рядки з Тичини:
Та нехай собі як знають, божеволіють, конають - нам СВОЄ робить.
Робімо СВОЄ.
rich_ka: (Default)
Як вам живеться, друзі мої? Тривожно? Пост-травматичний синдром наздоганяє?
Я  вранці прокинулась і подумала, слава Богу, сьогодні нікого не вбили. Не треба бігти до телевізора і шукати пряму трансляцію з Майдану, з вогнем і пострілами.
То і слава Богу, що так. Що не вбивають.
Все інше подолаємо.
Розчарування неминучі, не сподівайтесь, що буде інакше.
rich_ka: (Default)
Я все намагаюсь собі пояснити, як воно сталося. От пекли імбирне печиво на Різдво. От впорядковували альбом Мефодіних фотокарток.
І от я біля обласної ради, пікетування після законів 16 січня.
Воно не складається разом.
Бо там, де імбирне печиво, нікого не вбивають.
А там, де вбивають - не розмальовують імбирне печиво. Коробка з кольоровою глазур"ю не пасує до смерті.
Смерть - не пасує до творчості.
В той день, коли вбили хлопців, коли ми прокинулись і побачили бій на вулицях Києва в своїх телевізорах, так от, в той день я читала лекцію про розвиток творчого мислення. Розповідала про "Шлях митця", про Яну Франк, про власний досвід. І час від часу, робила паузи. Не тому, що викладала це перший раз, ні, я давно хотіла щось подібна розказати, але оповідаю про ранкові сторінки, і згадую, що в Києві - вбиті....І це не поєднується, зовсім не поєднується одне з другим...
А вчора слухала  американську дослідницю, вона досліджує вразливість і сором, і почула фразу:" Ми розпадаємось на частинки, і це прекрасно". От і я розпадаюсь на частинки, може воно теж прекрасно? Мільйони українців розпадаються на частинки, і  тут нічого не вдієш...
rich_ka: (Default)
На майданчику Мефодя грався з хлопчиком. Обидва гойдались на гойдалці. Хлопчик Саша весь час сміявся. Така весела дитина.
Сашина мама каже, що вони в селі живуть, то там майданчиків немає, от і зайшли на наш, а приїхали в лікарню на обстеження.
В Саші вроджена вада серця, і кожні три місяці вони їздять на обстеження.
В Саші синдром Дауна. Йому 6 років, і в школу його брати не хочуть, бо погано розмовляє.Мама їздила в інтернат "на розвідку", але не наважується віддати свою дитину.
Тато Сашин покинув їх, щойно дізнався про синів діагноз.
rich_ka: (Default)
Мефодя тримає мене за руку і коментує  навколишній світ:
- Бач, мамо, там веселка!
На небі чи то хмарки, чи слід від літаків.
- То не веселка, то хмарка.
- Ні, мамо, то веселка.

А зараз протестує, бо хоче дивитись "корівку Конні", а мама всілась за нетбук.

Про всі інші події писати не хочу, ви й самі знаєте, що там коїться.
rich_ka: (Default)
Дорогі мої друзі!  Настали у нас важкі часи. Веселі, друзі, часи настали.
Мені дуже страшно.
Все, що я можу написати.
Щойно була у Вінниці на Майдані. Бачила друзів, старих і нових. Декого знала з соціальних мереж, а тепер, нарешті, побачила наживо.
Могла б щось написати про політичну ситуацію і прогнози. Та не знаю, що писати. Немає в мене прогнозів. Кров батьків, пролита марно за пропащу волю...- це  згадується Леся Українка. Думаю про карму. Про те,що в мого покоління було порівняно мирне життя. В юності багатьох хлопців вбито в Афганістані, а далі - мирно ми жили. Важко, але мирно.
Тепер настав нам час випробовувань. І треба його приняти. Прожити. Плакати, боятись, перемагати свій страх. І - жити.
Навіть не думала ніколи, що побачу таке в своїй країні.  Що доживу до вбивств людей на бариках. Що справу, якою я займалась багато років, найменують іноземною агентурою.
Ніколи не думала, і - ось воно є.
Дуже страшно. Дівчата у ФБ просять не нагнітати, але справді страшно. Хочу виписати свій страх. Просто фізично його відчуваю у тілі. Страх, що сковує плечі. Десь там ниє, ззаду. Така метафора, що носимо за плечима. Я - страх. Хотіла б радість і надію, а ношу страх.
А можливо, все дуже і дуже просто. Просто викинути той страх з торби, яку тягну за плечима. Поклати туди радість, чи нехай пуста буде. Пуста - це програма мінімум.  А радість - може перекласти в серце? Нащо їй в торбі теліпатись?Тут  глибоке філософське питання, де носити радість? В якому  місці свого тіла?
На цій оптимістичній ноті я закінчую свої писання.
До побачення, друзі мої . До зустрічі в новій Україні.
До речі, я у ФБ: https://www.facebook.com/profile.php?id=100000250353317
rich_ka: (Default)
Зранку сіро. В хаті і на душі. Минулорічне пророцтво про суцільну темряву на два місяці збувається цього року. Скільки ще чекати сонця?
Ніскільки.
Універсальний рецепт для всіх. Майже флеш-моб.
Зосереджуємось. Заглядаємо всередину себе. Знаходимо в собі маленьке сонечко. Дивимось, чом мало світить? Павутинка заснувала? Забруднилось? Беремось до роботи. Обмітаємо, миємо, витираємо, лагодимо,якщо щось десь зламалось. І - світимо.Світимо. Світимо.
Освілюємо власну душу. Потім тіло. Потім - власну хату,двір, вулицю і всеньке місто. Переходимо до країни. Найбільш світючі - беріться за Землю і Всесвіт.

А що? Майже як у маленького принца: прокинувся, вмився, прибав свою планету.
rich_ka: (Default)
Щиро дякую своєму Миколайчику  Олі за чудовий смачний шоколад. Звітую, що такого мятного шоколаду ніколи в житті не їла, а тільки читала в ЖЖ, що таке  є. І всі шоколадні смаки виявились з серії  - вперше в житті. Особливо цукерки,в  яких начинка – наче плавлений цукор, колись  в дитинстві робили такі цукерки домашні, але ж смачні вони в шоколаді!.  Чудова листівка  і святкова упаковка! Дякую, дякую, дякую!
Цукерки до фотографування не дожили.:)

картопля 2045
rich_ka: (Default)
Ви, певно, пам"ятаєте, вірш Коротича "Прохання старого лірника", отой, "Переведіть мене через Майдан". Я сьогодні випадково почула пісню у виконанні Галини Беседіної і навіть пожартувала, що тепер у Росії схожу пісню вважали б політичною. Ну а СРСР - йдіть собі через майдани, тільки українською мовою не співайте.Не була вона надто популярною, але й не забороняли.
Так от, в 2004 цей вірш друкували на перших сторінках популярних газет, але без останнього рядка. Бо останній рядок, прямо скажем, песимістичний. Я його ще тоді, в 2004 згадала, і постійно він крутився у моїй голові, вганяючи в депресію. "Майдану тлумне тло взяло його у себе і вело ще, коли він впав у центрі тої площі,а поля за Майданом - не було."Така мораль цього вірша: ходи-не ходи по майданах, а поля - за ними, за майданами, нема.
Минуло десять років з 2004, ми бачимо новий Майдан і знову виникла тема поля. Є воно за цим майданом, чи нема? А якщо - нема, то чи варто переходити нації через Майдани знову і знову?
От що я вам скажу. З якого дива ви вирішили, що за Майданом має бути поле? Що за дивна ідея, майже національна ? Цілком можливо, що там смітник чи пустеля. І що? Ми все одно йдемо. Бо щоб там було поле, треба скопати чи зорати, і засіяти. Треба доглядати посіви і вчасно зібрати врожай. Треба зберігати зібране, аби вистачило на їжу і на насіння. Треба наступного року знову сіяти.
І треба покласти в скриню давню ідею про перехід через Майдан як кінцевий результат. Навіть в пісні не вийшло, щоб раз перейшов площу, і вже в казці.То і в нас не вийде, щоб раз - і ми в омріяному суспільстві добробуту і демократії. Практикою власною доведено, що не вийде.

А про віру - вірте, сподівайтесь, все, що ми робимо - не марно. Це просто ще один крок до поля, туди, де бджоли в гречках стогнуть глухо.Легко йти, коли знаєш, що поле за Майданом є. Важко йти, коли знаєш, що там пустеля, і, як дійдемо, чекає на нас ще більше роботи. Це шлях відважних. А ми, українці і українки, - відважна нація.
rich_ka: (Default)
Мама сидить на дивані і розказує всякі історії.
От колись дід Макар приходив дивитись хокей в телевізорі і все дивувався: «А, горіли б вони, за таким г… бігають».
Приходив дід Гнатко, приносив мені вафлі. Хоч був дуже скупий і, казала моя баба, що за все життя своїм дітям стільки ласощів не купив, як мені маленькій.
А сьогодні якась жінка казала хлопчику на гойдалці: «Не стрибай, бо там крига.» Мама каже: «Звернула увагу на «кригу»,бо ми кажемо «лід».
А дід Макар казав «крига».
Я собі думаю, даремно, діди мої, ви дивились той хокей.А горіли б вони з тією шайбою! З тим телевізором, який навчив людей дивитись на чуже, замість того, щоб творити  своє; слухати, а не співати; спостерігати, а не  розповідати. І все   це  чужою мовою.
Між іншим, ми Вакарчука дивимось і оце все обговорюємо.

Спосор цього посту м.ш.ф. februara:  бо тут я отримала листа з запитанням, чому не пишеш? Я й сама не знаю, чому. Заціпило.
Втім, я записалась до психолога, аби знайти відповідь на різні запитання і впорядкувати своє життя. І минулого тижня  сама собі пояснила, що дуже, дуже люблю писати. І без цього мені важко жити. А тут виходить, що жити загалом важко, і якщо ще й не вести блог, то  важкість життя одразу множиться. Я великий майстер множити b на зелене, додавати апельсин, а якщо   ще  й  вести блог, то в результаті отримую 235.  235 веселих крокодилів. Чи головок часнику.
Сподіваюсь колись запатентувати цю формулу. Складові часто змінюються, ось в чому проблема.



 
rich_ka: (Default)
Я так рідко пишу про книжки, що можна подумати, наче я нічого не читаю. Воно й правда.  Я, як та героїня Валерія Шевчука, тепер не читаю,я живу. Але іноді мені трапляється якась книжка, ну так, що вже ніяк її не можна оминути.
Давненько я записана в Книжковий клуб. І останні роки щось мені те членство не подобається. Чи то азарт до нових книжок пропав, чи вони і справді перестали щось  нормальне видавати. Прибігаю раз на квартал в магазин і хапаю дамський роман для мами. А потім мама мені радить той же дамський роман прочитати.:)
Так от, цього разу взяла "Королеву дощу" Кетрін Скоулс. Я її книжку колись читала, і пам"ятала африканський колорит.Вже якась відміна на фоні загальної одноманітності.  Але читати не збиралась. Чесно віддала мамі, і забула.
Там я ще одну книжку взяла, на розпродажі, її мама одразу ж розкритикувала через переклад. А "Королеву дощу" кілька разів мені підсовувала. Аж поки одного вечора я здалась і взялась до читання.
Спочатку розчарувалась, простенька історія родини місіонерів, батьки загинули в Африці, а дочка намагається з'ясувати обставини їх смерті. Але коли вчиталась, і якщо не зважати на кострубатість тексту (списую на переклад) вийшла непогана жіноча література. Не з тих, що дамський роман, а з тих, що про пошуки жіночої суті. Тайша Абеляр і Тумани Авалона в тому ж списку, правда на вищих позиціях.
Іноді, щоб знайти себе, треба заїхати аж  у Африку.  Пізнати досвід чужої культури, намагатись збагнути чужі звичаї, прийняті їх усі, аж до ритуального татуювання.
Ну як я ще можу написати про цю книжку? Там є одна невловима нотка, ниточка, майже в тон тканини, ледь чутний шепіт...трави, чи що? Читаєш, і чуєш голос трави. І переходиш з цього буденно-канцелярського світу в інший. Туди, де все інакше. Де трава не втомлюється рости. І ти не втомлюєшся.
rich_ka: (Default)
Чогось подумала про похорон тітки Насті, той, на якому Мефодя намагався відібрати в панотця святу книжку.
Подумала, що то чи не перший похорон найстаршої в родині, на якому родичі нічого не готували. Традиційні похоронні обряди раніше включали в себе, як обов"язковий компонент,  нарізання салату і крутіння голубців. Жінки в родині мусили щонайменше добу стояти над каструлями. На дворі розкладали вогонь, варили в великому баняку борщ, смажили рибу на бороні, і обов"язково готували кисіль чи компот на солодке. Найкраще ті киселі .компоти вдавались у маминої дядини Люби. Чомусь пам"ятаю якійсь сорокдень, за бабою Тетяною, здається, і велику чотирьохвідерну каструлю вишневого компоту. Того компоту на дні залишилось, а ми поїхали в місто, і  наступного дня повернулись. Я сподівалась застати компот, а він скис.
Отаке.
Але  ті похорони - які то були приємні дні мого дитинства. Скільки розмов я переслухала, стоячи з ножем над салатними мисками! А обов"язковий стіл для своїх, коли поминки закінчились, і за стіл сідають найближчі родичі і сусіди, ті, хто готував і подавав.І вже нікуди не поспішають, згадують, згадують, згадують. А потім - поки посуду помиють і столи розволочать...Тут хочеш не хочеш, а мусиш родинні стосунки налагоджувати.
За тіткою Настею навіть посуду ми не мили. І "столу для своїх" не було, подавали замовлені страви дівчата з фірми, що обслуговує поминки. І вийшло все швидко, навіть не поговорили. Бо розмови і спогади "за нарізанням салатів" - це природно, а за поминальним столом - якось не дуже зручно згадувати дитячі пригоди, пристойно було б говорити про покійну. Але і ця розмова не клеїлась.
Я  подумала, що оця новітня мода - запрошувати фірму для обслуговування поминальних обідів, не дає до кінця відпустити, прожити втрату. І вже точно, не згуртовує родину. Була б доречна американська традиція, приносити на поминки  власноруч приготовлену їжу.. І я, мабуть, так і робитиму надалі, якщо матиму час і натхнення. Можна ж спекти щось солодке, чи пиріжки з пончиками на закуску. Щось таке, що робило б поминки більш родинними, чи що. Таке, чим родичі могли б потім повечеряти чи поснідати, чи до чаю з"їсти.
І знаєте що, коли я помру, а я сподіваюсь, що це буде нескоро, ви,будь ласка, приготуйте мені щось на поминки. Не лінуйтесь. Хоча б пиріжки спечіть.

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 10:48 am
Powered by Dreamwidth Studios